logo
Тема 2 (укр)

Класичний період у розвитку соціології.

На другу половину XIX — початок XX ст. приходиться розквіт теоретичної соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Даний період — це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильне. Саме в цей час з'являється безліч різних теорій і концепцій, що лягли в основу сучасної соціологічної думки.

На рубежі XIX і XX ст. проявилася своєрідність в аналізі суспільства в рамках таких соціологічних шкіл, як німецька, французька, російська, американська й ін. Ми зупинимося лише на ключових фігурах, що не тільки визначили основні школи, але які стали класиками світової соціології в цілому.

При розгляді німецької соціологічної школи виділимо дві основні фігури — К. Маркса (1818 — 1903 р.) і М. Вебера (1864—1920 р.), соціологічні теорії яких зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології. Хоча ці теорії створювалися не одночасно, вони знаходяться як би в заочній суперечці.

Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах. Розвиток суспільства він розглядав як природно-історичний, об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (традиційна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична).

Ім'я цього знаменитого німецького мислителя і теоретика суспільної науки відомо світу, мабуть, краще інших. Маркс народився в родині адвоката, одержав різнобічну освіту (філософія, історія), жив у багатьох європейських містах, займався науковою, публіцистичною, організаційною діяльністю, яка була пов'язана з його інтересом до робочого руху. Він наочно спостерігав «звірства первісного накопичення капіталу»: зростання злочинності й убогості в містах, руйнування селянства, казкове збагачення купки буржуїв, продаж дітей у рабство тощо. Тому Маркс висунув зовсім інший підхід до розуміння суспільства, ніж Конт. Якщо для Конта і Дюркгейма головне — стабілізація суспільства, то для Маркса — знищення такого суспільства і заміна його новим, більш справедливим. Справді, Маркс виступав за революційний шлях зміни суспільства, а всі інші соціологи — за реформістський. Маркс — засновник так званої теорії конфлікту, він визначав протиріччя і конфлікти як найважливіший фактор соціальних змін, як рушійну силу історії. Усюди, де є класи, існує антагонізм, тому що один клас завжди експлуатує інший, тобто живе за його рахунок, привласнює неоплачувану працю. Рабовласництво і феодалізм усе більше накопичують такий антагонізм, а капіталізм доводить його до логічного апогею. Антагонізм не можна подолати в рамках існуючого ладу, тому що капіталісти добровільно не віддадуть награбоване і не поміняються місцями з тими, кого вони експлуатують. Навіть якщо два класи поміняються місцями, експлуатація як явище, як соціальний інститут не зникне. В результаті Маркс дійшов висновку, що експлуатацію не можна реформувати, її можна тільки знищити, замінивши класове суспільство на безкласове.

Таким чином, місце і роль марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, аналізуються насамперед через призму матеріальних умов життя, через протиріччя і конфлікти в способі виробництва.

Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії.

Говорячи про методи дослідження, Вебер підкреслював, що використовувати тільки соціальну статистику неправильно. Він вважав, що це — перший і далеко не останній крок ученого. Другий і більш важливий крок — пошук мотивів, що можуть розкрити змістовний зв'язок явищ. Статистика і вивчення мотивів людської поведінки (які, по суті, ігнорували Конт, Маркс і Дюркгейм) — взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Це ядро наукового методу, що одержав назву «розуміючої соціології». Вебер виходив з того, що соціологія повинна не тільки і не стільки констатувати, скільки пізнавати ті значення, що люди надають своїм діям. Для цього і вводиться термін «розуміння».

Але як виявити ці мотиви, ці значення поведінки людей? Адже ми їх не бачимо прямо і безпосередньо. Вченому треба уявити себе на місці того, кого він вивчає, і розібратися, чому той вчинив так, а не інакше, що їм керувало, яку мету він переслідував? Спостерігаючи реальну дію, наприклад, страйк, соціолог повинний сконструювати пояснення причин її виникнення на основі внутрішніх мотивів її учасників. Мотиви ж інших людей ми розкриваємо завдяки знанню того, що в схожих ситуаціях більшість людей поводять себе однаково. Так Вебер підійшов до теорії соціальної дії. Це одне з центральних понять веберовской соціології.

Вебер виділяє чотири ідеальних типи соціальної дії:

Два перших типи поведінки, строго говорячи, не повинні входити в предмет соціології, оскільки людина виконує їх або автоматично, виходячи із традицій, або несвідомо, під впливом почуттів (афектів). Тільки перші два він відносив до соціології і називав їх раціональними (усвідомленими).

Вебер розробив практично всі базисні теорії, що сьогодні складають фундамент соціології. Усі досягнення Вебера просто неможливо перелічити, настільки їх багато. Завдяки теоретичному внеску Вебера, а також його колег Ф.Тьоніса і Г. Зіммеля можна стверджувати, що німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.

Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо концепції двох дослідників — Е. Дюркгейма (1858—1917 р.) і Г. Тарда (1843— 1904 р.). Між ними розгорнулася суперечка по основному питанню соціології: що є вихідною соціальною реальністю — індивід чи суспільство?

Еміль Дюркгейм (1858-1917). Цей видатний мислитель і вчений є засновником французької соціологічної школи, перший професор соціології у Франції — сформулював принципи соціології, що стали хрестоматійними. Його теорію дослідження суспільства називають «соціологізмом», оскільки Дюркгейм стверджував і обґрунтовував пріоритет (примат) соціальної реальності над індивідуальною, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки.

Дюркгейм вважав, що основною задачею соціології є вивчення соціальних фактів, під якими він мав на увазі незалежну від індивідів реальність, що має «примусову силу». Дюркгейм приводить безліч прикладів, які демонструють застосування терміна «примус». Так, по Дюркгейму, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім внушаєтся яке-небудь почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід. Так само і мода – це соціальний феномен: кожний вдягається певним чином, тому що так вдягаються інші. Як приклад Дюркгейм бере також суспільну думку, що спонукає до більшої чи меншої народжуваності, до шлюбу, самогубства і т.д. Цю суспільну думку він визначає як стан колективної душі. Нарешті, не можна не назвати інститут виховання, права, вірування, які також відрізняються тим, що вони усім нав'язуються і надаються ззовні.

Таким чином, феномен натовпу, різного роду думки, мораль, виховання, право, вірування – усі ці факти Дюркгейм поєднує на підставі загальної ознаки - це колективні факти, вони впливають на кожного окремо.

Центральною в науковій творчості Дюркгейма є проблема соціальної солідарності. Він, як і Конт, вважав, що суспільство за своєю природою засновано на консенсусі. Конфлікти не є ні рушійною силою історичного розвитку, ні неминучою ознакою колективного життя, вони — ознака хвороби чи розладу в суспільстві. Дюркгейм відкидав ідею Маркса про революцію як єдиний прийнятний спосіб вирішення соціальних конфліктів.

Слідом за Контом він розглядав суспільство як відносини згоди і солідарності. Згідно Дюркгейму, розвиток людського суспільства проходить дві фази:

Механічна солідарність притаманна нерозвиненим, архаїчним суспільствам, у яких дії і вчинки людей однорідні, оскільки самі вони схожі один на одного і тому — взаємозамінні. Таке суспільство прагне цілком підкорити собі індивіда, регулювати його свідомість і поведінку. Органічна солідарність ґрунтується на розподілі праці, професійній спеціалізації, економічному взаємозв'язку індивідів. При ній кожен індивід якоюсь мірою незалежний від суспільства, вільний і автономний. Важливою умовою солідарної діяльності людей є відповідність виконуваних ними професійних функцій їх здібностям.

Дюркгейм досить переконливо показав однобічність і неспроможність психологічних, біологічних, географічних пояснень факту самогубства і розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі суспільства і соціальними умовами, зокрема: а) сімейними, б) релігійними, в) національними і т.д.

Він запропонував свою типологію самогубств, яку виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють хар-р взаємин індивіда і соц. групи. Він виділив 3 типи самогубств:

  1. егоїстичне;

  2. альтруїстичне;

  3. аномічне.

Перший тип самогубств корениться, по Дюркгейму, у розриві соц. зв'язків між індивідом і групою. Коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони належать, те вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю виборюють своє існування. У колективі можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не одинокий, а є учасником колективної енергії і знаходить у ній підтримку в хвилини слабості. Чим сильніше слабшають внутрішні зв'язки з тією групою, до якої належить індивід, тим менше він від неї залежить і тем більше він буде керуватися міркуваннями свого особистого інтересу. Якщо розриваються узи, що з'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що ослабнув її зв'язок із суспільством.

Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. Якщо крайній індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинута індивідуальність повинна приводити до тих же результатів. Тобто, коли людина відокремилася від суспільства, то в неї легко зароджується думка покінчити із собою; та ж саме відбувається з ним і в тому випадку, коли громадськість цілком і без залишку поглинає її індивідуальність.

Як пояснює Дюркгейм, у всіх цих випадках людина позбавляє себе життя не тому, що вона сама хотіла цього, а в силу того, що вона повинна була зробити так. Якщо вона ухиляється від виконання боргу, то її очікує безчестя і найчастіше релігійна кара. Зрозуміло, що якщо суспільство може примушувати до самогубства, та ця обставина означає, що особистість у даному середовищі цінується дуже низько. Тобто тут самогубство має своєю причиною недостатній розвиток індивідуалізму.

У тому середовищі, де панує альтруїстичне самогубство, людина завжди готова пожертвувати своїм життям, проте вона так само мало дорожить і життям інших.

Нарешті, самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо стосується періодів криз чи соціальних потрясінь, коли руйнуються звичні цінності: одні люди раптово піднімаються, а інші втрачають свій соціальний статус, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств.

Г. Тард (1843— 1904 р.) – найбільш відомий представник психологічного напрямку в соціології. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором індивідуальних свідомостей, саме у психології бачив ключ до соціології, суспільне життя і його процеси пояснював дією простих психічних механізмів, головним з яких є повторення.

Існування суспільства він пояснював як взаємодію двох процесів: перший — індивідуальна творчість, винахід нового (у результаті чого створюються мова, господарство, уряд, релігія і т.д.), а другий — повторення нововведень, що забезпечує їхнє поширення. Взаємодія цих процесів порівнюється з киданням каменів у воду і рухом кіл по воді (нові відкриття — нові хвилі повторення і т.д.). Соціальні конфлікти розглядаються їм як результат різних напрямків повторення (копіювання).

Мета соціології, за Г. Тардом, відкривати повторюваність соціальних фактів. Допоміжною наукою є статистика, що враховує кількість повторень, викликаних кожним творчим актом. Задачу соціологічної науки Тард бачив у вивченні законів наслідування, завдяки яким суспільство підтримує своє цілісне існування і розвивається по мірі виникнення і поширення винаходів.

Велику увагу Тард приділяв вивченню «психології натовпу». Він визначав натовп як «велику кількість людей, які зібралися в один час в одному місці і поєднані почуттям, вірою і дією». Натовп, на думку Тарда, ірраціональний і легко піддається впливу. Зібравшись у великій кількості, натовп, з кого б він не складався – з професорів чи кочегарів, - насамперед утрачає здатність володіти собою, тому що він не мислить, а відчуває. А в цьому відношенні, по Тарду, кочегар і професор нічим не відрізняються, обоє відчувають однаково. Тобто натовп робить з людини автомат, послабляючи чи знищуючи її індивідуальність.