Білети ІУС

24. Петро Могила про демократизацію церкви і суспільного життя.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза

законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності

православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою[

Білет №20

Білет №21

Білет №22

Білет №23

Білет №24

Білет №25 Значення просвітницької, наукової та громадсько-політичної діяльності Києво-Могилянської академії.

5. Іншими потужними інститутами, які стимулювали консолідацію української народності у націю були вищі навчальні заклади, серед яких особливо виділяється тогочасний Києво-Могилянський колегіум (з початку XVIII ст. – академія). Її засновником був православний митрополит Петро Симеонович Могила, який у 1631 році створив при Печерському монастиреві (Лаврі) колегію, незабаром об’єднавши її з школою Богоявленського братства.

Появу цього вищого навчального закладу і просвітницьку діяльність самого Петра Могили важко переоцінити. Вона була спрямована на освіту православних церковнослужителів, підйом престижності вітчизняної православної ідеології – потужного чинника ідентифікації українського народу. Митрополит також брав участь у згаданій вище полеміці, відстоюючи рівноправ’я католицизму і православ’я. Він широко впроваджував книгодру-карство, просвіту широкого люду, чим безумовно, прискорив національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом козацтва і, зокрема, Богдана Хмельницького. Слід відзначити, що Києво-Могилянський колегіум невдовзі став потужним національним і європейським інтелектуальним центром, у якому народжувалися і розвивалися наукові таланти Й.Кононовича-Горбацького, І.Ґізеля, Л.Барановича, Ф.Прокоповича, Г. Конинського. Охарактеризуймо їх гуманітарні і, зокрема, протосоціологічні погляди дещо докладніше.

Йосип Кононович-Горбацький (рік народження невідомий - помер близько 1653 року) загалом опікувався філософською проблематикою, питаннями логіки і риторики. Він провів глибокий аналіз технології ораторського мистецтва як одного з найважливіших засобів впливу на аудиторію.

Інокентій Ґізель (1600 – 1683 роки) – видатний філософ, богослов, народознавець, історик, людина енциклопедичних знань. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем.

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Видатною його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Лазар Баранович (1620 – 1693 роки) – вчений, поет, церковний і політичний діяч, був прихильником політики автономії України, твердив, що владарювання Москви призводить до “руїни”. Мислитель також активно пропагував злагоду серед різних верств населення України, її єдність,.

Феофан (Теофан) Прокопович (1681 – 1736 роки) - видатний український філософ і богослов, ректор Києво-Могилянської академії. У своїх наукових творах він, зокрема, досліджував сутність людини, етику, фізику, чим об’єктивно заклав передумови для подальшого розвитку гуманітарного знання і, згодом - появи соціології.

Загалом, як бачимо, в Україні часів козаччини розгляд соціальних питань в рамках філософії відбувається подібно до загальноєвропейських тогочасних напрямків. Однак, разом з продовженням і творчим розвитком ідей Відродження та Просвітництва, формування української протосоціології відзначалося яскравими специфічними рисами, обумовленими конкретним соціальним та історичним контекстом (кризовими явищами, змальованими вище і механізмами їх подолання).

Києво-Могилянська академія поступово стає одним із значних інтернаціональних наукових центрів Європи. Крім цього, величезну важливість має діяльність її вихідців у збереженні і популяризації народних звичаїв, обрядів, традицій, у плеканні, збереженні і розвитку національних духовних цінностей, у зміцненні братств, розвитку світської писемності (прози, віршування) тощо. Саме поєднання інтелектуальних сил православної церкви і феномену братств призвело до появи Києво-Могилянської колегії – високої школи українських патріотичних інтелектуалів, багато з яких науково, релігійно чи філософськи обґрунтовували самобутність українського народу, його церкви, права на владарювання на своїй землі.

Діяльність Острозької і Києво-Могилянської академій, а також поколінь вихідців братських шкіл згодом відбилися на розвиткові народознавства, історії, лінгвістики, що обумовило чітку специфіку тематики української прото-, а також класичної соціології. Загалом розглянута доба охоплює фундаментальні процеси релігійного, політичного, соціального й культурного характеру, які інтеґрально можна розглядати як перше потужне культурно-духовне пробудження народу після занепаду Київської держави.

У межах цієї теми також необхідно зазначити важливість врахування для соціолога знань про формальну приналежність вітчизняних територій декільком державам (після доби козаччини від чотирьох до двох - у різний час). Саме тривала відмінність історичного досвіду українців імовірно посилила закладений ще у києворуські часи певний регіоналізм мислення – явище, яке продовжує відігравати, хоч і не надто потужну, але негативну роль і у сучасному громадському, політичному, культурному житті України.

Білет №26. Проблеми соціального життя українського суспільства в полемічній літературі кінця ХVI — першої половини XVII ст. Христофор Філалет.

Наприкінці XVI ст. на Україні бурхливо розвивався новий тип письменства — полемічна література. Українські полемісти вступали в ідеологічний бій з католицькою церквою, наступ якої на український народ, його релігію, права й мову особливо посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і запровадження церковної Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Протягом останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено цілий ряд різних за жанрами літературних пам'яток антикатолицької спрямованості: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів.

Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький у 1587 р. видав у Острозі книжку, що складається з двох публіцистично-полемічних статей: «Ключ царства небесного и нашеє християнское духовноє власти нерешимый узел» та «Каленъдар римски новый» у супроводі передмови «До народов руских» і присвяти.

На кінець XVI — початок XVII ст. припадає творчість видатних полемістів Івана Вишенського, Василя Суразького та ін.

Серед тих українських полемістів, які відзначалися релігійним і суспільно-політичним радикалізмом, виділяється постать Стефана 3изанія, учителя Львівської братської школи, а з 1593 р. — учителя і проповідника у Вільні, полум'яного борця проти унії. Написаний ним «Катехізис» (1595) знищили єзуїти, і до нас він не дійшов. У 1596 р.

Видатним твором полемічної літератури був «Автор приховав своє ім'я під псевдонімом Христофор Філалет.

Христофо́р Філале́т, (жив у 2-й пол. 16 ст. і, очевидно, на поч 17 ст.) — руський (український) письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи, філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковної унії 1596 року, папства.

Вважають, що під цим псевдонімом писав Мартин Броневський, перекручено Христофор (Кшиштоф) Броньський,— королівський секретар, поляк-протестант під маскою православного русина).

Перші відомості про нього зустрічаються у матеріалах Торуньського синоду 1595 р. З 1595 Філалет діє як представник князя К. Острозького у відносинах з протестантами.

«Апокрисис» (вийшов у Кракові наприкінці 1597 р. польською, а в Острозі в 1598 p. — українською мовою).

Автор твору підкреслював, що унія призвела не до згоди, а до дальшого загострення суспільних суперечностей у Речі Посполитій, до гоніння проти руського (українського) і білоруського народів. Що ж до світських порядків Речі Посполитої, політики Сігізмунда ІІІ, магнатів і шляхти, Ф. був дуже обережний. Водночас він нагадував, що при дальших утисках може ще ширше, ніж за часів С.Наливайка, розлитися народне повстання.

Христофор Філалет який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Білет №27. Просвітницькі ідеї та соціальні проблеми в творчості І. Гізеля, Л. Барановича, Й. Кононовича-Горбацького.

Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Видатною його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксоланський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.

Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Білет №28

Білет №29. Концепція суспільного договору та природного права Ф. Прокоповича.

Ф.Прокопович був прихильником гетьмана І.Мазепи, якому присвячував свої твори. Разом з тим, з 1716 р. він був радником Петра І, обстоював і розвивав на московському ґрунті ідею „просвітницького абсолютизму”.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру. Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

Білет №30. Проблема “суспільство і особа” у філософії Г. Сковороди.

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму.

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («микрокозм») і природа («макрокозм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню — просто «телесность». Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.

Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.

Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.

Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно «сродности», тобто природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.

Ідея Г. Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродннм трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов'язком і моральною потребою, а праця по «сродности» — джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Та Сковорода шукав вихід із існуючого становища не в активній боротьбі, а уникаючи ненависного йому світу зла, розуміючи під ним прагнення до збагачення, паразитизм і хижацтво панівної верхівки суспільства. Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.

Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій, вважаючи, що «пресильный и прехитрый есть неприятель застарелое мнение», віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», — писав він.

Білет №31. Г. Сковорода про соціальні умови реалізації природних задатків людини.

Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про "сродну" працю.

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, "запрограмо¬ваними" задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого виду діяльності.

Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкри¬ває джерела "сродності" — призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з мо¬менту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині. Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі — до військової справи, треті — до богослов'я і т.д.

Нерівність між людьми — у відмінності їх природних задат¬ків, але це не підстави для соціальної нерівності. В суспільстві існує "сто спорідненностей, сто званнів", але всі вони почесні, однаково потрібні, тому пізнання власної сродності як реаліза¬ція здібностей у відповідній сфері діяльності робить людину щасливою і рівною серед інших людей, бо кожен вид праці заслуговує на повагу.

Сковорода зазначає, що пізнати свою "сродность" важко, але можливо, бо крім самопізнання кожна таємниця має власну "тінь", тобто є зовнішні ознаки, за якими можна розпізнати "сродность".

Невідповідність природних задатків посаді — джерело осо¬бистих невдач і суспільного зла. Людина не на своєму місці страждає сама і приносить негаразди оточуючим.

Якщо Бог створив людину "землеробом, чи гончаром, чи бандуристом", то їй потрібно слідувати За цим покликанням, а не намагатися займатись чимось вищим чи іншим, але "несродним".

В ідеалі така постановка питання Григорієм Сковоро¬дою дуже цікава й плідна, бо він порушує питання про соціальні умови реалізації природних задатків людини в суспільстві, які оптимально могли б здійснюватися на користь і людині й сус¬пільству одночасно, сприяти гармонії особистих і суспільних інтересів.

Звичайно, що за браком даних наукового характеру мисли¬тель не міг усебічно розкрити поставлену і ще й досі не вирішену проблему. Цим можна пояснити, що він констатує суспільний поділ праці як статичну даність і не розглядає її історичний генезис, що зумовлює появу нових професій, спеціалізацій, по¬сад і т. д. і т. п.

Білет №32. Козацькі літописи як ознака формування історичної самосвідомості.

Доба давньої української літератури позначилася підвищеним інтересом до історії, певною навіть її романтизацією. І це не дивно, оскільки доба козаччини була чи не найяскравішим періодом української історії, часом піднесення національного духу, історичного розквіту, часом мужніх та прекрасних людей.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

У літописах ми бачимо героїчну епоху визвольної боротьби XVII—XVIII ст., видатні успіхи козацьких походів, перемогу над ворогами. Тільки освічена частина суспільства — козацька старшина — заводить щоденники, в які записуються всі події. Так з'являються «козацькі літописи».

На початку XVIII ст з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку Історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно Історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної Ідеї були явищами одного порядку ЦІ твори прийнято називати Козацькими літописами Важливим зразком цього жанру був "Літопис Самовидця" Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр , не минав цього джерела.

Найбільш відомими є три козацькі літописи: літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка.Літопис Самовидця описує добу з 1648 до 1702 року і оглядово — 1703—1794 роки. Величезний проміжок часу завдяки майстерності невідомого автора показано настільки реально, що складається враження, ніби сам опиняєшся в самій гущині описуваних подій. Так, літопис оповідає про визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Грабянки охоплює чи не всю історію українського козацтва — з самих часів його виникнення і аж до 1709 року. Цей твір цікавий нам і тим, що до нього включено велику кількість історичних документів. Літопис Самійла Величка описує 1648—1700 роки. Автор не тільки викладає факти, але й уводить до твору своє власне ставлення до зображуваного.

Автори літописів уводять до своїх творів перекази та легенди тих часів, народну творчість, думи та пісні. Це робить літописні твори цінними не тільки як історичні документи певної епохи, але і як справжні енциклопедії життя нашого народу тих часів. Мова літописів жива та барвиста, автори широко використовують приказки, народні фразеологізми, навіть художні прийоми, коли описують історичні події.

Білет №33

Білет №34. Переписи населення в Україні. “Рум’янцевський опис Малоросії” 1765–1768 рр.

За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентровували значну частину надільної землі та худоби. Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО— 40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини.

За Рум'янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.), визначалася належність населення до різних станів.

Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місцевій адміністрації та суді належало дворянам. Отже, старшина здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні.

Згідно з Рум'янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.

Содержание