4. Шляхи удосконалення політики пенсійного забезпечення в Україні з використанням зарубіжного досвіду

Кожна країна пішла власним шляхом побудови пенсійної системи виходячи з демографічних та соціально-економічних особливостей розвитку. Однак завданнями будь-якої системи пенсійного забезпечення є: захист від бідності; забезпечення доходом при завершенні трудової діяльності, розмір якого, як правило, пропорційний сумі заробітку, що виплачувався безпосередньо перед виходом на пенсію; захист цього доходу від зниження реального рівня життя в результаті інфляції.

Зауважимо, що і накопичувальній, і розподільній системі пенсійного забезпечення притаманні як позитивні риси, так і недоліки.

Головною перевагою великих розподільних пенсійних систем, базованих на поточному фінансуванні, є можливість розпочати негайну виплату пенсій. Такі системи забезпечують більш надійний захист та вищу норму заміщення (співвідношення пенсії та заробітної плати) для осіб з невисоким рівнем доходів, тобто перерозподіл доходів усередині покоління.

Однак у розподільній системі існує пряма залежність між величиною пенсійних фондів та демографічною ситуацією, станом ринку праці - рівня зайнятості, безробіття, заробітної плати, співвідношення чисельності платників внесків до пенсійної системи та пенсіонерів.

Головним принципом накопичувальної системи є особиста відповідальність кожної застрахованої особи за формування умов власного життя. Пенсійна система, повністю побудована за накопичувальним принципом, збільшує сукупні накопичення економіки і приводить до збільшення інвестицій та економічного зростання.

Накопичувальна пенсійна система позбавлена впливу демографічного фактора, надає свободу вибору її учасникам і забезпечує диференціацію розмірів пенсії залежно від заробітної плати та ефективності використання накопичень.

Однак уже в самій концепції накопичувальної системи приховано численні ризики. Вона є більш дієвою для працівників з високим рівнем оплати праці, які здатні накопичити на своїх пенсійних рахунках значні суми коштів, однак не забезпечує механізму перерозподілу та попередження бідності. Дохідність накопичувальної системи значно залежить від змін економічної конюнктури та якості менеджменту. [1]

Найскладнішим є питання вартості переходу до накопичувальної системи за рахунок необхідності відшкодування втрат пенсіонерам ресурсів, що відволікаються до накопичувальної пенсійної системи. За окремими підрахунками, вартість переходу складає від 120 до 160% ВВП. Таким чином, жодну із систем сьогодні не можна визнати однозначно ефективною для досягнення основної мети пенсійної політики.

В більшості країн світу і сьогодні переважає пенсійна система, заснована за принципом "солідарності поколінь”, коли пенсії виплачуються з обовязкових платежів зайнятого сьогодні населення. Ця система на Заході має назву "Pay as You Go" (PAYG) (плати, поки ходиш). Однак з кожним роком вона стає все більшим тягарем для державного бюджету країни.

Головна причина полягає у поширенні динамічного процесу старіння населення, властивого всім континентам та країнам з різним рівнем соціально-економічного розвитку. За оцінками Світового банку, у 1990 р. 18% населення розвинених країн-членів ОЕСР складали особи, старші 60 років, у 2009 р. - 20%. До 2020 р. цей показник збільшиться до 27%, а до 2030 р. - до 30%. В Латинській Америці та Азії частка осіб старіше 60 років до 2030 р. подвоїться і складе 16% населення.

Така тенденція призводить до погіршення співвідношення між кількістю платників збору до єдиної пенсійної системи та кількістю отримувачів пенсій. Зростання рівня життя змушує збільшувати розмір пенсій, що призводить до збільшення зобовязань держави перед пенсіонерами, вимушеного підвищення розміру внесків до пенсійної системи, зростання видатків на виплату пенсій, що навіть у групі найбільш розвинених країн досягають 10% ВВП.

Іншою, не менш важливою, причиною втрати ефективності солідарною системою є зрушення на ринку праці, зміни структури, масштабів та характеру зайнятості. Поширеними стали категорії населення, що намагаються уникнути участі в загальнообовязковій солідарній системі (неформальна та неповна зайнятість, самозайнятість).

У результаті одночасної дії названих вище факторів спостерігається постійне погіршення коефіцієнта підтримки - показника, що закладений в основу солідарної пенсійної системи як співвідношення кількості пенсіонерів та зайнятого населення, що робить внески до пенсійної системи (з 3,5 працівників на 1-го пенсіонера у 50-х рр.

Сукупна дія перелічених факторів змусила країни шукати шляхи удосконалення пенсійних систем, адаптування їх до нових демографічних та соціально-економічних умов розвитку. [5]

Процес реформування пенсійних систем у більшості розвинених країн розпочався у другій половині 1990-х рр. За недавніми підрахунками, у світі сьогодні створено та функціонує понад 250 різноманітних пенсійних систем з унікальним поєднанням елементів розподільної та накопичувальної моделей. Однак можна констатувати, що більшість країн обрали шлях реформування за одним з наступних напрямів: збереження державної розподільної системи в більш удосконаленому вигляді з одночасним стимулюванням розвитку добровільних приватних пенсійних програм; упровадження багаторівневої розподільної та накопичувальної пенсійної схеми, фінансування з різних джерел; перехід до повного впровадження накопичувальної системи.

Розглянемо типові підходи до реформування пенсійних систем у різних регіонах світу.

Головною спільною рисою пенсійних реформ у країнах Латинської Америки був перехід до накопичувальної пенсійної системи чи введення багаторівневої моделі, що включає обовязкові накопичувальні схеми і можливість для учасників вільно вибирати і змінювати приватні пенсійні фонди, у яких накопичуються їх внески.

Одним з найяскравіших на континенті є досвід Чилі. Пенсійна система в Чилі не містить розподільного механізму і повністю заснована на накопиченні коштів на індивідуальних рахунках працівників та капіталізації внесків. Ці кошти інвестуються приватними пенсійними фондами, а після досягнення пенсійного віку повертаються до індивіда.

Активи пенсійних фондів стали одним із стабільних джерел накопичення, сприяли розвитку житлового будівництва та страхування, реалізації низки високовартісних проектів у сфері інфраструктури. За окремими підрахунками, система дала змогу акумулювати в недержавних пенсійних фондах більше ніж 65% ВВП.

Водночас негативними рисами чилійської пенсійної реформи стали: висока вартість послуг адміністрацій пенсійних фондів; значний рівень бідності населення (в Чилі більше третини клієнтів пенсійних фондів мають доходи, нижчі за межу бідності). Обіцяного рівня забезпечення після виходу на пенсію так і не було досягнуто. Замість заявлених 70% від суми заробітку за останні 10 років трудового стажу працівник в середньому отримав 39% зарплати, при цьому у жінок цей показник склав 14%. Тому з 1 липня 2008 р. в Чилі поряд з накопичувальною пенсією вводиться система державних солідарних пенсій для осіб, які не мають права на будь-яку іншу пенсію, в тому числі накопичувальну. З метою стимулювання конкуренції на ринку пенсійного забезпечення з 2009 р. було введено систему аукціонів між недержавними фондами та страховими компаніями за право обслуговування нових клієнтів. При цьому дозволяється участь у торгах іноземних юридичних осіб.

Досвід Чилі було враховано при реалізації реформ пенсійної системи іншими країнами континенту (Аргентина, Колумбія, Перу, Уругвай, Мексика, Болівія, Сальвадор).

Пенсійні реформи на латиноамериканському континенті були успішними з точки зору скорочення пенсійного боргу і створення більш стійкої фінансової системи.

Обсяг активів пенсійних фондів у Чилі, де нова система діє вже протягом більше 20 років, становить 54% ВВП, в Колумбії - 14, в Аргентині - 6% ВВП. Спільними рисами реформ пенсійних систем в Латинській Америці стало: повне визнання урядом пенсійних зобовязань старої розподільної системи; державні гарантії мінімальної пенсії у разі банкрутства приватних пенсійних фондів; різні форми компенсацій працівникам з метою помякшення труднощів переходу і стимулювання приєднання до нової системи; посилення державного регулювання використання пенсійних коштів.

Однак виявилися і серйозні проблеми, що не вдалося усунути, незважаючи на здійснені реформи. Охоплення працівників пенсійним забезпеченням залишилось на дореформеному рівні (лише 50-60% працюючого населення). Таке становище в перспективі може призвести до серйозних соціальних ризиків для всієї системи.

Жодній з країн континенту не вдалося вирішити проблему високої вартості управління децентралізованою пенсійною системою.

Особливостями розвинених країн є, по-перше, наявність зрілих, всеохоплюючих розподільних схем, доповнених добровільними системами, заснованими на комерційному страхуванні. По-друге, необхідність здійснювати зміни таким чином, щоб не порушувати згоди політичних партій і соціальних партнерів, не зменшувати впевненість населення у довгостроковій дієздатності систем пенсійного забезпечення.

Саме тому більшість розвинутих держав обрали так званий параметричний підхід до пенсійних реформ, тобто реалізація коригувальних заходів, що змінюють, іноді досить істотно, характеристики існуючої системи (рівень внесків, пенсійний вік або формула індексації пенсій відповідно до наявних фінансових можливостей).

На початкових етапах перетворень практично у всіх державах, зокрема в США, Німеччині, Японії, Італії, були зроблені спроби збільшення доходів пенсійної системи за рахунок підвищення внесків, що викликало активну протидію учасників.

Модернізувалася також база стягнення внесків. Наприклад, у Бельгії, Італії, Швейцарії і Португалії був скасований максимальний рівень заробітної плати при обчисленні страхових внесків.

Більш різноманітними були підходи до скорочення пенсійних витрат. Враховуючи, що за даними ОЕСР, підвищення пенсійного віку на 1 рік скорочує пенсійні витрати на 5-10%, деякі держави (США, Японія, Італія, Швеція) для скорочення чисельності пенсіонерів законодавчо підвищили пенсійний вік, розтягнувши це підвищення на десятиліття. Наприклад, у США пенсійний вік для чоловіків і жінок підвищується протягом 2000-2027 рр. з 65 до 67 років, у Франції - до 62, в Японії - до 65. У Швеції нова пенсійна система не встановлює загального віку виходу на пенсію. Він буде гнучким, за вибором пенсіонера, починаючи з 61 до 67 років.