1.2 Теорія соціальної стратифікації та її критерії

соціальна стратифікація суспільство населення

Соціальна нерівність і соціальна ієрархія позицій в соціології вивчаються і описуються різними моделями стратифікації. Соціологи виділяють різні зрізи соціального становища груп і індивідів по відношенню один до одного. В будь-якому випадку соціальну стратифікацію повязують із взаємодією соціальної диференціації та соціальної оцінки. Люди (і групи) при цьому ранжуються вище або нижче у відповідності з соціальною значимістю, якою наділені, для прикладу, за виконуваними ними видами діяльності.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових прошарків, груп, зміною місця вже існуючих страт у стратифікаційній системі. Ці процеси зумовлюють формування нових сгатусно-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної самоідентифікації [1].

У західному суспільстві чітко проявляється пряма залежність матеріального достатку і соціального статусу від рівня і якості отриманої освіти, тобто консистентність винагород (дохід, влада, повага) та інвестицій (освіта, професійна майстерність тощо). Винагорода за працю дозволяє певній соціальній страті підтримувати відповідний рівень, спосіб і якість життя. Оскільки у трансформаційному суспільстві економічні і соціальні умови характеризуються нестабільністю, невизначеністю, для того, щоб зайняти свою позицію в соціальній структурі і на ринку праці, необхідно постійно підтверджувати свій професіоналізм, компетентність, конкурентноздатність тощо. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Йде активний процес "розмивання" традиційних груп населення; відбувається становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, включеністю у владні структури, соціальною самоідентифікацією тощо [4].

У рамках соціологічного аналізу даної проблеми треба зробити чітке розмежування поняття "класи" і "прошарки", "страти". У сучасній соціологічній літературі ці категорії співіснують одночасно (для багатьох авторів вони взагалі є синонімами). Широко поширеною є точка зору, згідно з якою суспільство складається з груп або множини індивідів, що мають певні характеристики або наділені ними. Ці характеристики . - критерій класифікації, який може бути одновимірним або, частіше:, багатовимірним. Відповідно процедура класифікації дозволяє виділити більшу або меншу кількість соціальних прошарків. Окремі науковці намагалися не ігнорувати ані ідеї прихильників класових теорій, ані ідеї їхніх опонентів. Гак, німецький соціолог Р. Дарендорф підкреслював, що страти утворюють ієрархічну систему (ієрархічний континіум), відрізняючись одна від одної поступовими відмінностями, тоді як "клас це завжди категорія для цілей аналізу динаміки соціального конфлікту і його структурних коренів, і тому може бути чітко відокремлений від страти як категорії для опису ієрархічних систем в даний момент часу".

Теорія розмежування теорій стратифікаїцї і класової структури цікаво проінтерпретована І. Краусом. "Стратифікація і класовий поділ - різні структури відносин. Стратифікація -- поняття описове, що передбачає деяку впорядкованість членів суспільства на основі якогось відповідного критерію - доходу, освіти, способу життя, етнічного походження . Класи є конфліктними групами, які, обєднуючись, оспорюють існуючий розподіл влади, переваги та інші можливості... Класи формуються, коли сукупність індивідів визначає свої інтереси як схожі з інтересами інших з тієї ж сукупності і як відмінні, що протистоять інтересам іншої сукупності осіб...".

У книзі Е. Гіденса "Соціологія" відповідний розділ названий: "Стратифікація і класова структура". Родовим поняттям є "стратифікація", а "класи" - як видове поняття, одна з чотирьох систем стратифікації. Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, Б. Гіденс називає основні соціальні групи класами, але описує їх не у взаємному протистоянні, а як ранжовані спільноти ("вищий клас", "середній клас", "нижчий клас") [3].

Отже, узагальнюючим поняттям для наукового вивчення простору нерівності і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є соціальна стратифікація, яку за визначенням Е. Гіденса "...можна визначити як структуровані нерівності між різними угрупуваннями людей" [3].

Сучасні прихильники стратифікаційних теорій і класів, котрі ґрунтуються на множинних критеріях, спираються переважно на традицію ще з часів М. Вебера. Але стимулом для широкого розповсюдження багатокритеріальної стратифікації були праці П. Сорокіна. Згідно з його ідеєю, існує те, що можна позначити терміном "соціальний простір". Визначити соціальне становище людини означає виявити сукупність її звязків зі всіма групами населення і всередині кожної з цих груп, тобто з її членами; ці звязки і сукупність позицій всередині кожної з них і складає ту систему координат, яка дозволяє визначити соціальне становище будь-якого індивіда. Отже люди, які належать до схожих соціальних груп і виконують практично ідентичну функцію в межах кожної з них, знаходяться в однаковому соціальному становищі. Навпаки, чим більш значимими і суттєвими є відмінності між людьми, тим більшою є соціальна дистанція між різними людьми. Крім цього, оскільки всередині однієї й тієї ж групи існують абсолютно різні позиції, необхідно зясувати також становище людини в межах кожної з основних груп населення. Тому на відміну від трьохвимірного геометричного простору соціальний простір багатовимірний, бо групування людей за соціальними ознаками є багаточисельними.

Звідси і підхід П. А. Сорокіна до визначення стратифікації. Соціальна стратифікація - це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираз в існуванні вищих і нижчих прошарків. Її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обовязку, у наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів тієї або іншої спільноти. Конкретні форми стратифікації численні, проте все їх різноманіття може бути зведене до трьох основних форм - економічної, політичної і професійної. Як правило, всі вони тісно переплетені. Люди, що належать до вищої страти за одним параметром, зазвичай належать до неї і за іншими, і навпаки [16]. Теорія стратифікації, запропонована П. Сорокіним, справила вплив, на всі подальші розробки, повязані з цією проблематикою.

Американський соціолог Мілтон М. Гордон, будучи також прихильником множинності критеріїв стратифікації, писав, що термін "соціальні класи" застосовується до поділу головних статусів, які стратифікують спільноту. Три змінних, повязаних з поняттям класу, - економічна влада, соціальний статус, політична влада - аналогічні веберівському класу, статусу, партії. Він відзначав, що в динамічному взаємовпливі всіх стратифікаційних відмінностей економічні чинники відіграють найзначнішу роль, але додавав, що інші чинники також істотно виявляються в класифікації населення. Він підкреслює як висновок, що соціальний статус, економічна сила і структура політико-громадської сили повинні розглядатися концептуально як певна суть, динамічний і структуральний взаємовпливи якої повинні вивчатися емпірично.

Проте сучасний розвиток наукової думки та соціальна практика вказують на те, що лише синтезування різноманітних класичних і сучасних концепцій дозволяють більш обєктивно та змістовно досліджувати таку складну соціальну систему як суспільство. В теорії соціальної структури чи не першим: таку спробу здійснив Е. Гіденс, сформулювавши теорію структурації, що наполягає на "дуальності" соціальної структури. Автор фокусує увагу на принципах, за якими відбувається внутрішня диференціація і артикуляція просторово-часових утворень. У формулюванні принципів він відштовхується від феноменів, які знаходять себе в суспільному житті. Вводить концепт "соціальні практики" як одиницю аналізу, що дозволяє відобразити дуальність структури дії і рефлексивний характер останнього. Соціальні практики, як постійний потік виробництва соціальної дії, самі виробляють структури, правила і ресурси, і в той же час виробляються відтворюються соціальними акторами в їхніх діях.

Широкі дискусії про гносеологічні перспективи такого типу соціологічної стратегії отримали відповіді в рефлексивній соціологічній концепції французького соціолога П. Бурдьє, в якій автор описує логіку соціальних практик через їхні феномени. На думку вітчизняного соціолога О. Куценко, саме дана концепція на сьогоднішній день є найбільш строго "феноменологічною" і в цьому розумінні являє собою найбільш цілісний, альтернативний позитивізму соціологічний підхід у розумінні соціального світу і процесів соціальних поділів [17].

Соціальний світ, згідно з теорією П. Бурдьє, - це складна багатовимірна структура, де обєктивне і субєктивне взаємопроникають і взаємодоповнюють одне одного. Пояснюючи зміст і механізми соціальної взаємодії, він використовує поняття соціального простору, габітусу та капіталу.

Людина, підкреслює соціолог, є істотою водночас біологічною і соціальною. Як біологічна істота людина існує у певному фізичному просторі, а як істота соціальна - у просторі соціальному (Бурдьє ще вживає вираз "соціальне поле"). У соціальному просторі, як і в фізичному, люди займають певні місця, позиції. Ці позиції можна описувати через відношення "вище-нижче", "ближче-далі", "поміж" тощо. Свого часу Е. Дюркгейм доводив, що людські уявлення про час і простір мають соціальну природу, певним чином відображують їх соціальні звязки. Розвиваючи цю думку Бурдьє доводить, що соціальний простір постійно "прагне перетворюватись більш-менш точно у простір фізичний". Це означає, що просторові характеристики того фізичного світу, де перебуває людина, з часом набувають дедалі чіткішого соціального змісту. Про це свідчить, зокрема, характер розселення людей на певних територіях, просторова структура поселень, транспортні звязки, типи житла та громадських будівель тощо. Більше того, структури соціального простору "заносяться" всередину людського тіла, що знаходить свій вияв у поведінці людей, їхніх манерах, поставі та ін. Адже й тип житла, і способи переміщення у просторі, і манери представників вищих суспільних верств і "низів" суспільства досить відмінні одне від одного. Таким чином, робить висновок Бурдьє, "соціальні структури постійно конвертуються у структури просторові".

Внаслідок уречевлення соціального простору і відповідно соціальної ієрархії у структурах фізичного простору люди здобувають неоднакові шанси панування у межах цього простору. Адже способи переміщення, типи транспорту, розмір житла у місті або земельних ділянок у сільській місцевості у переважній більшості випадків відповідають позиції індивідів у соціальній ієрархії. Зрештою, робить висновок П. Бурдьє, "здатність панувати у привласненому просторі, насамперед за рахунок привласнення (матеріальним або символічним шляхом) тих дефіцитних благ, котрі розподіляються у ньому, залежить від наявного капіталу" [18].

Поняття капіталу посідає у соціологічній концепції П. Бурдьє досить вагоме місце. Капітал у економічному його розумінні є лише одним із різновидів капіталу як такого, оскільки існує і соціальний капітал, і капітал культурний. Капітал як економічна категорія означає насамперед факт уречевлення людських виробничих відносин у формі вартостей, матеріальних благ і цінностей. Натомість капітал соціальний і культурний мають властивість "інкорпоруватись" у формі людської поведінки. І в першому, і у другому випадку це дає шанси на здобуття влади і впливу у межах певного соціального поля, однак джерела такої влади і впливу будуть різними.

Субєкти соціальної взаємодії ("агенти" і "групи агентів" за термінологією французького соціолога) визначаються згідно з їх відносними позиціями у соціальному просторі. У свою чергу, ці позиції визначаються позиціями індивіда у різних полях, інакше кажучи, розподілом влади, яка "активована" в кожному із таких полів. Такою владою фактично є "економічний капітал у його різних формах, культурний капітал і соціальний капітал, а також символічний капітал, що його звичайно звуть престижем, репутацією, іменем тощо. Саме в такій формі усі інші різновиди капіталів сприймаються і визнаються за легітимні" [18]. Таким чином, позиції "агентів" у соціальному просторі визначаються не лише загальним обсягом їх капіталів, а й їх взаємоноєднанням, відносною вагою кожного з них у загальному балансі. З цього випливає, що капітал інкорпорований, тобто перетворений у систему особистісних якостей, виступає таким же чинником взаємодії, як і капітал "матеріалізований".

Із поняттям інкорпорованого капіталу тісно повязаний зміст і такого важливого поняття соціології П. Бурдьє, як габітус. У біології ним позначають певну сукупність видових ознак, властивих конкретній живій істоті. Пошукам П. Бурдьє у цьому напрямку притаманне прагнення зайняти певну проміжну позицію між структуралістським соціологічним реалізмом, який зводить соціальну дію до її структурних засад, і соціологічним номіналізмом веберівського типу, де на першому плані - субєктивний смисл дії, що спрямована на досягнення свідомої мети. Він зауважує, що поняття габітусу вигадане ним, аби краще усвідомити той парадоксальний факт, що людська поведінка може бути обєктивно орієнтованою на досягнення певної мети, не будучи водночас свідомо на неї спрямованою. Йдеться про поведінку, яка не є чітко усвідомлюваною (раціональною, у розумінні М. Вебера), та водночас не є і механічно детермінованою. Габітус, згідно Бурдьє, - це певна система особисгісних диспозицій, які набуті в процесі досвіду і здатні змінюватися залежно від обставин місця і часу. Це певне "чуття гри", властиве людям того чи іншого типу, яке дає змогу їм адекватно орієнтуватись у безлічі конкретних життєвих ситуацій, де далеко не все передбачене правилами, а інколи ці правила створюються в процесі гри [18]. Поняття габітусу має певну смислову адекватність з поняттям "стиль життя", яке М. Вебер вживав при визначенні відмінностей між окремими суспільними станами і верствами. Особливого значення при цьому набувають можливості й способи користування певними матеріальними і культурними благами.

Головним досягненням підходу П. Бурдьє можна вважати те, що він охопив усю видиму область соціального простору, обєднавши вісі економічних, владних, соціальних і культурних вимірів, підкреслює значення культурних ресурсів, габітусів і соціальних практик у соціальному структуруванні. Це дозволяє побачити не лише окремі зрізи простору, але і процес його створення і відтворення, диференціації і структурування [17].

У світовій соціології опрацьовано численні стратифікаційні концепції та класові схеми, які ефективно застосовуються для емпіричних досліджень. Спроби застосування таких схем як основи соціально-класового аналізу українського суспільства виявилися досить вдалими, хоча виникає чимало невідповідностей, внаслідок різної міри узгодженості соціально-статусних характеристик одних і тих же позицій зайнятості. Проте певні загальні тенденції безперечні, що й підтверджують результати застосування адаптованих схем соціально-класової структури Дж. Голдторпа та Е. О. Райта для ідентифікації місця в соціальній структурі дорослих громадян України [1]. І Е. О. Райт, і Дж. Голдторп також спочатку виділяють фактори, що сприяють утворенню класів, а потім шукають їх звязок з установками й іншими структурами свідомості. Однак якщо дані автори розміщують класи всередині відносно конкретної професійної структури, то П. Бурдьє робить акцент на різній і соціально конструйованій природі класів. П. Бурдьє не використовує категорії професії та зайнятості для ідентифікації класів, хоча при цьому зазначає, що професія є "ефективним показником" позиції в соціальному просторі, який забезпечує інформацією про природу і зміст роботи, її культурну і організаційну специфіку. Однак, на його думку, класи, побудовані на основі професій, не будуть являти собою обєктивно існуючі групи [17]. Таким чином, запропонований П.Бурдьє теоретичний підхід дозволяє усунути обмеженість розглянутих раніше класових схем в межах відносин зайнятості і так або інакше охопити весь багатовимірний простір соціальної нерівності.

Завдяки роботам П. Бурдьє розвивається дослідницький інтерес до вивчення різних форм капіталу та визначених ними габітусів і соціальних практик. Дослідниками реалізується методологічна установка щодо важливості різних форм капіталу в конструюванні соціальних нерівностей і зниження значення економічного капіталу, що визначається як акумульована людська праця. Особливим інтерес дослідників є до вивчення проявів соціального і культурного капіталів [17].

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна диференціювати будь-яке суспільство. З кожним з них повязані особливі способи детермінації і відтворення соціальної нерівності. Багаті з вищого класу мають більш високий рівень освіти та більший обсяг влади. Бідні з нижчого класу володіють незначними власністю, доходами та рівнем освіти. Кожна страта включає лише тих людей, хто має приблизно однакові доходи, владу, освіту і престиж. Нерівність відстаней між статусами - основна властивість стратифікації. Соціальна стратифікація будь-якого суспільства включає чотири шкали або осі координат: дохід, влада, освіта і престиж. Всі вони розміщені поряд; кожна шкала має свою розмірність. Таким чином, до доходу як головного критерію стратифікації додаються престиж професії (заняття), рівень освіти та обсяг- влади.

Дохід - кількість грошових надходжень індивіда чи сімї за певний період часу (місяць, рік). Доходом називають суму грошей, отриману у вигляді зарплати, пенсій, виплат, аліментів, гонорарів, відрахувань з прибутку тощо. Доходи найчастіше витрачаються на підтримання умов життєдіяльності, але якщо вони дуже високі, накопичуються та перетворюються на багатство.

Багатство - накопичені доходи, тобто кількість готівкових або оречевлених грошей. У другому випадку вони називаються рухомим і нерухомим майном. Зазвичай багатство передається у спадок. Спадок можуть отримувати як працюючі, так і непрацюючі, а дохід - лише працюючі особи. Крім них дохід є у пенсіонерів і безробітних, але його нема у злидарів.

Сутність влади полягає у здатності навязувати свою волю всупереч бажанню інших людей. У складному суспільстві влада інституціоналізована, тобто охороняється законами і традиціями, оточена привілеями і широким доступом до соціальних благ, дозволяє приймати важливі для суспільства рішення, у тому числі закони, як правило, вигідні вищому класу. У всіх суспільствах люди, що володіють тим чи іншим видом влади (політичною, економічною чи релігійною владою тощо), що утворюють інституціоналізовану еліту. Вона визначає внутрішню і зовнішню політику держави, скеровуючи її у вигідне для себе русло, чого позбавлені інші класи.