logo
Sbornik_2010

Визначення сутності девіантної поведінки у межах міждисциплінарного підходу

Проблема девіантної поведінки не втрачає своєї актуальності й залишається в центрі уваги спеціалістів у галузях психології, соціології, педагогіки, правознавства та криміналістики. У ході вивчення девіацій виникають певні труднощі, пов’язані з наявністю розбіжностей у розумінні сутності девіантної поведінки, що зумовлює необхідність аналізу наукових підходів і узагальнення досвіду щодо пояснення сутності поняття девіантної поведінки та з’ясування форм її прояву задля ефективного попередження їх деструктивних наслідків.

В межах соціологічного підходу Я. Гілінський розглядає девіантну поведінку як, з одного боку, вчинок, діяльність людини, що не відповідає офіційно встановленим або практично сформованих в даному суспільстві нормам; з іншого – як соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим в даному суспільстві нормам. У першому значенні вона є переважно предметом психології, педагогіки, психіатрії, у другому – предметом соціології та соціальної психології.

Акцентуючи увагу на просторово-часовій характеристиці соціальної норми, Н. Смелзер під «девіантною поведінкою» розуміє дії, що не відповідають соціальним очікуванням даного суспільства у конкретний період часу.

У психологічній концепції О. Змановської девіантна поведінка розглядається переважно у першому аспекті – як прояв індивідуальної активності. Дослідниця визначає її як поведінку особистості, що відхиляється від найважливіших соціальних норм та спричиняє реальний збиток суспільству або самій особистості, а також супроводжується її соціальною дезадаптацією.

На думку В. Менделевича, «девіація» – це межа між нормою та патологією, крайній варіант норми. Не можна визначити девіантність, не спираючись на знання норм. У медицині норма – це повністю здорова людина, у педагогіці – учень, що встигає з усіх предметів, у соціальному житті – відсутність порушень встановлених правил.

В. Ковальов, І. Кон, В. Степанов, Д. Фельдштейн визначають девіації як поведінку, що відхиляється від встановлених суспільством норм і стандартів, незалежно від їх виду – психічного здоров’я, права, культури, моралі.

Н. Ківенко, Й. Лановенко, П. Мірошник зазначають, що поведінка, яка відхиляється, являє собою адаптацію будь-яких живих систем, особливо «систем розумного типу», до постійно мінливих умов як природного, так і соціального середовища. Стійкість завжди тимчасова, що найбільш виражено у системах зі складними структурою й функціями. Новий тип мінливості, або те, що сприймається як відхилення від існуючої організації соціальної системи, згодом здобуває стійкість та якийсь час зберігається до нових якісних змін у навколишньому середовищі.

За А. Кравченком, розходження між формами і ступенями відхилення полягає у тому, що форми відбивають ступінь відхилення, але при цьому можуть розглядатися й самі по собі.

Представники феноменологічного підходу (С. Бадмаєв, В. Захарчук) вважають, що за відхилення може бути прийнято поведінку, яка «не відповідає віковим шаблонам і традиціям, що є наслідком акселерації, гетерохронності розвитку».

Т. Хакуров вважає, що критерієм визначеності «нормальності» чи «девіантності» поведінки є певна домовленість людей, які живуть у даному суспільстві, щодо норми. Іншим напрямом у розумінні сутності девіацій, на його думку, є спроби знайти такі зразки поведінки, що вважалися б девіантними у всіх суспільствах і культурах – це прагнення віднайти універсальні критерії «норми». Передусім, до універсальних крос-культурних стандартів поведінки, що відхиляється, відносять дії, які перешкоджають можливостям виживання, розвитку суспільства.

За словами В. Кудрявцева, девіації як флуктуації у неживій чи мутації у живій природі є загальною формою життєдіяльності та розвитку будь-якої системи. Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно пов’язане з людською життєдіяльністю, де соціальні зміни реалізуються шляхом девіантної поведінки, відхилення у поведінці є природними та необхідними.

На думку Г. Аванесова, під девіантною поведінкою слід розуміти дії, які не відповідають заданим суспільством нормам та типам, тобто мова йде про порушення будь-яких соціальних норм.

Психологічний підхід розглядає девіантну поведінку у зв’язку з внутрішньоособистісним конфліктом, деструкцією, блокуванням особистісного зросту і деградацією особистості.

У межах психіатричного підходу (С. Белічева, А. Лічко, О. Попов) девіантні форми поведінки розглядаються як передхворобні риси особистості, що сприяють формування тих чи інших розладів та захворювань.

Сформульовані вище визначення девіацій носять скоріше описовий характер і, перш за все, орієнтовані на практичну роботу з людьми, що мають соціально небезпечні відхилення у поведінці. Поданий аналіз наукових підходів до трактування поняття «девіантна поведінка» свідчить про те, що для його розуміння необхідно ґрунтуватися на міждисциплінарному підході, в межах якого можна скласти інтегроване визначення, а саме, розглядати девіантну поведінку як прояв індивідуальної активності, що є реакцією на мінливі умови соціального середовища та виявляється у таких соціально-поведінкових діях і вчинках, що відхиляються від прийнятих норм, стандартів і не відповідають очікуванням близького оточення й даного суспільства в конкретний період часу. Вивчення девіантної поведінки в межах цього підходу надасть можливість комплексно дослідити і розробити ефективні технології впливу на девіантів, потенційних чи реальних, та запобігти розвитку аномічності сучасного суспільства.

Хаутиев Багаудин А.

Ингушский государственный университет

(РФ, Республика Ингушетия, г. Назрань)