Висновки

1. Суспільство можна розглядати в широкому і вузькому ро­ зумінні. Предметом дослідження соціальної філософії є суспільство в широкому розумінні слова, інакше кажучи, це все людство в ціло­ му, уся сукупність суспільних організмів, що існували й існують на Нашій планеті.

2. У наш час існує кілька концепцій, у яких обґрунтовується по­ ходження і розкривається сутність суспільства. Серед них найбільш впливовими є.- діалектико-матеріалістична концепція (К. Маркс, Ф.днгельс), концепція інтерпретації соціальної дії (М. Вебер), кон­ цепція методологічного індивідуалізму (К. Поппер) і ряд інших.

Суспільство як саморозвинена система

Ідея про те, що суспільство являє собою систему, джерело роз­витку якої знаходиться в ній самій, нині є загальновизнаною і не вимагає особливої аргументації. Отже, метою цього параграфу буде

розгляд таких проблем: у чому полягає специфіка соціальної сис­теми стосовно інших систем об'єктивної реальності; яка структура соціальної системи; які закони розвитку суспільства.

У чому ж полягає відмінність соціальної системи від систем, гцо діють у природи Ці відмінності полягають в тому, що:

1. суспільство на відміну від природи являє собою систему не тільки матеріальних, але і духовних відносин, що складаються між людьми в процесі їхньої спільної діяльності;

2. центральним елементом будь-якої соціальної системи є лю­ дина, що має свідомість, діє у відповідності зі своїми бажаннями і прагне до визначених цілей, що додає розвитку суспільства знач­ ний ступінь невизначеності, а, отже, і непередбачуваності;

3. сама людина є складною системою й існує як система в сис­ темі. Інші елементи суспільства також є системними формами й утворюють певні автономні системи (держава, економіка, політи­ ка, право і т. д.);

4. розвиток суспільства підкоряється як загальним законам, так і специфічним соціальним законам, що діють тільки в соціальному середовищі;

5. соціальна система являє собою узгодженість елементів і вод­ ночас їх неузгодженість, наявність гармонійних тенденцій і конф­ ліктної взаємодії. Таким чином, суспільство — це жива суперечлива система, що розвиває себе сама.

Отже суспільство, яке є підсистемою об'єктивної реальності, істотно відрізняється від інших, природних систем, як біологічних, так і фізичних. Соціальна система являє собою найскладнішу з відомих систем об'єктивної реальності, що охоплює су­купність соціальних об'єктів і суб'єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Будь-яка соціальна система як цілісний організм характеризується такими ознаками, як самодіяльність, самоорганізація, саморозвиток.

У соціальній філософії залежно від рівня складності й організації вирізняють, як правило, п'ять рівнів соціальних систем. Перший рівень: фундаментальний рівень організації суспільства — людство в цілому, що усвідомлює свої інтереси як єдина цивілізація; другий рівень: держава чи група взаємозалежних держав; третій рівень: со­ціальні інститути, що забезпечують функціонування суспільних відно­син; четвертий рівень: класи, соціальні групи (спільноти), шари, стра­ти, а також інші види об'єднання людей; п'ятий рівень: окрема осо­бистість, яку також можна розглядати як соціальну систему.

Друга проблема, поставлена нами, припускає розкриття струк­тури соціальної системи. Що ж являє собою соціальна структура

суспільства? Соціальна структура суспільства — це форма організації суспільства, що склалася історично і являє собою певну форму стійких зв'язків, відносин, які виникли на їх основі, соціальних груп і інститутів, які забезпечують ці­лісність суспільства, збереження його властивостей при впливі на нього різних внутрішніх і зовнішніх факторів. Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів.

ОСНОВНИМИ Серед НИХ Є:

1. суб'єкти суспільства (людина, люди та їх об'єднання);

2. взаємини і зв'язки між людьми;

3. соціальні інститути;

4. діяльність (схема 11.2).

Схема 11.2. Соціальна структура суспільства

Характеризуючи суб'єкт суспільства — перший елемент його структури, слід зазначити, що кожна людина суспільства включена в певне співтовариство чи соціальну групу (або кілька груп). У про­цесі спільної життєдіяльності людей у суспільстві формується стійка структура соціальних спільнот, що включає такі групи, як родина, рід, плем'я, нації, класи, стани, касти і т. д. Утім, залежно від мети дослідження соціальні групи і співтовариства можуть дифе­ренціюватися і за іншими ознаками. Наприклад, за соціально-де­мографічними (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери); терито-

ріальними (жителі міста, жителі села); за родом заняття (робітни­ки, службовці, учні, творча інтелігенція); відношенням до власності (підприємці, наймані робітники), атакож за рівнем доходів, рівнем освіти і т.д.

Глибоко розкрити сутність суспільства дозволяє другий елемент його структури — суспільні відносини.

Суспільні відносини — це певний зв'язок, залежність між суб'­єктами, що складають суспільство. Відносини являють свого роду цементуючий матеріал, що поєднує людей у суспільство, перетво­рює на моноліт його окремі елементи. Що різноманітніші соціальні відносини, то високорозвиненішим є суспільство.

Залежно від сфери життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні політичні, правові, соціальні, релігійні відносини і т.д. Залежно від суб'єктів, між якими виникають відносини, виокремлю­ють сімейні (сімейно-побутові), родові, класові, національні, між­державні відносини і тд. Можуть також розглядатися відносини як між сферами життєдіяльності суспільства, так і всередині цих сфер. Необхідно також враховувати взаємозв'язки і взаємопроникнення суспільних відносин, а також те, що їх роль постійно змінюється.

Третій елемент структури суспільства — соціальні інститути.

Соціальний інститут являє собою історично визначені форми організації і регулювання громадського життя.

За допомогою соціальних інститутів впорядковуються відноси­ни між людьми, їхня діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечуєть­ся стійкість суспільства. Соціальні інститути в сучасній соціальній філософії розглядаються як різноманітні організації, установи, що відповідають соціальній структурі суспільства; як сукупність соціаль­них норм і зразків, що визначають стійкі форми соціального повод­ження і дії; як системи поведінки відповідно до цих норм.

Залежно від сфери суспільних відносин, вирізняють, як правило, такі групи соціальних інститутів: 1) економічні (виробництво мате­ріальних благ, поділ праці, власність та ін.); 2) політичні (держава, партії, поліція, армія); 3) правові (законодавчі та судові органи, інсти­тути правозастосування, правового виховання та ін.); 4) культурні (наукові, художні об'єднання, що створюють культурні багатства); 5) релігійні; 6) інститути стратифікації (розподіл позицій і людських ресурсів); 7) інститут споріднення, шлюбу і родини та ін.

Діяльність становить четвертий елемент соціальної структури суспільства.

Проблема діяльності була предметом пильної уваги багатьох мислителів і філософів. Значний внесок у дослідження соціальної діяльності внесли такі філософи, як І. Кант, Г. В.Ф. Гегель, Й.-Г. Фіхтс,

К. Маркс, М. Вебер, які дійшли висновку, що соціальна діяльність у всіх її різновидах являє собою той знаменник, до якого можна зве­сти всю різноманітність форм громадського життя. До цієї думки, зокрема, прийшов Макс Вебер, який вбачав основу життя суспіль­ства в соціальній дії, яку він визначив як людську поведінку, спрямо­вану на іншу людину. Розвиваючи його ідеї, Толкотт Парсонс стверджував, що вся соціальна практика, по суті, являє собою су­купність «взаємин між виконуючими свої обов'язки людьми». Приб­лизно так вважав і Карп Маркс. Він зробив висновок про те, що су­спільство є «продуктом взаємодії людей».

Ґрунтуючись на цій традиції, сучасні соціальні філософи бачать у соціальній дії субстанцію всього соціального, вихідний пункт усієї системи суспільних відносин, а також засіб інтеграції соціальної системи і всіх її компонентів. Сьогодні не вимагає доказу ідея, що саме за допомогою діяльності людина набула відмінних від природ­них форм соціальні форми буття.

У філософській літературі діяльність як соціально-філософська категорія вживається для позначення того чи іншого прояву соціаль­ної активності, за допомогою якої створюються умови громадсько­го життя. На відміну від пристосувальноїдіяльності тварин діяльність людини являє собою єдність матеріального й ідеального. Соціальна діяльність перетворює зовнішню природу в «другу природу», тобто культуру. Таким чином, діяльність можна визначити як суто людську форму активного ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільне зміни його перетворення в інтересах людей.

Більш докладно проблема соціальної діяльності буде розгляну­та в розділі «Людина як предмет філософського аналізу».

Як складна саморегульована система суспільство має кілька підсистем, або сфер. До основних сфер громадського життя нале­жать: економічна (матеріальна), духовна, політична (управлінська) і соціальна (у вузькому змісті цього слова) або гуманітарна сфера, у якій здійснюється діяльність по обслуговуванню населення. Розгля­немо особливості і функції кожної з цих сфер громадського життя.

1. Економічна (матеріальна) сфера — охоплює процеси мате­ріального виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріаль­них благ, а також продуктивні сили і виробничі відносини суспіль­ства, науково-технічний прогрес і технологічну революцію.

У системі соціальної діяльності матеріальному виробництву належить провідна роль. Матеріальне виробництво спрямоване, насамперед, на задоволення матеріальних Потреб людей: потреб у їжі, одязі, житлі і т.д. Задоволення матеріальних потреб є основною умовою задоволення всіх інших потреб.

Визнаючи велику роль сфери матеріального виробництва в житті суспільства, сучасна соціальна філософія, проте, вважає, що її не можна абсолютизувати і зводити до неї все розмаїття людської діяльності. Тим більше, що в останні десятиліття XX століття в найбільш розвинених країнах світу спостерігалася тенденція від­носного зменшення частки матеріального виробництва за рахунок збільшення частки виробництва послуг.

2.Духовна сфера — це сфера діяльності, де здійснюється духов­не виробництво, в процесі якого створюються не речі і предмети, а ідеї, образи, наукові і художні цінності з метою задоволення духов­них потреб людини. Ці цінності також матеріалізуються у фізичних речах, носіях цих духовних цінностей, у книгах, картинах, скульп­турах і т. д. Та головне в цих предметах — нематеріальна, духовна цінність, виражені в них ідеї, образи і почуття.

Духовне виробництво є обов'язковою складовою виробництва в цілому, за його допомогою створюються умови для зростання людської духовності, без якої не може існувати людство.

3. Політична (управлінська) сфера — це сфера діяльності різно­ го роду адміністраторів, керуючих, політиків. її специфічне завдан­ ня — підтримка зв'язків між людьми, регулювання їхньої діяльності і суспільних відносин. Така діяльність спрямована на забезпечення узгодженості, упорядкованості різних сфер громадського життя. Без цього, як і без матеріального чи духовного виробництва, воно неможливе.

Структура управлінської діяльності містить: керування людьми з застосуванням різних способів, засобів, включаючи примус; керу­вання речами (функція законодавства про власність, землю).

Керування здійснюється на різних рівнях: від держави до під­приємства і родини. Ця діяльність відіграє величезну роль у розвит­ку суспільства, його долі, але її часто вражають численні хвороби: зловживання методами примусу, насильства, надмірне зростання чи­новницького апарату. Вищою формою управлінської діяльності є політична діяльність. Саме на цьому рівні вирішуються долі мільйо­нів людей. І саме через це ціна допущених помилок в управлінській сфері може бути особливо великою.

4. Соціальна (гуманітарна) сфера — забезпечує створення пере­ думов для життя, активності людей. До неї належить діяльність ліка­ ря, юриста, вчителя, артиста, працівників сфери обслуговування. Звичайно, люди самі здатні до самолікування, самоосвіти, самі себе розважають. Однак відтворення, збереження життя, стимулювання активності, безпосереднє обслуговування людини — настільки важ­ лива суспільна справа, що суспільство включається в цей процес за

допомогою школи, вузів, шляхом створення системи охорони здо­ров'я та правозахисту.

Такими є основні підсистеми, або сфери громадського життя, на основі яких виникає суспільна структура.

Усі сфери соціального життя взаємозалежні, тому їх необхідно розглядати тільки в єдності. Абсолютизація однієї зі сфер у суспіль­ному житті призводить до деформування суспільства. У центрі кож­ної зі сфер, як і в суспільстві в цілому, знаходиться людина, що по­єднує всі сфери в єдину суспільну систему.

Розвиток суспільства і функціонування його основних сфер відбу­ваються за певними законами. Соціальний закон — це загальні, об'єктивні, необхідні, істотні, стійкі, повторювані зв'язки між процесами і явищами в різних сферах життя суспільства, що визначають його розвиток. Соціальні закони реалізуються через свщому діяльність людей, однак це не означає, що люди в процесі своєї діяльності можуть створювати чи скасовувати їх. Люди можуть тільки змінювати умови дії законів. Існування соціального закону визна­чається тими об'єктивними умовами, у яких живуть люди. Оскіль­ки ці умови в процесі людської життєдіяльності змінюються, то змінюються і закони суспільного розвитку: одні з них зникають, інші з'являються в зміненій формі. Отже, соціальні закони мають історичний характер, вони діють як тенденція, що знаходить свій вияв лише за певних обставин і у певний період часу.

Схема 113* Класифікація соціальних законів

Вивчення соціальних законів припускає і їх класифікацію. Кла­сифікація законів суспільства здійснюється, як правило, за кілько­ма критеріями (схема 11.4).

За сферою дії: а) соціологічні закони — це ті закони, що фіксу­ють істотні зв'язки і відносини суспільства як єдиного цілого. Ви­різняють такі соціологічні закони: закони структури, закони функ­ціонування, закони розвитку; б) закони окремих сфер життя су­спільства — економічні, політичні, соціальні і т.д.

За тимчасовою ознакою-, а) загальноісторичні (загальні зако­ни) — це ті закони, які поширюються на весь історичний період і об'єднують в єдине ціле всі сфери суспільного життя;

б) специфічні закони — закони суспільства, що поширюються на певні етапи розвитку.

За місцем у суспільному житті: а) основні — ті закони, що відіграють вирішальну роль у суспільному житті; б) неосновні — закони, які мають другорядне значення в суспільному розвитку.

Висновки

1. Суспільство, яке є підсистемою об'єктивної реальності, істот­ но відрізняється від інших природних систем, як біологічних, такі соціальних.

2. Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів, серед яких основними є: суб'єкти суспільства (людина, люди і їх об'єд­ нання), взаємини між людьми, соціальні інститути і діяльність.

З- До основних сфер чи галузей громадського життя належать: економічна, духовна, політична і соціальна. Усі ці сфери громад­ського життя взаємозалежні, і їх необхідно розглядати в єдності.

§з

Розвиток суспільства і динаміка соціальних процесів

Розгляд суспільства з погляду його змін і розвитку припускає пошук відповідей на такі питання: які сили, або фактори розвитку суспільства є рушійними; які є основні форми, у яких відбувається соціальний розвиток; у якій динаміці розвивається суспільство і соціальні процеси.

Першим питанням є питання про рушійні сили, або джерела змін, що відбуваються в суспільстві.

У соціальній філософії під рушійними силами розвитку суспільства розуміють істотні, необхідні, довгостроково діючі чинники, що забезпечують його розвиток.

Щодо вирішення цього питання серед філософів немає єдиної думки. Прихильники натуралістичних концепцій пов'язували роз­виток суспільства зі зміною природних основ соціального життя, кліматичними, біологічними і навіть космічними факторами (ДІарль

ЛуїМонтеск'є, Володимир Вернадський, Лев Гумільов). Послідов­ники марксистської соціологічної теорії і філософи-технократи (Уолт Ростоу, Збігнєв Бжезинський та ін.) визначальну роль у су­спільному розвитку відводять матеріальному виробництву, прогре­су техніки і технологій. Інші філософи пов'язували процес соціаль­ного розвитку зі змінами в культурному житті, системі духовних цінностей (Огюст Кант, Пітірим Сорокін та ін.).

Як це часто буває, істина знаходиться десь посередині. Усі пере­лічені фактори, безумовно, впливають на розвиток суспільства. При­чому економічні, духовні і природні фактори якнайтісніше перепле­тені і не можуть розглядатися незалежно один від одного.

Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання, пов'язані з визначенням форм переходу суспільства з одного стану в інший. Як правило, цей перехід здійснюється революційним абож ево­люційним шляхом і в суспільстві реалізується за допомогою реформ.

Революція — це стрибкоподібний перехід суспільства і держави з одного якісного стану в інший, від одного суспіль­но-політичного ладу до іншого, а еволюція (у вузькому змісті цього слова) — процес беззупинного, поступового нагромад­ження в суспільстві чи в його підсистемах (економічній, полі­тичній, соціальній і т.д.) кількісних змін. У суспільстві можуть відбуватися різні революції: у продуктивних силах, науці і техніці, у свідомості і культурі. Якісні зміни в суспільних відносинах здійснюють­ся в процесі соціальної революції. Соціальна революція є способом вирішення суперечностей, що назріли в суспільстві, і, на відміну від еволюції, являє собою стрибок, що приводить до виникнення нової якості — нових суспільних відносин. Відповідно до теорії марксизму, соціальні революції є не тільки закономірним явищем у суспільному житті, але і бажаним, оскільки, виконують роль «локомотивів історії».

Однак не всі філософи згодні з такою оцінкою. Наприклад, Ар-нальд Тойнбі вважає соціальну революцію симптомом занепаду ци­вілізації і гальмом у розвитку суспільства. Такої ж точки зору дотри­мувався Микола Бердяєв і Володимир Соловйов, які стверджували, що революція, як форма соціальної дії, є неефективною, марною, пов'язаною з колосальними витратами і у всіх відношеннях посту­пається еволюційним формам розвитку.

Досвід розвитку людства, і особливо Росії, переконливо доводить слушність їхньої думки. Як правило, революційні перетворення в суспільстві неминуче призводять до періодів економічного безладдя, занепаду, погіршення матеріального становища значних груп насе­лення. Крім того, вони супроводжуються стражданнями і загибеллю людей. Соціальні революції необхідні і морально виправдані тільки в тому випадку, коли вони спрямовані проти тоталітарних і диктатор-

ських режимів, усунення національного гніту і коли еволюційний шлях розвитку суспільства в силу якихось причин став неможливим.

Проблема динаміки розвитку суспільства і соціальних процесів, починаючи з ОгюстаКонта, знаходиться в центрі уваги більшості провідних філософів, соціологів. Саме Конт вперше розробив со­ціологічну концепцію соціальної статики і соціальної динаміки. Соціальна статика, на його думку, відбиває умови і закони функці­онування суспільної системи. А соціальна динаміка описує закони розвитку і зміни соціальних систем.

Слідом за Контом практично всі вчені так чи інакше почали пов'я­зувати соціальні зміни з поняттям соціальних процесів, що торкають­ся структури соціальної системи і її елементів, тобто соціальних спільностей, груп і т. д. Було встановлено, що внаслідок дії різних ру­шійних сил, що можуть спричинюватися як суб'єктами суспільства, так і процесами і явищами, структура соціальної системи (починаючи від групи і закінчуючи суспільством у цілому) видозмінюються, виника­ють її нові соціальні характеристики і нові соціальні взаємодії.

Значний внесок у дослідження динаміки соціальних систем зро­бив Толкотт Парсонс. Розглядаючи проблему соціальної зміни, він ґрунтується на принципах системного аналізу, виробленого класич­ною кібернетикою. Зокрема, він виходить з того, що суспільство як система має стійкість, здатність до самовідтворення, що виявляються у сталості і стабільності її основних структурних елементів. Якщо в певний момент, внаслідок якихось факторів, порушується співвідно­шення сил, що підтримують рівновагу системи (зростає вплив якоїсь групи, формується новий склад державних органів і т. ін.), відбуваєть­ся зміна рівноваги. Соціальна система в цілому, її структурні елемен­ти залишаються при цьому незмінними і швидко відновлюють втра­чену рівновагу. Пристосування системи до умов, що змінилися, здійснюється за рахунок внутрішніх резервів, вона інтегрує в себе нові утворення, залишаючись в цілому незмінною.

Другим видом зміни, за Парсоном, є зміна структури, яку він розуміє як ситуацію, при якій тиск на систему зсередини чи ззовні стає настільки вагомим, що вона робиться нездатною відновити втрачену рівновагу. У цьому випадку, щоб зберегти цілісність суспіль­ства, підвищення його адаптивної здатності, відбувається транс­формація його найважливіших структурних елементів (соціальних ролей, інститутів, організацій). Модифікації зазнають цілі підсисте­ми — економічна, політична, система цінностей і т. д. Отже, за Пар-сонсом, зміни соціальних систем можуть: 1) не приводити до струк­турних перетворень або 2) приводити до структурних перетворень.

Поява концепцій самоорганізації соціальних систем дозволила уточнити деякі підходи^ що склалися в період модерну, тобто «кла-

сичноі>> соціально-філософської думки. Зокрема представники постмодерну вважають, що соціальна система в реальному історич­ному процесі приводить до впорядкованості структур соціального простору, до балансу суспільних сил, соціальних інститутів, харак­теру соціальної комунікації' через перехідні стани суспільства, які характеризуються невпорядкованістю, розбалансуванням сфер їхньої взаємодії. Перш ніж дійти до рівноваги, кожна підсистема суспільства або окремий її елемент проходять структурну перебу­дову, вибираючи оптимальний для даного моменту режим діяль­ності. Саме такі процеси характерні для соціальних систем, що трансформуються від тоталітаризму до іншої форми соціально-політичного буття, до яких належить і Україна.

До найважливіших категорій концепції самоорганізації соціаль­них систем, що розкривають сутність динаміки соціальних про­цесів, належать: дисипативна структура, хаос, нестійкість, аттракто-ри, біфуркація та низка інших.

Своє розуміння феномена самоорганізації засновники синерге-тжиГ.Хакен іІ.Пригожин пов'язують насамперед з поняттям «диси­пативна структура», під якою вони розуміють структуру, що виникає спонтанно у відкритих неврівноважених системах. Порядок виник­нення дисипативних структур викладений у книзі І. Пригожина і І. Стенгерс «Порядок з хаосу». Поки система перебуває в стані термо­динамічної рівноваги, — вважають вони, — її елементи поводяться незалежно один від одного, перебуваючи ніби у стані гіпнотичного сну. Через свою незалежність вони не здатні до утворення впорядко­ваних структур. Але коли ця система під впливом енергетичних взає­модій з навколишнім середовищем переходить у нерівноважений ♦збуджений» стан, ситуація змінюється. Елементи такої системи «збуджуються зі сну» і починають діяти узгоджено. Між ними вини­кають кореляції, когерентна взаємодія, внаслідок чого з'являється те, що засновники синергетики називають дисипативною структурою. Властивістю такої структури є підвищена «чутливість» до впливів зов­нішнього середовища, що виявляються для даної структури факто­ром генерації і фактором добору різних структурних конфігурацій. Матеріальні (у тому числі і соціальні) системи за цих умов включа­ються в процес структурогенеза, або самоорганізації.

Важливим моментом для розуміння процесу структурогенеза соціальних систем є співвідношення двох протилежних джерел: самоорганізуючого, творчого джерела, що нарощує неоднорідність у соціальному середовищі, структурує її, і дисипативного, розсіючо-го джерела, що розмиває неоднорідність, прагне перетворити соці­альне середовище на «атомізовану масу», яка не має структурних зв'язків. Процес структурогенеза початися не може в середовищі, де

переважає розсіююче, дисипативне джерело. Але і без процесу роз­сіювання структурогенез неможливий. Ось як характеризують роль дисипації як фактора «видалення зайвого» Є. Князева і С. Курдюмов: «Дисипація в середовищі з нелінійними джерелами відіграє роль різця, яким скульптор поступово, але цілеспрямовано відтинає все зайве від кам'яної брили. А позаяк дисипативні процеси, розсіювання є, по суті, макроскопічним проявом хаосу, то хаос на макрорівні — це не фактор руйнування, а сила, яка виводить на аттрактор, на тен­денцію самоструктурування нелінійного середовища».

З позиції синергетики структурогенез, соціальні зміни в системах відбуваються в ситуації максимальної нестійкості. Поняття не­стійкості (чи нестабільності) в даній концепції втрачає негативний відтінок. Можна погодитися з думкою І. Пригожина, що «нестійкість може виступати умовою стабільного і динамічного розвитку. Тільки системи, далекі від рівноваги,... здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися.... А коли так, без нестійкості немає розвитку». Передба­чається, що надмірна нестійкість притаманна не всій системі, а лока­лізована в частині, що забезпечує саморозвиток 3 позиції нелінійна термодинаміки стійкості стаціонарного стану системи можуть загро­жувати тільки стадії, що містять автокаталітичні петлі (де продукт ре­акції бере участь у синтезі самого себе). Такі стадії (мовою соціальної філософії — структурні зрушення макрорівня) індукуються організа­цією (тобто недоліками керування, регулювання соціальних про­цесів), оскільки саме вона (організація) у вигляді автокаталітичності здатна періодично знаходити неврівноваженість, нестійкість. Це, у свою чергу, припускає, що будь-які проведені в суспільстві організації (реорганізації), які мають властивість амбівалентності, тобто здатності якупорядковувати, так і підсилювати хаос, повинні проходити ретель­ну різнобічну експертизу. Така експертиза повинна ставити заслін будь-яким волюнтаристичним втручанням у живу тканину соціуму, прожектерству, що ведуть не до підвищення «здорової» стійкості со­ціальної системи, а до посилення в ній нестійкості: дисгармонійних тенденцій, диспропорцій, виникнення суб'єктивних суперечностей, конфліктів.

Центральне місце в теорії динамічних систем, що останнім ча­сом усе ширше використовується при аналізі соціальних і політич­них процесів, у тому числі й у перехідний період, посідають кате­горії аттрактор і біфуркація.

Під аттрактором (від лат. аПгасііо — тяжіння) у літературі, присвяченій системам, що самоорганізуються, мають на увазі силу, що направляє розвиток системи за певною траєкторією (тимчасо­вою послідовністю). Водночас аттрактори не є силами в класично­му розуміння цього слова, оскільки їхня дія, яка змінює динамічні

якості системи, поширюється на систему в цілому, а також за межі конкретного положення цієї системи. При виході системи за межі певних величин, вона з одного набору аттракторів переходить на інший, тобто входить у новий динамічний режим. У точці перехо­ду системи від одного динамічного режиму на інший відбувається біфуркація (від лат. Ьі/игсаііо — роздвоєння, поділ).

Один з найбільших фахівців з даної проблеми, автор книги «Століття біфуркації», Ервін Ласло під біфуркацією розуміє певну фундаментальну характеристику в поведінці складних систем, що зазнають високого ступеня тиску і напруги. Під впливом цих чин­ників системи переходять від динамічного режиму одного набору аттракторів, звичайно більш стійких і простих, до динамічного ре­жиму набору більш складних і «хаотичних» аттракторів.

Процес біфуркації, підкреслює Ервін Ласло, показує, що,«... коли система виштовхується за свій поріг стабільності, вона входить у фазу хаосу — не обов'язково фатального для неї: це може бути і пе­редумовою до нового розвитку. У життєздатних системах хаос відступає перед більш високими формами порядку. Однак відно­шення між докризовим і післякризовим порядком ніколи не буває лінійним — це не відношення просто причини і наслідків. Розвиток . неврівноважених систем, оскільки він відбувається через процес біфуркації, є стрибкоподібним і нелінійним».

Розгортаючи далі свою концепцію, Ласло робить важливий висно­вок про те, що соціальні, економічні і політичні системи сучасності складні, нестабільні і шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати. До того ж біфуркації більш чітко висловлені, відбуваються частіше і розвиваються драматичніше, коли системи, що їх пережива­ють, близькі до порогових значень своєї стабільності, тобто ведуть ♦небезпечний спосіб життя». Причин переходу до такого порогового, а потім і нестабільного, хаотичного стану може бути декілька: по-пер­ше, це вплив недостатньо засвоєних чи невдало застосовуваних тех­нічних нововведень, що їх Е. Ласло називає Т-біфуркаціями; по-друге, їх можуть спровокувати внутрішні і зовнішні соціальні конфлікти (війни, завоювання, революції, класові та етнічні колізії) — це С-біфур-кації; по-третє, явища нестабільності можуть викликати різкий зане­пад соціально-економічного порядку в цьому суспільстві під впливом зростаючої кризи, що призводить до Е-біфуркацій. У XX столітті люд­ство пережило дві найбільші хвилі біфуркації, перша з яких була ви­кликана «деколонізацією» країн Азії, Африки і Латинської Америки, а друга — політикою «гласності» М. Горбачова.

Такі підходи сучасних філософів до динаміки соціальних про­цесів особливо важливі при розгляді процесів, характерних для пе­рехідних суспільств, до яких належить і Україна.