1.3 Міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є вдосконалення нормативно-правової бази, зокрема імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота зацікавлених органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід зазначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених у рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дають змогу вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002-2003 роках.

Так, у 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996 р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996 р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003 р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956 р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобовязань про утримання, 1973 р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980 р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975 р. Готуються пропозиції щодо ратифікації ще низки Конвенцій, а саме: Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, 2007 р., Європейської конвенції про усиновлення (переглянутої), 2008 р., Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, 1993 р.

Крім того, Україна вже не лише приєднується до чинних Конвенції, але й бере активну участь у розробці нових міжнародних інструментів у сфері сімейного права як, наприклад Європейської конвенції з усиновлення (переглянутої), Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання [14, с. 126].

Зазначені Конвенції після надання згоди на їхню обовязковість Верховною Радою України відповідно до ст. 9 Конституції України стають частиною національного законодавства України [20, с. 20].

Окремо слід зазначити важливість прийняття і набуття чинності новим Сімейним кодексом України, який на національному рівні забезпечує регулювання всіх шлюбних та сімейних правовідносин особистого майнового і особистого характеру.

На захист дітей від їхнього незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері, адже її учасницями є вже 81 держава світу, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм. Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 р., а Конвенція набула чинності 1 вересня 2006 р.

У сучасному світі причиною розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може бути не лише переїзд в інше місто, регіон, а взагалі - і в іншу країну. Однак, незважаючи на це, дитина має право в межах законодавства спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими є сімейні, психологічні та духовні звязки, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад, це можуть бути хрещені, вчителі, тощо). Проте як бути у тих випадках, коли є загроза, що у разі транскордонного контакту (виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або того із батьків, який проживає окремо, прагне установити регулярний контакт, які гарантії і заходи можуть бути застосовані [16, с. 121].

Визначення загальних принципів, що застосовуються до контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні звязки з дітьми, відповідних запобіжних заходів та гарантій для забезпечення належного здійснення контакту й негайного повернення дітей після закінчення контакту, а також започаткування співробітництва між компетентними органами є предметом Конвенції про контакт з дітьми, яка булла ратифікована Верховною Радою України 20 вересня 2006 р.

Конвенція набула чинності для нашої держави 1 квітня 2007 р.

Конвенція про контакт з дітьми визначає запобіжні заходи та гарантії, що повинні вживатися стосовно контакту. Відповідно до положень Конвенції кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії для забезпечення виконання рішення та для забезпечення повернення дитини чи запобігання її неналежному переміщенню й сприяє їхньому використанню.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання рішення про контакт можуть, зокрема, передбачати: спостереження за контактом; зобовязання особи сплатити витрати, повязані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину; сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка прагне контакту, не перешкоджали; накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати рішення щодо контакту.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 р. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 р.

Конвенція дозволяє визначити:

- обсяг повноважень державних органів стосовно вжиття заходів захисту дитини, які є необхідними у конкретному випадку;

- вибір права, яке застосовують держави при вирішенні питань, повязаних із захистом особи або майна дитини;

- порядок виконання заходів, які було вжито іншою державою з метою захисту особи або майна дитини;

- зобовязання кожної з Договірних держав призначити Центральний орган, функції та обовязки таких Центральних органів, а також дії держав з метою виконання положень Конвенції.

Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, піклування та аналогічних інститутів, влаштування дитини в прийомну сімю або в установи опіки і піклування, нагляду з боку державного органу за дитиною, яка перебуває під опікою, а також вжиття заходів з метою захисту особи або майна дитини.

У разі наявності рішення суду України про стягнення аліментів з громадян, які проживають у державах, з якими Україна уклала двосторонні договори про правову допомогу у цивільних справах, зацікавлена особа може звернутися з проханням до суду, що постановив рішення про стягнення аліментів, оформити клопотання про визнання та виконання такого рішення на території держави місця проживання боржника [15, с. 433].

Водночас з 19 жовтня 2006 р. для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу.

Отже, на сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, повязані із здійсненням батьківських прав і виконанням обовязків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей. Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р. Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це повязано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та іншими факторами. Ці зміни мають вирішити деякі проблеми в реалізації прав дитини в Україні, як з сімейних так і інших прав, що розкрито в наступному підпункті.

Глава 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі