logo
Соціальний захист малозабезпечених громадян в Україні: питання правового забезпечення

1.1 Аналіз основних правових категорій права соціального забезпечення: соціального захисту, соціального забезпечення, соціального страхування

Головною особливістю системи соціального забезпечення громадян України на даний момент є її реформування, відповідно їй притаманні як нові, так і старі елементи. Відповідно з початком процесу цього реформування малося на меті створити систему відносин, яка б дозволяла всебічно підтримувати громадян на соціальному рівні незалежно від фінансових можливостей та потреб, тобто за наявності доходу чи відсутності певних фінансових можливостей отримувати певні послуги гарантовані державою, пакет соціальних послуг.

Право соціального забезпечення, яке Україна отримала з радянських часів та мало адміністративний характер, надало поштовх на розвиток соціального страхування та захисту створюючи систему соціального страхування. Саме тому дослідження категоріального апарату соціальної сфери на сьогодні є актуальним.

Визначення самого поняття “соціальне забезпечення”, що означає одну з форм соціального захисту громадян, офіційно закріплене у міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року та відповідно набрав чинності 03 січня 1976 року [41].

Відповідно до ст. 9 даного документу “ держави, які беруть участь у цьому Пакті, визначають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування,” що було схвалено Верховною Радою України в Концепції соціального забезпечення населення України від 21 грудня 1993 року [31].

Як правову категорію в соціальній сфері соціальне забезпечення досліджували багато вчених: В.С. Андреєв, Н.Б. Болотіна, К.С. Батигін, Б.І. Сташків, Л.І. Проніна, К.М. Гусов, В.Ш. Шайхатдінов та інші.

Ще радянський вчений В.С. Андреєв, запропонував розглядати поняття соціального забезпечення, як сукупність певних соціально-економічних заходів, повязаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості та при непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і відновлення працездатності [51, с. 30].

Вчений К. М. Гусов відзначає, що соціальне забезпечення - є формою вираження соціальної політики держави, спрямованої на матеріальне забезпечення певних категорій громадян за рахунок коштів державного бюджету і спеціальних позабюджетних державних фондів, у випадку настання обставин, що визнаються державою на даному етапі розвитку соціально значимими. Тобто наявна мета вирівнювання соціальногго положення цих громадян у порівнянні з іншими членами суспільства [56, с. 156].

На думку Проніної Л. І., «соціальне забезпечення - це є система заходів щодо розподілу, перерозподілу та створення матеріальних благ, які надаються тільки непрацездатним громадянам». [68, с. 5].

Досліджуючи поняття «соціального забезпечення» науковець Б. І. Сташків розглядає його як - види та форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, які передбачені законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування [69, с. 25].

На думку О. Є. Мачульської, соціальне забезпечення - це відносини щодо розподілу позабюджетних фондів соціального призначення і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб громадян у випадку втрати джерела до існування, понесення додаткових витрат чи відсутності необхідного прожиткового мінімуму з обєктивних, соціально значимих причин [63, с. 208].

На сьогодні при реформуванні галузі права соціального забезпечення відповідно у право соціального захисту досі залишились складнощі нормативного характеру, а саме:

- досі відсутній системний акт, який би в повній мірі визначав загальні принципи положень правового регулювання відносин щодо соціального захисту;

- перенасиченість, складність та заплутаність нормативного матеріалу;

- наявна відсутність стабільності та послідовності при запровадженні нових належних принципів при створенні системи соціального захисту та її складових елементів;

- неузгодженість та невизначеність термінів та понять.

Впорядкування системи соціального захисту має бути не тільки на рівні правового кола, а також залежно від напрямку розвитку та узгодженості соціального законодавства з іншими галузями права відповідно.

Розглянемо на законодавчому рівні визначення “соціального захисту” для різних категорій громадян.

Прийнята Конституція України від 28 червня 1996 року в статті 46 повністю на нормативному рівні закріпила право громадян на соціальний захист і встановила, що це право включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості

та в інших випадках, передбачених законом [1].

Згідно до ст. 4 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 1991 року “Соціальний захист інвалідів є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей інвалідів нарівні з іншими громадянами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду” [5].

В ст. 1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 1992 року де зазначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом [24, с. 1].

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" питання соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей ґрунтується на принципах:

законності, демократизму, рівності, поваги до особистості, визнання честі та гідності, забезпечення основних прав і свобод людини [22].

В пояснювальній записці до проекту Закона України “Про засади соціального захисту населення” наводиться визначення соціального захисту, тобто соціальний захист - діяльність держави з реалізації соціальної політики через систему законодавчо закріплених соціальних, економічних, правових, організаційних і технічних заходів суспільства, спрямованих на соціальну підтримку громадян, що перебувають у складних життевих обставинах, шляхом, попередження, помякшення або ліквідацію соціальних ризиків, здійснюваних на державному та місцевому рівнях з метою забезпечення державних соціальних гарантій та державних соціальних стандартів, гарантованих мінімально достатніх умов і рівня та якості життя, підтримки життєдіяльності громадян [26, c. 13]

Поняття «соціальний захист», як правова категорія досліджувалося рядом вчених, а саме Н. Б. Болотіна, І. С. Ярошенко, С. М. Пилипко, Б. І. Сташків, О. М. Пономаренко, Л. В Кулачок та інші. Наявність постійного вивчення з боку науковців питання соціального захисту населення робить його більш відповідаючим сучасним економічним реаліям та послідовним відповідно.

Науковець В. П. Нагребельний в праці за участі Н. Б. Болотіної спільно зазначають таке визначення поняття “соціальний захист - це діяльність держави, спрямована на забезпечення реалізації пріоритетних завдань соціальної політики, найважливіших соціальних прав кожного члена суспільства”[66, с. 275].

В інший праці Н. Б. Болотіної, а саме в монографії зазначено, що “як одна з найважливіших соціальних функцій держави, соціальний захист - система економічних, організаційних, юридичних заходів, спрямованих на забезпечення основних соціальних прав людини та громадянина в державі [54, с. 76].

На думку російського вченого В. Ш. Шайхатдінова, соціальний захист - діяльність держави й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, спрямована на створення сприятливого для людини середовища, охорону материнства та дитинства, надання допомоги сімї, охорону здоровя громадян, професійну підготовку громадян, забезпечення зайнятості населення, охорону праці, регулювання заробітної плати і доходів населення, забезпечення громадян житлом, регулювання права власності держави, матеріальне обслуговування та забезпечення непрацездатних, інших громадян, які потребують соціальної підтримки [73, с. 27].

В своїй дисертації Л. В. Кулачок відзначає, що “у більш загальному розумінні соціальний захист можна визначити як обовязок суспільства, який реалізує держава, щодо утримання конкретної категорії громадян в особливих випадках та особливими засобами за рахунок суспільства” [62, с. 12].

Розглянемо співвідношення соціального захисту та соціального забезпечення через правове регулювання в міжнародному досвіді, провівши порівняння на прикладі конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” [42] від 1952 року, яка дає нам перелік 9 видів соціального захисту: медичне обслуговування, допомога по безробіттю, допомоги для громадян пенсійного віку, допомоги у звязку з травмами на виробництві, допомога у разі вагітності та пологів, допомога при хворобі, допомоги сімям та інвалідам.

Тобто МОП встановлює види соціального захисту в залежності від наявності соціальних та несоціальних факторів. Відповідно до матеріалів ми можемо зазначити про відмінність в понятійному сенсі щодо соціального захисту та соціального забезпечення, оскільки соціальний захист може мати своїм обєктом суспільні відносини не повязані з соціальним забезпеченням.

Звісно Конвенція МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” не може розглянути всі проблеми соціального характеру, де потрібен соціальний захист громадян, проте вона розрахована на можливість застосування її в країнах де широко стоїть питання розвитку соціальних відносин та належного регулювання їх в суспільстві [42].

Відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Україна уклала Угоди про працевлаштування і соціальний захист громадян із Молдовою 1993 р., Росією 1993 р., Білоруссю 1995 р., Вірменією 1995 р., Латвією 1997 р., про взаємне працевлаштування працівників з Польщею 1994 р., Протокол із Чехією 1996 р., угода з Литвою 1997 р. Ці угоди поширюються на осіб (далі - працівники) та членів їхніх сімей, які є громадянами або постійно проживають на території однієї з договірних держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності (далі - працедавці) іншої держави.

Саме прийняття Конституції України та ухвалення системних правових актів, якими поступово було реформовано радянське соціальне страхування та пенсійне забезпечення й упроваджено загальнообов`язкове державне соціальне страхування та загальнообов`язкове державне пенсійне страхування [1, с. 46].

Відповідно тепер за основним законом встановлюється, що це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств та установ, організацій та окрім бюджетних - інших джерел соціального забезпечення; при створенні мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно пенсії та інші види соціальної допомоги з виплатами мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Питання розвитку та досягнення належного рівня соціального захисту залежить від розвитку та створення нових механізмів досягнення в цій сфері.

На даному етапі в Україні створено численне соціально-захисне законодавство, яке закріплює умови і порядок надання населенню соціальних грошових виплат і соціальних послуг. Проте в цій системі немає єдиного правового акта, який закріпив би загальні засади соціального захисту, все ж наявні системний характер актів, що врегульовують відносини у сфері соціального захисту, та їх наявне функціональне «згруповання», яке спрямоване на захист населення від негативних наслідків настання соціальних ризиків.

На сьогодні сама система соціального захисту в Україні включає в собі дві підсистеми - державну систему соціального захисту і недержавне соціальне забезпечення.

Відповідно система соціального захисту - є системою юридичних норм, які регулюють відносини щодо організації фінансування і надання матеріального забезпечення, матеріальної підтримки і соціальних послуг (соціального обслуговування та утримання) населенню для захисту від можливих негативних наслідків соціальних ризиків.

Державний соціальний захист у свою чергу складається з трьох підсистем: загальна система соціального захисту (загальні умови для всього населення, які реалізовуються через соціальне страхування і державну соціальну допомогу); спеціальний соціальний захист (для окремих категорій осіб за їх професійним статусом); додатковий соціальний захист (для окремих категорій осіб за їх соціальним статусом).

Кожна з наявних та названих ланок утворює окрему, відмінну від інших, організаційно-правову форму соціального захисту, яка функціонує на підставі відповідних нормативно-правових актів та забезпечення визначеними фінансовими джерелами. Відповідно до Концепції соціального забезпечення населення України [30, с. 3], де вперше визначалися основи правової та нормативної бази соціального забезпечення населення, механізми, які відповідно виходячи з можливостей економіки, забезпечують дотримання державних гарантій щодо:

- реалізації прав громадян на працю і допомогу з безробіття;

- оплати праці та мінімального розміру заробітної плати;

- підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

- надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім`ям з дітьми;

- матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку тощо.

Отже, соціальний захист населення - сукупність соціально-економічних заходів, які проводять держава і суспільство, має забезпечувати надання оптимальних умов життя, задоволення потреб, підтримку життєзабезпечення і дієвого існування особливості, різних соціальних категорій і груп. Крім того такий захист повинен бути спрямованим проти ситуацій ризику в нормальному житті громадян.

Нового впливу від нової соціальної політики держави отримала й сфера соціальних відносин, а саме нового змісту набули суміжні поняття та винекнення нового змісту зокрема в поняттях “соціальне страхування”, “соціальна допомога”, “соціальний ризик”, “соціальна справедливість” та інші.

Зазначимо, що окрім соціального забезпечення соціальний захист включає в себе й іншу важливу складову, а саме соціальне страхування, яке також не є новим поняттям проте також набуває нового змісту.

Ми вважаємо соціальне страхування досить важливою ланкою соціального захисту соціально-суспільних відносин в повсякденному житті, побуті та трудових відносинах. Cоціальне страхування спрямоване на відновлення економічно активного, працездатного населення завдяки гарантованому матеріальному забезпеченню громадян, які допрацювали до пенсійного віку.

Зазначимо, що згідно до статті 1. “ Основи законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування ” від 14.01.1998 року, загальнообовязкове державне соціальне страхування - це система прав, обовязків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом [33, с. 12].

В статті 1 Закону України “Про загальнообовязкове державне соціальне страхування у звязку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням” від 3 червня 2008 року N 309-VI року зазначено загальнообовязкове державне соціальне страхування у звязку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням - матеріальне забезпечення громадян у звязку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сімї), вагітності та пологів, часткову компенсацію витрат, повязаних із смертю застрахованої особи або членів її сімї, а також надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що формується шляхом сплати страхових внесків роботодавцем, громадянами, а також за рахунок інших джерел [25].

Незалежно від законодавства України, розглядали та досліджували соціальне страхування багато вчених, серед яких: О.В. Боков, О.Є. Губар, Ф. Дідьє, А.М. Загородній, Є.П. Пугач, В.Г. Чепінога та інші.

Ф. Дідьє у своїй публікації зазначав, що створення ефективної системи соціального страхування належить до першочергових завдань України [50, с. 6].

О.В. Боков в дисертаційній роботі визначає, що соціальне страхування - є провідною організаційно-правовою формою соціального забезпечення, яка гарантує особам право на соціальне забезпечення та профілактику соціального страхового ризику за рахунок страхових коштів [55, с. 8].

У працях, з приводу розгляду поняття «соціального страхування» науковець К.С. Базилевіч висловлюється так: «Соціальне страхування - це гарантована державою система матеріального захисту громадян у разі тимчасової втрати працездатності, при досягненні похилого віку, а також система інших заходів, спрямованих на матеріальне, культурне-побутове та оздоровчо-профілактичне обслуговування» [53, с. 16].

Науковець В.Г. Чепінога розглядає соціальне страхування як систему повного або часткового фінансового відшкодування фізичним особам певних життєвих ризиків: тимчасової втрати працездатності, старості, інвалідності, втрати годувальника [72, с.17].

Провівши та аналізуючи поняття «соціальне страхування» надані різними науковцями, я дійшов до висновку, що поняття «соціальне страхування» є дійсно вужчим від поняття «соціальний захист», тому відповідно є складовою та входить до складової соціального захисту.

Розгляд питання про страхування в соціальній сфері на сьогодні має й подальший розвиток, оскільки поняття взаємного страхування в Україні тільки отримує подальший розвиток. тому вже в п. 2 розділу 5 Концепції розвитку страхового ринку України (мала місце до 2010 року) передбачала вперше на нормативи, які набули значного впливу та поширення в АПК України [30, с. 5].

Проте на сьогодні надзвичайно важливою є саме система державного соціального страхування та її фінансова ситуація в бюджетній сфері. При наявності різних економічних чинників, які негативно впливають на сферу соціального страхування все ж таки лише держава може законодавчо захистити життя людей від різних можливих соціальних ситуацій (фінансова скрута, безробіття, зубожіння). Через державний бюджет, а саме через падіння загального рівня доходів та диференціації різних верств щодо доходів виникають питання до бюджетного забезпечення соціальної сфери.

У країнах з розвиненою економікою досягнення високого рівня зайнятості населення - є однією з основних цілей в макроекономічній політиці держави. Для цього існує загальна система заходів для регулювання концепції стимулювання економічного зростання, підвищення ефективності виробництва і продуктивності праці. Дані складові концепції і розглядаються як найважливіші умови підтримання і створення додаткової зайнятості громадян в більшості країн з розвиненою економікою, до яких й відноситься Україна.

Розглянувши таке поняття як «соціального страхування» та теоретичні матеріали різних науковців ми робимо висновок, що «соціальне страхування» є набагато вужчим, ніж поняття «соціальний захист» і відповідно входить до соціального захисту як складова.

На сьогодні соціальне страхування можемо охарактеризувати через здійснення та виконання його головних функцій, а саме: збирання, діяльність щодо обліку та розподілення фінансового ресурсу, акумулювання його для належного рівня захисту працівника від втраченої заробітної плати або в наслідок негативних наслідків соціальних ризиків. Належність виконання обумовлених необхідних послуг громадянам, які цього потребують.

Таким чином виділяється:

- чіткий розподіл відповідальності матеріального характеру між державою, роботодавцями та працівниками на підставі можливого співставлення видів фінансування: солідарного, колективного та індивідуального;

- наявність повної відповідальності за ухилення від покладених на них обовязків;

- фінансові ресурси соціального страхування мають стати відокремленими від державних та суспільних ресурсів;

- управління має здійснюватися на паритетних засадах зацікавлених сторін.

На сьогодні керуючись основами законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування передбачається введення загальнообовязкового медичного страхування.

Застраховані громадяни виступають субєктами, а відповідний цільовий фонд - страховиком. В даній нормі законодавства встановлюється та визначається система прав та обовязків, відповідних гарантій. Вони гарантують надання саме соціального захисту з матеріальним забезпеченням громадян в страховому випадку хвороби, часткової чи тимчасової, повної втрати працездатності. Також відноситься до страхового випадку втрата годувальника, настання безробіття з неналежних обставин від них, настання старості та інші передбачені законом випадках.

Дане забезпечення відбувається за рахунок коштів з фондів, які формуються завдяки страховим внескам від громадян, роботодавців, бюджетних та небюджетних джерел передбачених законом. В наш час дана форма страхування, медичне страхування ще не набуло обовязкового характеру.

Саме медичне страхування відтепер по суті приймається разом з соціальним страхуванням головним чином для здійснення охорони здоровя. Відтепер громадянам надається важливий елемент щодо захисту від ризиків загрози здоровю людини та її життю. Для системи охорони здоровя даний прогрес має перспективу для майбутнього. Тобто гарантування забезпечення належної допомоги при настанні обумовлених обставин, а саме настання непередбачуваного або нещасного випадку чи хвороби людини.

На сьогодні ми маємо ще досі поняття безоплатного медичного обслуговування, яке вже не відповідає необхідним на сьогодні реальним відносинам між населенням та працівниками медичних закладів. Знову ж ми отримуємо негативні відносини через відсутність відповідальності та жорсткого регулювання за характером цих відносин в основі на нормативному рівні.

Внесенням змін до Закону України «Про екстрену медичну допомогу» від 18.06.2013 року Верховною Радою України, а саме поправки про внески благодійності, але без належного контролю це перетворило питання благодійних внесків на «добровільні» внески на розвиток медицини в цілому [4, с. 7]. Покращення ситуації з забезпеченням належного рівня допомоги щодо надання медичних послуг має забезпечити медичне страхування через надходження від нього.

Важливою соціальною складовою в сфері захисту виступає соціальна допомога. Питання соціальної допомоги також досліджували вчені, серед яких Н.Б. Болотіна, Б.І. Сташків, П.А. Шевчук, П.Д. Пилипенко та інші. Проблемність питання постає саме в наявності певних протиріч в різних нормативних актах саме в тлумаченні.

Тому на сьогодні після розгляду законодавства України та норм міжнародно-правових актів у сфері соціального захисту маємо можливість розглядати соціальну допомогу у таких значеннях:

соціальна допомога як перелік засобів задля соціальної підтримки незахищених верств населення за рахунок коштів місцевих та державного бюджетів, бо підтримка здійснюється у різних формах, наприклад, грошова допомога, субсидії та інші;

тоді вона виступає однією з організаційно правових форм соціального захисту;

під поняттям «соціальної допомоги» можемо розглядати грошові виплати фізичним особам при настанні визначеного соціального ризику, здійснюються в межах системи соціального страхування, які відповідно з державного бюджету [14. с. 7].

Ми маємо відзначити важливість дослідження питання “малозабезпеченості”. На сьогодні це питання є соціально-значимим, оскільки саме в Україні значна кількість населення мають низький рівень доходів та відповідно знаходяться поруч з межею бідності. Згідно нормативних актів, малозабезпеченість визначається через встановлений мінімальний прожитковий рівень тобто наявність фінансових доходів громадян відповідно. Звісно дана межа є мінімальною та вираховує лише й мінімальні потреби для існування громадян, проте наявність такої підтримки з боку держави вже є позитивним фактором.

В статті 1 Закону України “Про межу малозабезпеченості” від 4 жовтня 1994 року зазначено, що межа малозабезпеченості - це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством [20, с. 382].

Згідно до ст.1 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сімям” від 1 червня 2000 року малозабезпечена сімя це сімя, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний доход нижчий від прожиткового мінімуму для сімї [9].

Розмір державної соціальної допомоги визначається відповідно як різниця між прожитковим мінімумом для сімї та її наявним середньомісячним сукупним доходом, який обчислюється за методикою, встановленою спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, але цей розмір не може бути більшим 75 відсотків прожиткового мінімуму для сімї.

В статті 1 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сімям” зазначено, що середньомісячний сукупний дохід сімї це обчислений у середньому за місяць доход усіх членів сімї з усіх джерел надходжень протягом шести місяців, що передують місяцю звернення за призначенням державної соціальної допомоги [9].”

Право на цей вид допомоги згідно до законодавства мають ті малозабезпечені сімї, які постійно проживають на території України відповідно.

На сьогодні, серед українських науковців питання щодо визначення розміру доходу, розрахунку економічного та трудового потенціалу сімї як підстав для отримання державної соціальної допомоги починають досліджуватись більш ширше. Окремі структурні елементи поняття малозабезпеченість знайшли втілення у роботах таких вчених, зокрема К.М. Гусов, Т.В. Деркачової, Д.Є. Кожевнікова, А.М. Лушнікова, О.Є. Мачульської, О.У. Хомра.

К.М. Гусов наводить приклад реального контролю за необхідністю громадянина на призначення йому допомоги по малозабезпеченості, а також підтримує таку практику де особи, які звертаються за соціальною допомогою по малозабезпеченості не повинні мати ощадних вкладів, цінних паперів на суму, що перевищує соціальний мінімум в трикратному розмірі, а для пенсіонерів та інвалідів в шестикратному та свобідної житлової площі [57, с. 92].

В своїй дисертаційній праці Д.Є. Кожевніков зазначає розгляд питання про перелік майна в громадян, які претендують на соціальний захист як малозабезпечені, а саме детально вивчати питання наявного майна у власності громадян, як рухомого так і нерухомого [61, с. 34].

В своїх дослідженнях О.У. Хомра розглядає та вивчає пасивні дані претендуючих громадян на соціальний захист по малозабезпеченості, а саме їхню діяльність щодо пошуку роботи, низький рівень організації, брак ресурсів для соціальної мобільності, неорганізованість їх тощо. Відповідно вважає малозабезпеченість соціальним станом з певними внутрішніми проблемами, які мають місце приблизно в половині випадків [71, с. 41].

Розглянувши теоретичні матеріали та наукові дослідження щодо питання малозабезпеченості, яке має вивчатися більш широко саме через державне регулювання, відповідно дана діяльність в сфері соціальних відносин має значний вплив на соціальну складову захисту малозабезпеченого населення.

Взагалі розвиток в нашій державі соціального захисту населення є позитивним, що відповідно потребує подальшого розвитку та вдосконалення нормативної бази. Необхідно законодавчо узгодити поняття «соціальний захист», розтлумачити певні невідповідності щодо його складових з узгодженим тлумаченням наукових думок, необхідного фінансового забезпечення з боку держави оскільки це стримує розвиток державної політики регулювання в соціальний сфері.