Демографія як наука. Предмет та об’єкт демографії. Наукове підґрунтя виникнення науки про народонаселення. Зародження демографічних досліджень у західно- та центральноєвропейських країнах.

Термін “демографія” увів в обіг бельгійський вчений Ашій Гійяр (1799-1876) ще в середині ХІХ століття. 1855 року в Парижі він опублікував книгу “Елементи людської статистики або порівняльна демографія”. Демографія – це наука, яка вивчає кількість, територіальне розміщення і склад населення; досліджує закономірності процесу відтворення населення у зв’язку з політичними, соціально-економічними, психологічними чинниками і на основі отриманих знань визначає характерні тенденції, спонукаючи до коригування внутрішньої політики держави.

Демографія (гр. demos – народ і grapho – пишу) – наука про народонаселення. Охоплює процеси та явища, що характеризують кількісні й якісні зміни в людському середовищі. Під народонаселенням розуміють сукупність людей, які проживають у межах певної території, держави чи и частини, кількох держав чи всього світу. Демографія як наука вивчає кількість, склад, розміщення та рух (міграцію) населення, охоплює широке коло питань (стан і динаміка населення, соціально-економічні закономірності його змін, відтворення на основі біологічних, економічних, соціальних, географічних чинників і умов). Відтворення населення в широкому розумінні – це постійне його відновлення внаслідок природного руху (народжуваність і смертність), механічного руху або міграції (переміщення між територіями), і перехід з одного стану в інший (початок трудової діяльності, здобуття освіти, вихід на пенсію тощо), без чого неможливе відтворення структурного складу населення. Характеристика цього складу прив'язується до конкретного періоду часу, а також співвідношення матеріальної частини продуктивних сил і розміру та структури виробництва (джерело: Економічна енциклопедія у трьох томах. Т. 1.).

(Ірина Прибиткова) Демографія — центральна частина системи знань про народонаселення. Демографія — наука про закономірності відтворення населення в суспільно-історичній зумовленості цього процесу. Відтворення населення є одним з головних процесів відтворення суспільства й являє собою неперервне відновлення генерацій людей у результаті взаємодії народжуваності й смертності, яка перебігає в рамках історично визначених соціальних відносин.

Демографія вивчає закономірності й соціальну зумовленість народжуваності, смертності, шлюбності й припинення шлюбу, відтворення шлюбних пар і сімей, міграційного руху, відтворення населення загалом як єдності цих процесів. Вона досліджує зміни статевовікової, шлюбної й сімейної структур населення, взаємозв'язок демографічних процесів і структур, а також закономірності зміни загальної чисельності населення й сімей як результату їх взаємодії.

Демографія розробляє методи описання, аналізу й прогнозу демографічних процесів і структур. На підставі дослідження взаємозв'язків між процесами й структурами, а також впливу на них умов життя й суспільних відносин, які визначають інтенсивність демографічних процесів, демографія з'ясовує як спільні закономірності їх перебігу, так і особливості прояву цих закономірностей у конкретного населення за певних умов місця й часу.

У практичній площині до царини демографічних досліджень увіходить описання демографічної ситуації, аналіз тенденцій і чинників розвитку демографічних процесів у країні загалом, на окремих її територіях або в групах населення в різні періоди часу. На підставі вивчення особливостей народжуваності, смертності й міграційного руху в різних генераціях, різних соціальних групах і на різних територіях демографія оцінює їх найбільш ймовірні зміни в майбутньому, розробляючи демографічні прогнози.

Різновиди руху населення. Населення як об'єкт вивчення не є простою сукупністю людей. Це складна система, яка перебуває в постійному русі й саморозвитку. В демографії розрізняють три різновиди руху населення: природний, механічний (або міграційний) та соціальний. Природний рух включає в себе такі факти людської біографії, як народження, смерть, укладання шлюбу, розлучення й овдовіння. Механічний (міграційний) рух населення являє собою сукупність переміщень усіх різновидів індивідів або їх груп по території й призводить до зміни територіального розміщення населення густоти жителів і заселеності території. Соціальний рух (або соціальна мобільність) відображає переходи індивідів з однієї соціальної групи до іншої, являючи собою сукупність усіх змін соціальних ознак людей. Останній різновид руху населення визначає динаміку й відтворення соціальних структур. Його вивченням займаються й демографи, й соціологи.

Предмет демографії. Демографія як самостійна наука сформувалася в другій половині XIX - на початку XX сторіччя в результаті узагальнення й осмислення результатів конкретних демографо-статистичних спостережень. Розуміння предмета й змісту демографії змінювалося мірою поглиблення знань про народонаселення та їх диференціації.

Існують дві точки зору на предмет демографії. Згідно з першою з них, предметом демографії є закономірності відновлення генерацій людей як результат взаємодії процесів народжуваності, смертності, а також шлюбності, припинення шлюбу й відтворення населення загалом.

Процес перерозподілу населення по території (міграція) розглядається в рамках першої точки зору як об'єкт самостійної науки – географії населення, яка вивчає закономірності розселення людей та його змін. Проте у 80-ті роки сформувалася нова точка зору, яка відображає широке розуміння процесу відтворення населення як сукупності трьох форм руху населення - природного (народжуваність і смертність), просторового (міграції) й соціального (зміна соціальних структур, соціальна й професійна мобільність). Шерег дослідників розглядає як об'єкт демографії самовідтворення народонаселення як сукупності різноманітних соціальних спільнот, що є суб'єктами відповідних суспільних відносин.

На відміну від поняття населення у буденному розумінні як сукупності людей що замешкали на певній території, в демографії населення розглядають як людську популяцію, самовідновлювальну в процесі зміни генерацій.

Предметом демографії є дослідження відтворення населення як сукупності взаємопов’язаних процесів шлюбності, народжуваності, міграції, смертності тощо.

Об’єктом демографії є народонаселення – це сукупність людей, яка природно-історично виникла і постійно самовідновлюється внаслідок природної зміни поколінь. Термін “народонаселення” вперше вжив І.Ф. Герман у своїй статті “Про народонаселення (про кількість мешканців у Росії)”, опублікованій 1806 року в російському “Статистичному журналі”.

Зародження демографічних досліджень.

Одні з перших, відомих нам на сьогодні праць, де мова йде про питання демографії, належать Платону. Саме Платон (428 – 347 рр. до н.е.) у “Законах” подає проект ідеальної держави, зауважуючи, що кількість родин у державі не повинна перевищувати 5040. Тобто він визначив демографічний оптимум. Щоб його утримувати в таких межах він пропонував: по-перше, обмежити народжуваність, а по-друге, заснувати колонії, куди спрямовувався б надлишок населення, по-третє, регулювати кількість шлюбів. Погляди Платона поділяв і

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.), який підкреслював важливу роль держави у дотриманні демографічного оптимуму. Інакше, вважав Аристотель, надмірне збільшення кількості населення призведе до збідніння громадян, а відтак це стане причиною суспільного незадоволення, порушиться соціальна гармонія, суспільний спокій.

У Спарті і Фівах батьки взагалі були позбавлені права вирішувати питання подальшого народженої дитини – тут діяв державний відбір новонароджених. Як висловлювався Сократ: „Після пологів треба дивитися, щоб народження не приховало від нас чогось не вартого годування”. Платон і Аристотель обмежували період народжуваності. Платон вважав, що жінці можна народжувати, починаючи з двадцятирічного до сорокарічного віку, Аристотель обмежував віковий ценз закінчення дітонародження 37 роками.

У Стародавньому Китаї проблема демографічного оптимуму теж хвилювала філософів. Конфуцій (551 – 479 рр. до н.е.) говорив про “ідеальну пропорцію” між кількістю населення і площею наявної землі. Порушення цієї пропорції в один чи в інший бік призводить до негативних наслідків. При зменшенні населення – не вся земля обробляється, стоїть пусткою, а при надмірному збільшенні існуюча земля не може прогодувати усіх. У ІІІ столітті до нашої ери в Стародавньому Китаї виникає школа легістів (законників), які виступають за контроль над процесом відтворення населення. Одним з яскравих представників цієї школи був Фей-цзи (280 – 233 рр. до н.е.).

З розвитком феодальних відносин відбувається і розвиток продуктивних сил, що дозволяє забезпечити значно більшу кількість людей. Влада знаті, інструментом якої була держава, також сприяла збільшенню чисельності населення. Зі свого боку цьому сприяла і церква. Свідчення цього – погляди Фоми Аквінського, Мартіна Лютера, Аврелія Августина. Однак їхні пояснення багатьох явищ мали наївний характер. Фома Аквінський так пояснював причину народження хлопчиків і дівчаток: „Через втручання диявола чоловіче

сім’я іноді виявляється зіпсованим... у зародку знаходиться забагато води і тоді народжуються дівчатка”.

Наприкінці ХVІ століття знову вченими оволодіває хвилювання з приводу негативних наслідків різкого збільшення народонаселення. У працях англійського автора У. Холішеда стверджується, що багаточисельні шлюби вже не приносять країні користі, а навпаки, ускладнюють життя людей.

Одним з перших найвідоміших вчених-демографів був англієць Джон Граунт, який у 1662 році видав книгу з розлогою назвою “Природні і політичні спостереження... про бюлетені смертності”. Він був першим, хто створив математичну таблицю смертності. Виділив ряд закономірностей. Ця книга, по суті, поклала початок трьом наукам: демографії, статистиці та соціології.

Ідеї Дж. Граунта знайшли продовження в працях Е. Галлея, Д.Бернуллі, У. Петті. Е. Галлей розробив у 1693 році першу таблицю смертності, він увів поняття “ймовірна тривалість життя”.

У ХVІІІ столітті з’являється праця Д. Гаунсенда “Виписки з мандрівки по Іспанії”, у якій він виступає за стримування народжуваності, особливо серед бідноти. У цей же час англієць Р.Уоллес висловив думку, що зростання чисельності населення може обігнати виробництво засобів для прожиття. У 1781 році французький письменник абат Гійом Рейналь у своїй книзі “Американська революція” писав: “Без певної частини сміливості неможливо уявити, що очікує населення США... Якщо 10 мільйонів осіб колись і зможуть

себе прогодувати, то це буде прекрасно. Країна, яка з великими труднощами забезпечує себе, зможе підтримати таку кількість населення тільки за умови суворої економії”. Однак письменник у своїх передбаченнях помилився. У ті роки, коли він жив і творив, населення США налічувало близько 3 мільйонів

мешканців, а нині вже – близько 300 мільйонів. Тобто за умови ефективної економіки, при раціональному використанні природних ресурсів, параметри демографічного оптимуму можуть коригуватися.

Разом з тим, у той час були і прихильники збільшення чисельності населення. Зокрема ті, хто висловлював ідеї меркантилізму – Р. Кантільйон, Т. Мен, А. Сера – вони вважали населення, як платників податків, джерелом багатства, а відтак потрібно заохочувати в’їзд у країну нових людей і обмежувати виїзд з

країни. Продовжувачем цих ідей був французький вчений У. Петті, який висловив формулу: “Малочисельне населення – ось істинна бідність”.

Першопочатки української демографічної науки мали дещо інший змістовий характер, аніж західноєвропейські. Коли в країнах Західної Європи точилися гарячі дискусії стосовно загрози зростання чисельності населення і щодо методів нейтралізації можливих негативних від цього наслідків, то у нас на широких українських просторах з родючими землями, які могли прогодувати в кілька разів більшу кількість люду, ці дискусії не мали підґрунтя. А хвилювали

освічену верству українства демографічні проблеми морального характеру.

У той же час зарубіжні вчені вивчали залежність тривалості життя від економічних, соціальних, культурних умов життя. Це праці Т. Кінга (кінець ХVІІ ст.) і Моо (ХVІІІ століття). Важливим є дослідження Френсіса Бекона стосовно визначення біологічної тривалості життя.

На початку ХІХ століття наукові кола європейських країн знову гаряче обговорюють перспективи та наслідки зростання чисельності населення. Новий виток цим дискусіям поклала праця Томаса Мальтуса опублікована в 1798 році – “Досвід про закон народонаселення і його вплив на покращення суспільного добробуту, відповідь на зауваження п. Годвіна, Кондорсе та інших авторів”. Т.Р. Мальтус висловив думку, що зростання кількості населення є основною причиною соціальних бід – злиднів, безробіття, жебрацтва. Він вважав, що населення зростає в геометричній прогресії, а засоби існування, які виробляє це

населення, зростають лише у арифметичній прогресії. В першу чергу це стосувалося сільськогосподарської продукції. Т.Р. Мальтус вважав, що причиною є “закон поступового зменшення родючості ґрунту”. Тому зростання чисельності населення Т.Р. Мальтус розглядав як гальмівний чинник суспільного прогресу. На погляди Т.Р. Мальтуса відреагували економісти. А. Сміт погоджувався з тим, що в майбутньому через обмеженість земельної площі виникнуть труднощі, пов’язані зі зростанням кількості населення, тому єдино прийнятним засобом уповільнення цього процесу є зниження в майбутньому заробітної плати. Цю думку загалом поділяв й інший економіст – Д. Рікардо. Італійський економіст Д. Ортес, поділяючи тривоги щодо можливості існуючих ресурсів забезпечити зростаюче населення, виступав за обмеження народження дітей, одним із засобів він пропагував безшлюбність (критика).

Проблема, яка об’єднала у її обговоренні вчених багатьох країн впродовж усього ХІХ – ХХ століття – це проблема смертності та міграції населення. Проблему диференційної смертності досліджували наприкінці ХІХ століття французький вчений Жак Бертільйон, німецькі лікарі Неффе і Зінгер. Тіснішою стає співпраця вчених різних країн. Щороку відбувалися Міжнародні конгреси гігієни та демографії. Свідченням подальшої інтеграції демографічних досліджень став І Міжнародний демографічний конгрес, який пройшов у Женеві 1927 року. У ХХ столітті вченими було висловлено ряд нових концепцій, переосмислено деякі колишні концепції. Вже на початку ХХ століття проявилася тенденція зниження народжуваності. Перша світова війна

зумовила величезні людські втрати і з’являється загроза депопуляції. У цих умовах Л. Герш висунув концепцію, яка дістала неофіційну назву “мальтузіанство навиворіт”. Він виступав за підтримку і заохочення дітонародження. Адже, на думку вченого, зниження народжуваності зменшує попит на товари, а відтак скорочуються обсяги виробництва, відбувається звільнення робітників, а це, в свою чергу, веде до пауперизації та злиднів. Л. Герш вважав, що зростання народжуваності зумовить зростання обсягів виробництва у різних галузях промисловості, сільському господарстві, бо збільшиться попит на різну продукцію.

Разом з тим нове життя отримала концепція оптимуму населення. Саме ця концепція була ключовою темою обговорення на І-му Міжнародному демографічному конгресі в 1927 році. Ліга Націй приділила велику увагу цій проблемі, ця міжнародна організація видала працю І. Ференгі “Оптимум населення”. У своїй праці І.Ференгі визначає оптимум населення як таку кількість, яка за даного рівня розвитку науки і техніки забезпечує найбільший дохід на душу населення. Державні діячі повинні визначати оптимум населення, “який забезпечує найбільше благополуччя і достаток людській расі” – таку думку, яка перегукується з поглядами І. Ференгі, висловив А.Ландрі на Міжнародному демографічному конгресі у Парижі в 1937 році. Французький демограф А. Сові у своїй праці “Загальна теорія населення” твердив, що у Франції шлях до прогресу перепиняло мальтузіанство, тобто обмеження народжуваності. А. Сові доповнив теорію оптимуму населення теорією оптимального темпу зростання кількості населення. Американський вчений Пірл-Рід шляхом прогнозних розрахунків накреслив логістичну криву, яка відображала ідею послідовного збільшення протидії необмеженому зростанню населення. Прогнозування динаміки зростання чисельності населення також було однією з найбільш дискусійних проблем. У ХХ столітті вона набула нового якісного рівня, адже вчені оперували рядом нових методів обчислень з

використанням різних гіпотез динаміки смертності й народжуваності.

А на Заході 1930-ті роки ще однією темою для обговорення стає концепція демографічного переходу, яку сформулював американський демограф Уорен Томпсон 1929 року у своїй статті “Населення”, опублікованій в “Американському соціологічному часописі”. Проте сам термін “демографічний перехід” увів в обіг інший американський демограф Френк Ноутстайн в 1945 році. Проблему демографічного переходу досліджував і французький вчений А. Ландрі у своїй праці “Демографічна революція” (1934 р.), а у повоєнний час (1950 – 1970 рр.) – такі вчені, як Е. Россет, О.Я. Кваша, А.Г. Вишневський, Л.

Андерсон та інші.

Демографічний перехід – це часовий проміжок у період переходу від одного типу відтворення населення до іншого. Ця концепція ґрунтується на тезі про періодизацію демографічного розвитку, яка відповідає трьом історичним етапам суспільного розвитку – періоду привласню вальної економіки, періоду аграрного суспільства і сучасного (індустріального), а постіндустріальне суспільство?

Тісно пов’язана з концепцією демографічного переходу концепція раціоналізму, яку висунули зарубіжні демографи – французький вчений Ж. Буржуа-Піша, американський дослідник С. Енке. Ця концепція визначає теоретичні основи схеми розвитку й завершення демографічного переходу в різних країнах світу. Згідно з цією концепцією, на першому етапі демографічного переходу помітно скорочується екзогенна смертність, а відтак збільшується середня тривалість життя, а на другому етапі змінюється тип народжуваності.

Американські демографи Д. Блейк і К. Девіс, а також австралійський вчений Дж. Колдуелл заснували інший напрямок у поясненні демографічного переходу. Вони у своїх працях, опублікованих в 1950-ті роки зробили висновок, що зміна типу народжуваності залежала в меншій мірі від зниження смертності, а в більшій мірі від зміни суспільно-економічних умов, переходу до індустріального суспільства.