Розділ 4

Українська філософія: традиції та особливості

Філософія України — органічна частина всесвітньої філо­софії. Проблеми, які вона розглядає, тісно пов'язані з поста­новкою і теоретичним їх розв'язанням у світовій філософії. Разом з тим історія філософії України відтворює і самобутні підходи й шляхи розв'язання цих проблем, що спираються на національні культурні традиції. Наше звернення до історії вітчизняної філософії має велике пізнавальне значення. Відо­мо, що без історії немає і теорії. Не вивчивши зміст і етапи розвитку філософської думки в Україні, неможливо повною мірою зрозуміти історію українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виокремлюють три періоди: перший період — станов­лення і розвиток філософської думки в Київській Русі; другий період — період філософії українського Відродження та Про­світництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській ака­демії; третій період — період української філософії в культурі романтизму XIX — першої половини XX століття. Погоджую­чись з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто доповнити її четвертим і п'ятим періо­дами. Четвертий період — від 30-х років XX століття до кінця 80-х років — філософія радянського періоду, а також філосо­фія української діаспори. П'ятий період — період народжен­ня культури незалежної України й формування сучасної філо­софії кінця XX та початку XXI століття.

Отже, мета цього розділу — провести загальний огляд розвитку української філософської думки, починаючи з доби Київської Русі і кінчаючи дослідженнями сучасних вітчизня­них філософів.

§1

Філософська думка доби Київської Русі

Київська Русь — перша східнослов'янська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філо­софської думки. Але визначити «момент» виникнення філософії як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення — це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ.

Можна лише з певністю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки принципове зна-

чення мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці X століття мала своїм наслідком проникнен­ня античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком роз­витку філософської думки у стародавній Русі.

Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Істори­ки вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворен­ня слов'янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку X сто­ліття, а набуває розвитку і поширення з середини X століття. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та Ігорем у 907,911,944 роках. їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писали руською.

Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли, у зв'язку з введенням християнства, почався масовий переклад книг.

У давньоруській літературі ХІ-ХІІ століть можна виокремити такі напрямки: перекладна література та оригінальна. Перекладали­ся передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідео­логії. Біблія перекладалася частинами. У XIII — XIV століттях був пе­рекладений Новий Завіт та кілька книг Старого Завіту. Повний же переклад Біблії здійснили лише наприкінці XV століття.

Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвїтикіоан Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський «Шестиднев», тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньо­грецьких та римських філософів. Однією з таких збірок була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилася з філо­софською думкою середньовічного Сходу.

У ХІ-ХІІ століттях з'являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значен­ням слід поставити «Слово про Закон і Благодать», написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як «Послання до Фоми» Юшмента Смолятича (сер. XII ст.), «Слово про терпіння

та любов» ФеодосіяПечерського (бл. 1036-1074 рр), «Златоуст» і «Торжественник», а також «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського (бл. 1130-1182рр.), «Слово» та «Моління»Данила Заточ-ника (кінець XII — поч. XIII ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літопис­не зведення, що називається «Повість минулих літ». Не можна не зга­дати і твір «Слово о полку Ігоревім» (1187). Це не тільки видатний літературний пам'ятник, але й джерело філософських поглядів ета­пу становлення державності східних слов'ян.

Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб ду­ховного звання, хоча саме вони переважають у середньовічний пері­од. Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнів­но, є князь Киівський Валодимир Монамах, автор «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.

Ми перелічили основні пам'ятки писемної культури Київської Русі, хоч далеко і не всі. До нас дійшло 424 рукописи XI—XIII століть. А загальна кількість рукописних книг часів Київської Русі може ста­новити від 31,5 до 130-140 тисяч томів.

Схема 4-1. Особливості філософської культури Київської Русі

У всіх цих роботах знаходять свій вияв особливості, що станов­лять основу філософської культури Київської Русі (схема 4.1). Які ж це особливості?

По-перше, для філософської культури Київської Русі характер­ний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духов­ної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.

По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різно-манітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.

По-третє, для філософської думки того періоду характерна теї-стичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?

Річ у тім, що давньоруські книжники здебільшого були не теоло­гами, не релігійними проповідниками, а політиками. їх непокоїли пе­редусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці ство­рювалися під великим впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною.

По-четверте, для філософської культури Київської*Русі харак­терна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійсню­вався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду становлення харак­терна історіософічність. Тобто центральною проблемою філо­софської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Які ж філософські питання були в центрі уваги київських «книж­ників»?

Насамперед давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світо­будови. Вони прагнули з'ясувати глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання: «Звідки пішла земля Руська?». їх захоп­лювали загадки людського буття. Напружений пошук відповідей на ці та подібні ним питання становив зміст філософської думки Київ­ської Русі.

Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульо­вані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.

Подальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесен­ня шляхом обману в 1169 році єпископом Федором митропольної кафедри в місто Володимир негативно вплинули на розвиток ду­ховної культури та філософської думки на Русі. Та Русь чекали ще

більші випробування, а саме — татаро-монгольське іго, що відкину­ло її розвиток на сотні років. Мине час, і Києво-Печерський «пате­рик» у XV столітті зі співчуттям та гордістю пригадає колишню міць Київської Русі, духовну стійкість русичів в роки монолітної країни.