Проблема типології особистості в соціології

курсовая работа

2.2 Вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві

Актуальним є вивчення тих соціально-психологічних чинників, які певною мірою (залежно від соціально-демографічних, статусних, рольових, власне індивідуально-особистісних характеристик і параметрів) можуть забезпечувати адекватну зміненій життєвій ситуації стратегію життєдіяльності особистості. Важливо дослідити механізм вироблення життєвих орієнтацій, відповідних новим умовам життєдіяльності, продуктивних способів самореалізації особистості Ї іншими словами, зясувати, як особистість адаптується в умовах українського суспільства, які саме стратегії адаптації використовує.

Поняття адаптація виникло у біології, а в суспільні науки воно було перенесене представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. Проблеми адаптації в різні роки вивчали як вітчизняні, так і іноземні дослідники, які описали різноманітні види адаптації (фізіологічна, культурна, психологічна, соціальна, соціально-психологічна, виробнича та ін.), їхні дефініції і звязки між ними. Питанням стратегій адаптації цікавилися такі автори, як К. Абульханова-Славська, О. Злобина та В. Тихонович, П. Штомпка, С. Бабенко, Л. Бєляєва, О. Дудченко та А. Митіль, О. Балабанова, Ю. Левада та інші. О. Злобіна та В. Тихонович описують життєві стратегії особистості в кризовому суспільстві України кінця 90-х рр. ХХ ст. як дихотомію стратегій виживання на противагу стратегіям життєтворення. Основою для визначення життєвих стратегій є рівень адаптації: від примусової адаптації у першому випадку до добровільної успішної і позитивної адаптації в другому.

П. Штомпка значну увагу у своєму дослідженні приділяв суспільствам перехідного типу, розглядаючи соціальні зміни як травму. І як однією із стадій травматичного стану таких суспільств він аналізує посттравматичну адаптацію соціуму до тих змін, що відбулися. С. Бабенко, на відміну від О. Балабанової, яка обєктом свого дослідження обрала стратегії „негативної” адаптації, а саме соціально-економічну залежність і соціальний паразитизм, визначальними для суспільства вважає стратегії досягнення життєвого успіху, в той час як стратегії адаптації в неї не розмежовуються з поняттям стратегій виживання.

Л. Беляєва розглядала стратегію адаптації як перехідний тип між стратегіями виживання і успішності. Що ж стосується Ю. Левади, він вибудовує типологію життєвих стратегій на основі відмінностей в адаптаційній поведінці. Дослідження самооцінок пристосування до зміненої соціальної реальності дозволило йому виділити чотири типи адаптації: „підвищуюча адаптація”, „понижуюча адаптація”, „ізолююча адаптація” і „руйнуюча адаптація”. О. Дудченко та А. Митіль за допомогою свого дослідження намагалися виявити взаємозвязок характеру самоідентифікації та соціального самопочуття особистості. Вони дослідили ступінь пристосованості різних прошарків населення до умов життя, що склалися після розпаду СРСР, і довели, що існує звязок між типом часової ідентифікації і характером адаптації, ступенем активності і „вписаності” у соціальні звязки, чим внесли свій вклад у дослідження проблеми адаптації.

Доцільним буде розглядати адаптацію як пристосування особистості або групи до нового соціального середовища, а частково і пристосування цього середовища до них ( особистості/групи ) з метою співіснування та взаємодії. Ефективність адаптації залежить від адаптаційного потенціалу людини ? це ступінь можливості особистості включитися у нові умови соціального середовища, а також у ті, що перебувають у постійному русі. Він повязаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Процес адаптації індивіда за критерієм домінуючої форми адаптивної діяльності можна умовно розділити на три етапи:

1) орієнтаційний етап, спрямований на ознайомлення адаптантів із соціальним середовищем;

2) оціночний етап, на якому відбувається диференціація соціального досвіду та способу життя на взаємоприйнятний та взаємовідхилений відбір можливих у нових умовах форм та способів діяльності згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, що раніше склалися у адаптанта;

3) етап сумісності, на якому субєкт досягає стану адаптованості.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних,сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.

Делись добром ;)