Історія фахової соціальної роботи в Україні

реферат

1. Українська соціальна робота в радянській системі.

Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На по-чатку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії зага-лом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британ-ською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяль-ності у соціальній сфері.

Із встановленням радянської влади у 1918 р. (а в За-хідній Україні -- у 1939 р.) держава взяла під свій кон-троль усі сфери суспільного життя. У 1919 р. декретом Раднаркому УРСР було націоналізовано всі добродійні установи, які перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств, і передано їх у відання Нарком-соцзабезу УРСР і його місцевим органам. І хоча до 1941 р. в його системі налічувалося 154 будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтерна-ти, проте ці стаціонарні заклади можна хіба що умовно віднести до сфери соціальної роботи, оскільки засади їх функціонування не відповідали засадам фахової соці-альної роботи.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоровя, соціального забезпечення та внут-рішніх справ. Деякі функції соціальної роботи переби-рали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її резуль-тативність. Суспільству навязувалася думка, що соціа-лістичні відносини є передумовою подолання злочин-ності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснюва-лась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового за-безпечення, освіти та охорони здоровя.

За радянських часів система соціальної допомоги бу-ла у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проб-леми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обме-жувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мі-німум соціальних гарантій для громадян. Вона була без-адресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у краї-нах із директивною економікою, централізованим роз-поділом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадяна-ми, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бю-рократизмом).

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах зай-малися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соці-альні стаціонарні заклади не були укомплектовані про-фесійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного на-уково-теоретичного обґрунтування, система соціально-го захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надава-лось лише у стаціонарних закладах.

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, «комуністичні режими схильні патологізувати соціаль-ні проблеми», свідченням чого була відсутність неста-ціонарних соціальних служб для багатьох груп населен-ня. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у вели-ких будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лі-карнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, нар-команію було засекречено.

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті ро-ки XX ст. Повязані вони передусім із формуванням но-вих державних соціальних служб, призначених для на-дання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Мі-ністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домаш-ніх умовах. До експерименту було залучено працівни-ків будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетров-ської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а та-кож налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про органі-зацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утри-мання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтер-натах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затвердже-но Типові положення про територіальний центр со-ціального обслуговування пенсіонерів і відділення соці-альної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі пот-ребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі було зафіксовано професію «Соціальний робітник» (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час со-ціального працівника ще не сприймали як людину ви-сокого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із За-ходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, поси-лилася увага до соціально-психологічних проблем і ме-тодів їх розвязання.

Делись добром ;)