§3 Українська філософія XIX — початку XX століття

У духовному житті України XIX століття відбулися події, що зна­менували зародження та розвиток нової української культури. На­самперед, під впливом сковородинства формується новий тип укра­їнського національного інтелігента, який не тільки не цурався на­родного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову. Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспіль­но-політичного життя свідчитьдіяльність Кирило-Мефодіївського товариства — таємної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 року і проіснувала до березня 1847 року, коли її було розгром­лено царським урядом. Се'ред учасників товариства були: ад'юнкт Київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, пись­менник та культурний діяч Микала Костомаров (1817-1885); вчи­тель, пізніше видатний письменник, історик і художній діяч Пан­телеймон Куліш (1817-1897) та видатний український поет, геній і пророк Тарас Шевченко (1814-1861). Основною метою товари­ства було визволення України від соціального та національного гніту, об'єднання усіх слов'янських народів на основі християн­ської віри.

Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був яскра­вою особистістю, зі своєю долею і своїми, лише йому притаманни­ми світоглядними рисами. Не маючи можливості зупинятися ш

характеристиці поглядів кожного з них, розглянемо лише філо­софську концепцію Т. Г. Шевченка.

Основне питання його філософії — співвідношення соціально­го добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини — України. Необхідність знищен­ня народом царського кріпосного ладу — головний висновок філо­софії Т. Шевченка. Як наслідок знищення — побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні.

У творчості Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сен­суалізму. Його сподівання на прихід апостола правди і науки, на прихід героя із святим і праведним законом поєднані з людськими почуттями. Нехай хтось і мислить категоріями Канта і Гегеля, є муд-рецем-космополітом, мріє про людство або «отечество», та він чу­жий єству Т. Шевченка, бо не жаліє ні брата свого, ні рідного тата. Таких людей Т. Шевченко називав лжепророками, а їхнє вчення — напівідеями. Водночас він усвідомлював трагічність свого буття в рідному краї, який перебуває в ярмі:

Великим словом волю Божу

Сказать Тиракам — не приймуть.

А на своїм, на ріднім полі

Пророка каменем поб'ють.

Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств укра­їнського суспільства на основі злагоди, добра і любові задля допо­моги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою.

нзчнпш постаттю в колі представників української філософії XІХ століття був сучасник Т. Шевченка Памфіл Юркевич (1827-1874). Прекрасний лектор, письменник, професор, який блискуче почав свою кар'єру в Київській духовній академії, він у віці 33 років очолив кафедру Московського університету! Прожив Юркевич лише 47 років, але у розвитку філософської думки залишив по­мітний слід.

У своєму творі «Серце і його значення в духовному житті люди­ни» (1860) він розвиває філософію «серця» Сковороди. У центрі його філософського вчення — людина з двома найважливішими проявами — серцем і розумом (схема 45). Якщо розум виявляє за­гальне в діяльності людей, то серце — це основа неповторності кож­ної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень не­скінченного і вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона «одна у відомому нам світі» і «має власне, особисте існування в часі і вічності», — зазначає мислитель. Людина в цьому

Схема 45- Філософські погляди П. Юркевича

житті лише подорожній. Блукаючи у світі, вона йде до себе, а відна­йшовши себе, віднаходить Бога.

«Філософія серця» Юркевича мала суттєвий вплив на російсько­мовну школу київського гуманізму, видатним представником якої був засновник сучасного екзистенціалізму Лев Шестов. Не можна не відмітити і вплив філософії Юркевича на формування філософії російського «космізму», видатними представниками якого були КЦіолковський, В. Вернадський, О. Чижевськийіі ін.

Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX столітті відіграв МихайлоДрагоманов (1841 -1895), видатний україн­ський мислитель, історик, етнограф. Свої філософсько-соціологічні погляди він виклав у двотомному виданні «Літературно-публіцис­тичні праці*.

Михайло Драгоманов — раціоналіст. Він переконаний у безмеж­них можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово пізнає суть певних явищ, хоч наука не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною на­укою вони доходять до правди.

Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не міг погодиться з тим, що людина має лише цю одну вроджену по­требу — харчуватися. За Драгомановим, не слід однобічно переоці­нювати значення економічних чинників, оскільки людство однако­вою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

У другій половині XIX століття в Україні набули поширення ідеї марксизму. Вивченням та пропагандою окремих положень марксиз­му займалися деякі представники ліберальної інтелігенції, зокрема професор Київського університету Н. І. Зібер, магістр Харківського університету 1.1. Кауфман. Велике значення для розвитку матеріаліс­тичної філософії зіграла діяльність видатних вчених І.М. Сеченова, І.ІМечникова,Н. А Умова, А О.Ковалевського,Н.Н.Бекетова та інших, що в різний час працювали в навчальних закладах України.

У руслі матеріалістичних ідей проходила діяльність видатного українського вченого-філолога, професора Харківського універси­тету Олександра Потебні (1835-1891). Вчений виходив із визнан­ня вічності і безмірності матеріального світу, відхиляв релігійно-ідеалістичні уявлення про будову природи. Матеріалістична лінія в Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних начал мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності, з відстоюванням ідеї пер­вісності природи по відношенню до людини.

Однією з центральних постатей українського духовного життя кінця XIX — початку XX століття бувіван Франка (1856-1916). Його філософські і соціально-політичні погляди складалися під впливом національної духовної культури^арксизму і частково позитивізму. У розмінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного по­ступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Своєрідним є ставлення Франка до соціалістичних ідей: він зна­ходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводи­ти лише до економічних чинників, а слід також враховувати і ду­ховні фактори людини і спільноти. Тому соціалістичні ідеї слід до­повнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національ­не визволення, реальне народовладдя, загальнолюдські права і сво­боди; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем ко-

лективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й лю­дину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання; по-чет­верте, економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкрес­лення первинного значення економічних факторів і матеріальних обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як ру­шійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясу­вання об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить; по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природо­знавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна.

У цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на за­гальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму — це «народне відродження», розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.

Велике значення для розвитку української духовної культури мав короткий за терміном період існування незалежної України (1917-1918). За цей час було відкрито 150 українських гімназій, Київський університет святого Володимира перетворюється на Державний Український університет, у Кам'янець-Подольську відкривається дру­гий Державний Український архів, Національна бібліотека. 24 листо­пада 1918 року урочисто відкривається Українська Академія наук на чолі з професором Володимиром Верпадським.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому недовгому підйому української культури. Багато навчальних закладів було за­крито. Ряд видатних вчених змушені були їхати за кордон і продов­жувати працювати там. Серед них були відомий український мисли­тель, політичний діяч і письменникВолодимирВинниченко (1880-1951), відомий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський (1866-1933), філософ Дмитро Чижевський (1894-1977) та ін. їхня творчість сприяла підвищенню авторитету україн­ської науки у світі.

Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського. Освіту він здобув у Петербурзькому та Київському університетах. Після закінчення навчання він працює доцентом Женевської вищої школи, а потім і Київського педінституту. У1920 році Чижевський їде в Німеччину, де слухає лекції К. Ясперса, Е. Іуссерля, М. Хайдеггера.

З 1924 року Чижевський викладає в Празькому університеті (з 1927 року — професор цього університету). Особливо вагомий вне­сок зробив Чижевський у вивчення історії української та російської філософії. Цьому питанню присвячені такі його твори: «Нариси з історії філософії в Україні», «Філософія епохи реалізму» та ін. Велику дослідницьку роботу він провів при вивченні впливу німецької філо­софії на Росію та Україну. Багато працював Д. Чижевський і у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософських знань.

Таким чином, українська філософська думка кінця XIX — початку XX століття знаменувала новий етап розвитку філософської культури на основі досягнень тогочасних природничих і суспільних наук

§4

Сучасна філософсько-світоглядна ситуація в Україні

Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму. Пере­дусім була «переосмислена» історична філософська спадщина кінця XIX — початку XX століття. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на «наукову* (марксистську) та «ненаукову* (буржуазну).

Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними зауваженнями їх віднес­ли до «табору матеріалістів». Одночасно велася робота стосовно виявлення «ворожих елементів» у лавах тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників депортували за кордон, а до переваж­ної більшості застосовувався ідеологічний, політичний та адмініст­ративний тиск і репресії.

На основі колишніх університетів створюються інститути народ­ної освіти, які через деякий час знову перетворюються на універси­тети, але вже марксистські. Так, 1922 року в Харкові був заснований Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марк­сизму і марксознавства. Вона в 1924 році перетворюється на У країн-

ський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). У1926 році при УІМЛ відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 року виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Семков-ський (1882-1937) — один з видатних філософів в Україні, ерудо-вана людина, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми при­родознавства. Найвідоміші його праці — «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. Уроки репресій він був засуджений і страчений.

Тоді ж, у 20-ЗО-і роки, багато і плідно працює Володимир Юри-нець (1891 -1937). Він закінчив Віденський університет, у Парижі за­хистив докторську дисертацію. У1925 В. Юринець очолив Інститут філософії, творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціо­логії, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Іуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У1936 році вчений був реп­ресований. Реабілітований посмертно.

У Києві в 1933 році виходить збірник статей «За ленінську філо­софію», де автори по-своєму підійшли до трактування марксист­сько-ленінської спадщини щодо питань соціальної революції, ролі особи та фракцій у політичній боротьбі. Реакція влади була досить оперативною. У цьому ж році виходить постанова ЦК КП(б)У «Про збірник «За ленінську філософію», в якому його автори гостро кри­тикувалися за відхід від класового, партійного аналізу марксист­ської спадщини. З цього часу і до середини 40-х років об'єктом філософського дослідження були проблеми розвитку матеріаліс­тичної діалектики, особливості формування і розвитку соціалістич­ного базису, його вплив на надбудову, діалектика змін у соціально-класовій структурі суспільства, роль соціалістичного змагання і його вплив на формування комуністичної людини.

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20-30-х ро­ках стала Західна Україна. На цей час припадає пік творчості Дмит­ра Донцова (1883-1973), ідеолога українського націоналізму, учня родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського. Спочатку він захопився ідеями соціалізму, але в 1913 році став на позиції українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії. Ідеї української національної еліти викладені в його творах «Націоналізм» (1926), «Хрестом і мечем» (1967) та ін. Світо­глядною основою політичних поглядів Дмитра Донцова є філо­софський волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до жит­тя та панування. Звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.

У Західній Україні в 20-х роках творив В'ячеславЛипинський (1882-1931)- Він пише праці «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква», «Хам і Яфет», де викладає свою філософію історії. Зміст істо­ричного процесу вчений вбачає в боротьбі позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська концепція В'ячеслава Липинського ґрунтується на такому тлумаченні суспільного життя, в якому діють вище і нижче, панівне і підлегле, випадкове і необхід­не. Найважливішим державотворчим чинником, на думку Липин­ського, є аристократія, яка, використовуючи свою освіченість, знан­ня, здатна організувати суспільне життя. Ідеалом державного уст­рою України В'ячеслав Липинський вважав монархію.

Своєрідним філософським сприйняттям світу позначена науко­ва та художня творчість Олега Ольжича (1907-1944). Це сприйнят­тя в нього йшло через осмислення рідної природи: «Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське — мужнє і велике». Поняття «муж­нього серця» людини він підносив до найвищих ідеалів служіння нації і з такого погляду визначав громадську значущість особистості. Академічна філософська думка зосереджувалася переважно в товаристві, відомому як львівсько-ваоїдавська школа. Домінуючими напрямами філософських досліджень К Айдукевича, Т.Котарбін-ського,Я. Лукасевича, К. Твардовського та інших членів цього това­риства були логіка, психологія, теорія пізнання. Більшість членів львівсько-варшавської школи перебували на позиціях неопозити­візму, неокантіанства, махізму та неотомізму. Загалом у Західній Україні поширеною була християнсько-католицька філософія, представниками якої стали А. Шепшицький, Т. Галушинський, Й. Сліпий, М. Конрад, О. Бачинський, Г. Костельних та ін.

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософ­ських кадрів. У Київському державному університеті в 1944 році відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектич­ного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об­'єктивного, творчого дослідження філософських проблем була смерть у 1953 році Йосифа Сталіна. Критика культу особи якоюсь мірою стала критикою догматичних методів дослідження у філо­софії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальної можливості та ціннісні орієнтири. Позитивні зміни в українській філософії на початку 60-х років значною мірою були пов'язані з діяльністю відомого філософа Пав-лаКопніна (1922-1971), якийу 1959 році приїхав з Москви до Києва і очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 році

став ректором Інституту філософії Української академії наук. Орга­нізувавши зі своїми першими учнями автономний колектив, він видає книгу «Логіка наукового дослідження» (1965), яка стала своє­рідним маніфестом філософської групи, відомої в Україні і у світі як київська філософська школа.

Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислен­ня світу. Він прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Таким чином під його егідою сформу­вався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гумані­стична проблематика, питання філософії культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді ж відокремився і інший напрямок, пов'язаний з історико-філософ-ськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діа­лектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класич­ну філософію. Велика група філософів — Микола Тарасенко, Олек­сандр Яценко, Олексій Плахотний, ігорБичко та інші — зосереди­ли увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України.

Певним поштовхом до активізації досліджень даної теми стає вихід у світ книги «Нарис історії філософії на Україні» (1966). Май­же відразу видається книга «Розвиток філософії в Українській РСР» (1968). Вихід цих видань спонукає українських філософів до де-: тальнішого дослідження окремих періодів розвитку української філософії та поглядів найбільш відомих її мислителів, зокрема твор­чості Григорія Сковороди.

Підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є ви­дання «Історії філософії на Україні» (т. І — 1987 р., т. 2 — 1987 р.), у яко-[ му, хоч і з позицій марксистської методології, системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. , Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє більш об'єктив­ному дослідженню розвитку української філософської думки.

Наприкінці 80-х років, коли було зняте протиставлення мате­ріалізму та ідеалізму, з'являються публікації, в яких по-новому осмис­люється буття світу та суспільства. Так, одна із сучасних філософ­ських точок зору на проблему виникнення світу ґрунтується на кон-. цепціїрелятивного холізму (цілісності буття). Згідно з цим поглядом, ^г світ не складається з нескінченної кількості множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію. Останні

виступають як взаємопов'язані і взаємодоповнюючі компоненти цілісного світу. Виникнення речовини потенційно можливе в будь-якій точці простору і в будь-який час. Перехід від потенційно-мож­ливого до реального проходить стрибкоподібно. Стрибкоподіб­ність переходу поки що залишається незбагненною для науки.

Зараз розробкою філософських проблем в Україні займається велика група фахівців в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті КДУ ім. Т. Г. Шевчен­ка, на кафедрах філософії вузів країни. У 1972 році при Академії наук України було створене Українське відділення філософського товариства СРСР, яке в 1985 році стало самостійним філософським товариством. Керуючи роботою 25 відділень, воно спрямовує свою діяльність на розвиток філософської думки в Україні.

В Україні існує низка періодичних видань, у яких друкуються ре­зультати наукових робіт вчених-філософів. Це журнал «Філософська і соціологічна думка», періодичні міжвідомчі збірники «Проблеми філософії», «Філософські проблеми сучасного природознавства» та ін.

Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх роз­витку суспільствознавчої вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема. Крім розробки основних напрямків філософської теорії, помітним фактом стала концентрація зусиль у дослідженні проблеми людини, історії розвитку філософії в Україні.

Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що україн­ська філософська думка, яка з'явилася на світанку другого тисячо­ліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натис­ком історичних бурь. Творчо використовуючи філософську спад-щин^ інших народів, зсжз лройшлз у своєму розвитку такі стани, кожний з яких залишив помітний слід у національній тсулетуР¹»*¹ стала важливою складовою частиною розвитку філософської дум­ки в цілому.

Контрольні запитання

1. Чому ми починаємо вивчати історію української філо­ софської думки з періоду Київської Русі?

2. Який вплив мала християнська ідеологія на розвиток філософської думки Київської Русі?

3. Назвіть характерні риси філософського мислення пе­ ріоду Київської Русі.

4. Яких представників українського Відродження ви знаєте?

5. Який вклад в історію філософської думки вніс Ост­ розький культурно-просвітницький центр?

6. Що характерно для філософії українського Просвіт­ ництва?

7. Що являла собою філософія в Києво-Могилянській академії?

8. Чому філософію Г. С. Сковороди називають початком класичної філософії в Україні?

9. У чому полягає сутність концепції «двох натур» і «трьох світів» у філософії Г С. Сковороди?

10. Яке місце посідає творчість Т. Г. Шевченка в історії української філософії?

11. Як вирішувалось «основне питання філософії» І. Я. Фран­ ком? Яким було його ставлення до марксизму?

12. У чому полягає складність розвитку філософії в Укра­ їні в 30- 50-і роки XX століття?

Частина друга БУТТЯ, СВІДОМІСТЬ, ПІЗНАННЯ

Розділ 5

Буття, матерія як вихідні поняття філософії

До арсеналу будь-якої науки входять основні, визначальні поняття, категорії, тобто найбільш загальні розумові абст­ракції, в яких розкриваються напрямки і тенденції розвитку зовнішнього світу. Для філософії такими вихідними поняття­ми є «буття» та «матерія». Вони мають винятково широке філо­софське узагальнене знання про довколишній світ. Визначен­ня цих понять і розкриття їх змісту завжди були в центрі ува­ги мислителів різних епох. Адже саме вони дають можливість усвідомити, яким чином поєднуються природні знання про матерію, рух, простір, час та інше з філософськими уявлення­ми про природу, з картиною світу, яка створюється в межах філософії. Через поняття «буття», «матерія» розкривається сутність всього, що нас оточує, його відображення в думках та діях людини. На цій підставі будуються форми ставлення лю­дини до навколишнього світу.

Отже, мета цього розділу: розглянути філософські кате­горії «буття» і «матерія» з боку їх змістовності, методологічно­го та світоглядного значення.

Філософський зміст категорії буття

Вчення про буття дістало назву «онтологія» (від грец. опіоз — суще і Іо§оз — вчення}. Цей термін запровадив у XVII столітті ні­мецький філософ Р. Гокленіус. Онтологія є окремою галуззю філо­софського знання, сутність якого виявляється в аналізі відношень, зв'язків і взаємодій між такими категоріями і поняттями, як «люди­на», «світ», «буття», «матерія», «свідомість», «простір», «час», «рух» та ін. (схема 5.1). Всі ці категорії та їх відношення ми розглянемо в цьо­му і наступних розділах. Почнемо з категорії «буття».

Схема 5-І- Філософський зміст категорії «буття»

Дієслова «бути» і «є» в минулому, теперішньому, майбутньому часі належать до найбільш вживаних слів у багатьох мовах («єсть» — у російській, «ізг» — німецькій, «І5» — англійській, «Є5С» — фран­цузькій мовах). Філософія використала термін «бути», «буття» для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово «буття» набуває у філософії особливого змісту, зрозумі­ти який можемо, тільки звернувшись до розгляду філософської проблеми буття.

Проблема буття належить до так званих «вічних питань» філо­софії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людсько­го життя, а отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, спо­соби і форми його існування вирішувалося ще філософами старо­давнього світу. Так, давньофецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає. Всі ці ідеї містяться в його твердженні: «Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, тоді як нічого іншого нема». Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію в тлумаченні буття. Буття — це світ ідей, що є справжніми, незмінними і існуючи­ми вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньо­му, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і яви-

ща. Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття — у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погля­ди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX століття, об'єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, або екзистенцію. Екзистенція — це ірраціо­нальне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує «предметне буття». Неотомісти вищою реальністю визнають «чисте буття», розуміючи його як божественний першопочаток, що має ду­ховний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відно­шення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософ­ський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежуєть­ся лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і ду­ховні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі ду­ховні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виокреми­ти такі відносно самостійні форми буття (схема 5.2)".

Схема 52. Основні форми буття

1. буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існу­ ють незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної при­ роди, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в ціло­ му безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матері­ ал першої, тобто об'єктивна, первинна реальність, з другого — у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа — це зна­ ряддя та умови праці, засоби зв'язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру;

2. буття людини, в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне люд­ ське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона під­ дається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і смерті. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої приро­ ди. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Мате­ ріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість — вторинні. Щоб мислити, не­ обхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збе­ реження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі;

3. буття духовного, яке існує як індивідуалізоване духовне, і об'єк­ тивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духов­ ного — це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасві­ доме. Дух — поняття, тотожне індивідуальному, свідомості, а у вузь­ кому розумінні — це мислення. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворю­ вати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вра­ жень, почувань, переживань, думок, а також ідей, переконань, цін­ ностей, установок, стереотипів. Свідомість має незворотний ха­ рактер, швидкоплинний і неоднорідний. За формою цей процес хаотичний, але, разом з тим, має певний порядок, стійкість, струк­ туру, той чи інший ступінь дисципліни і волі.

Свідомість людини є водночас і її самосвідомістю, тобто усві­домленням людиною свого тіла, думок і почуттів, свого ставлення до інших людей і положення в суспільстві, або самопізнання. Само­свідомість — це своєрідний центр нашої свідомості.

Специфіка індивідуальної свідомості — в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають надбанням інших людей. У вчинках людей об'єктиву­ються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мо­тиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духов­ним полягає в тому, що його елементи зберігаються, удосконалю­ються і вільно пересуваються в соціальному просторі і часі;

4) буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперерв­но вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних со­ціальних груп: сім'ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Та­ким чином, вона існує в тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діа­лектика соціального буття детально розглядатиметься в розділі «Філософський аналіз суспільства».

Отже, категорія буття — це гранично загальна абстракція, яка об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші яви­ща, предмети і процеси природи, людські колективи та ок­ремих людей, соціальні інститути, рівні, форми І стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об'єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відпо­відаючи «так» на це питання, ми доходимо висновку про єдність — основу всього сущого.

§2

Формування і розвиток науково-філософського поняття матерії

Спроби вирішити питання про єдність всього сущого історично привели до виникнення поняття «субстанція» (лат. substantia — сут­ність). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предміети і явища мо­жуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищенна, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в іншій. Вона — причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фун­даментальний і найбільш стійкий прошарок реальності.

Філософи намагалися вирішити питання щодо кількості суб­станцій. Виникли вчення, які дістали назву дуалізму і монізму. Ду­алізм (від лат. dualis — двоїстий) це принцип філософського пояс­нення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому

двох першооснов (субстанцій) — духу і матерії, ідеального і мате­ріального. Вчення, що пояснюють світ через одну субстанцію, на­зиваються моністичними. У системі монізму можлива побудова ідеалістичної чи матеріалістичної картини світу, і це залежить від того, що вважається першоосновою — дух чи матерія.

Що ж таке матерія? Етимологія слова «матерія» походить від ла­тинського таіегіа — речовина. Проте зміст поняття «матерія» в історії філософії неодноразово змінювався, розвивався відповідно до розвитку природознавства і власне самої філософії. Вирізняють такі етапи формування уявлення про матерію (схема 5.3)-

Перший етап охоплює епоху античної філософії. В основі ан­тичних поглядів лежить уявлення про матерію як про початковий матеріал, з якого складаються тіла і предмети. Так, наприклад, по­мічаючи, що вода необхідна рослинам, тваринам і людям, давньо­грецький філософ Фапес проголосив основою усіх речей воду. Сла­ветний Геракліт бачив основу у вогні, який утворює Сонце, зірки, інші тіла і визначає одвічну зміну світу. Пізніше Демокріт висунув ідею про те, що усі речі складаються з найпростіших, неподільних,

Матерія — це філософська категорія для позначення

об'єктивної реальності, яка дана людині у П відчуттях,

яку вона може і намагається пізнати, але при цьому

матерія Існує незалежно від самої людини

Схема 53- Еволюція Поняття матерії

часток — атомів. Отже, з погляду античних філософів, матерія — це те, з чого складаються всі речі. Звичайно, це були лише здогадуван­ня древніх мудреців, і їх матеріалізм мав наївний характер, оскіль­ки теоретичні висновки були результатом споглядального ставлен­ня до дійсності, наслідком відсутності експериментального вивчен­ня природи.

Другий етап розвитку уявлень про матерію характерний для філософії Нового часу (ХVII-ХІХ ст.). Поняття матерії в той час ототожнювалося з фізичним поняттям «речовини» як суми певних незмінних властивостей. Так, наприклад, англійські матеріалісти Ф. Бекон, Т. Гоббс до них відносили протяжність, непроникність, вагу, фігуру та ін. Іноді поняття матерії взагалі ототожнювалося з од­нією, так би мовити, «першовластивістю», наприклад з протяжністю або масою {Р.Декаргп, І. Ньютон). Таке визначення не суперечило науковій картині світу до кінця XIX століття. Сама форма матеріа­лізму на цій основі дістала назву метафізичного, або механістично­го, оскільки базувалася не тільки на теоретичних даних фізики, але й була світоглядною і методологічною основою наукових пошуків.

Метафізичний світогляд був підірваний великими відкриттями, які з'явились на межі ХІХ-ХХ століть. Відкриття радіоактивності відкинуло позицію про непроникність атома, відкриття електрона зняло тезу про його неподільність, відкриттям рентгенівського ви­промінювання була доведена можливість перетворення речовини в поле. Була установлена змінність маси тіл залежно від швидкості. Все це настільки розходилося зі звичними уявленнями про власти­вості фізичних тіл, що деякі природознавці розгубилися. Вони ста­ли тлумачити, наприклад, радіоактивний розпад атомів як «зник­нення» матерії, перетворення матерії в енергію. Насправді матерія не зникла, а розвіялися старі уявлення про неї. Це була спроба при­писати матерії в цілому якості, що властиві лише окремим її видам.

Третій етап розвитку уявлень про матерію характерний для філософії XX століття. На перше місце в розумінні матерії вихо­дить не природознавчий, а філософський аспект. Це погляд на ма­терію як на сутність — субстанцію, що лежить в основі внутрішньої єдності усього розмаїття явищ і предметів. Тут матерія розглядаєть­ся як об'єктивна реальність.

Сучасне поняття «матерія» має конкретний зміст і охоплює вуж­чий клас об'єктів порівняно з категорією «буття». Поширеним її ви­значенням є таке. Матерія — це філософська категорія для по­значення об'єктивної реальності, яка надана людині у її відчут­тях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому мате­рія існує незалежно від самої людини. З цього випливає, що:

1. матерії в чистому вигляді, у формі якоїсь праматерії не існує. Вона охоплює всю нескінченну різноманітність різних об'єктів і си­ стем природи, які мають невичерпну різноманітність властивостей;

2. у категорії «матерія» безліч утворень об'єктивної реальності зведені до однієї спільної властивості — існувати незалежно від людських відчуттів і від відображення в людській свідомості;

3. філософське тлумачення матерії охоплює не тільки ті об'єкти, які пізнані сучасною наукою, а й ті, що мають бути відкриті в май­ бутньому. І хоча потенційні об'єкти, можливо, матимуть принципо­ во нові властивості, вони, проте, будуть матеріальні, оскільки існу­ ватимуть реально, поза людськими відчуттями;

4. усі матеріальні процеси і явища пізнаються людиною або відбиваються в її свідомості на основі чуттєвого сприйняття. При цьому йдеться не тільки про ті речі та явища, які можуть бути сприй­ няті безпосередньо відчуттями, але і про ті, для сприйняття яких використовуються найскладніші сучасні прилади^ що підсилюють міць людських органів сприйняття.

Матерія як об'єктивна реальність має безліч властивостей, при­таманних її різноманітним видам і станам. До таких властивостей належать: активність, рух (саморух), просторово-часова форма існування, об'єктивність, проникність, нескінченність, відображен­ня, невичерпність, пізнаванність, структурність (розчленованість на якісно різні рівні організації), абсолютність. Про рух (актив­ність) матерії та її просторово-часову форму існування йтиметься в третьому параграфі розділу. Інші властивості ми розглядатимемо в наступних розділах. Зараз же звернемо увагу на таку суттєву озна­ку матерії, як структурність (схема 5-4).

Структурність в організації матерії полягає в тому, що вона завж­ди і всюди певним чином організована у поширені матеріальні си­стеми, тобто такі цілісні утворення, зв'язок між елементами в яких є більш стійким і тривалим, ніж зв'язок між кожним з елементів дов­колишнього середовища. Вирізняють такі основні типи матеріаль­них систем і відповідні їм структурні рівні організації матерії: нежи­ва матерія, жива матерія і суспільство. Кожен з цих рівнів характе­ризується, у свою чергу, рядом рівнів організації.

Система неживої матерії може бути представлена на таких рівнях:

а) мікросвіт (мікроелементарний рівень), для якого властива взаємодія полів і елементарних частинок. Це світ надзвичайно ма­лих об'єктів (від 10^м до 10⁸ см). Час існування цих частинок вимі­рюється міліардними долями секунди, а швидкість їх руху набли­жається до швидкості руху світла;

Схема 54- Структура матерії

б) макросвіт. Це світ об'єктів від 10⁸см до 10²⁴ см. Цим діапазо­ном охоплюються атоми, молекули, макротіла, планети та зірки, планетарні системи, міжзіркове середовище, галактика. «Вгору» від макросвіту, нескінченно далеко, за межами доступності людини простирається мегасвіт. Основні об'єкти вивчення цієї галузі при­роди — метагалактики.

Система живої матерії відома поки що тільки на Землі. її виник­нення, як вважають послідовники матеріалізму, — результат при­родного і закономірного саморозвитку матерії. До рівня живої ма­терії належать усі живі істоти, що мають здатність до самооргані­зації, розвитку, складним формам відбиття, саморегулювання та розмноження. У живій матерії можна виокремити доклітинний рівень (кислоти ДНК і РНК та білки), клітинні і багатоклітинні організми — рослини, тварини. Особливі рівні утворюють понадор-ганізмові структури, популяції, пов'язані між собою в потомстві. Взаємодія біологічних видів, популяцій та довкілля становить біо­геоценоз, а взаємодія біогеоценозів утворює глобальну систему життя — біосферу. В системі біосфери відбувається взаємодія літо­сфери, гідросфери і атмосфери. Через атмосферу йде обмін між Землею і космосом. Дотримання рівноваги між усіма цими складо­вими — умова збереження життя на землі.

На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид ма­теріальної системи — соціально-організована матерія, або суспіль­ство. Це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих індивіду­умів і угруповань різного рівня, що свідомо перетворюють дійсність. У свою чергу суспільство включає багато типів взаємоперехрещува-них систем: людина, соціальні утворення (сім'я, різні колективи, партії, нації, держави), матеріальна культура, створена людиною, що включає знаряддя праці і техніку.

Розглядаючи структурність матерії, слід також зазначити, що її стан можна характеризувати і з точки зору перервності і безперерв­ності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Водночас вона безперервна, бо простір між матеріальними структурними системами не є абсолютною порож­нечею, а має в собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та ін. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле. Це якісно різні види матерії, і відрізняються вони один від одного, передусім, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речови­на і поле різняться також і закономірностями руху.

Вивчення різних властивостей і особливостей матерії, її форм і видів дозволяє говорити про те, що у світі, крім матерії, що постійно змінюється, немає більш нічого. А якщо це так, то можна зробити висновок про матеріальну єдність світу.

Питання про єдність світу завжди привертало до себе увагу. А якщо врахувати те, що нарівні з матеріальними процесами існують ще й духовні, то воно набирає особливої гостроти. В чому ж тоді поля­гає їх єдність?

Відповідь на це питання дає сучасна філософія і сучасне приро­дознавство. Вони стверджують, що єдність світу полягає в його мате­ріальності. І такий висновок ґрунтується на знаннях про всезагальні, універсальні властивості матерії і закони її руху. На користь матері­альної єдності світу свідчать такі важливі дані природознавства, яю

а) закон збереження і перетворення енергії;

б) періодичний закон Менделєєва;

в) еволюційне вчення Дарвіна;

г) вчення про клітину;

ґ) сучасні наукові дані із галузей фізики (квантової механіки, ре­лятивістської фізики та ін.), із галузей біологічної науки (закони генетики, явища фотосинтезу, дані про фізіологію людини тощо), із галузей космічної науки та ін. Матеріальна єдність світу розкри­вається і цілісним підходом до розгляду організму людини, а також засобами взаємозв'язку природи і суспільства, їх розвитку в цілому.

Такими є сучасні погляди на проблему матерії, на її конкретні типи і види, на матеріальну єдність світу. Але для наукового світоро­зуміння велике значення має і вірне вирішення питання про такі атрибутивні властивості матерії, як рух, простір та час.