4. Міграційні процеси в Україні.

Внутрішні переміщення полягали у відпливі населення з сіл до міст і значно більше у переселенні селян з перенаселеної північної України і Лісостепу до Степу і на Кубань.

У 1915-1922 рр. внаслідок війни й голоду 1921-1922 рр. зростання населення України було загальмоване, навіть його число зменшилося в УРСР з 27,2 млн. на 01.01.1914р. до 27,5 у 1918 р. і 26,3 у 1923 р.

1924-30 pp. становили для УРСР демографічний оптимум, завдяки найвищому в історії України природному приростові (річно за 1924-1929 рр. – 22,4 на 1 000 осіб) та зменшенню еміграції й імміґрації. Тому людність УРСР зросла на 01.01.1927 р. до 29,0, на 01.01.1931 р. – до 31,4 млн.

У 1931-1935 рр. (зокрема 1932-1934 рр.) приріст населення УРСР зазнав сильного занепаду: в результаті репресій згинуло 1 млн. населення, з голоду – 3 млн., внаслідок примусової, а то й добровільної еміграції вибуло з УРСР 2-3 млн., при одночасній імміґрації росіян (1 млн.). Тому населення УРСР зменшилося за ці pоки на 4 – 6 млн., українців на 5 – 7 млн. (бл. 1/5 загальної частини); натомість кількість росіян зросла. З 1935 населення УРСР завдяки природному (тоді вже значно меншому) приростові (1940 – 13,1 %) знову зросло.

Людність УРСР зазнала нових пертурбацій унаслідок Другої світової війни і повоєнних переміщень населення: воно зменшилося вже в нових кордонах з 41 млн. у 1940 р.  до 36 млн. на початку 1947 р. На це зменшення склалися абсолютні втрати на фронтах і репресії (головним чином євреїв – близько 2 млн.), зменшення народжень і збільшення смертності, виїзд всіх німців і поляків з Західної України, вивіз татар, факт, що лише частина полонених, евакуйованих і вивезених у глибину СРСР, повернулася на Україну, арешти і заслання. Натомість, тоді на територію УРСР наплинули українці із західних земель, приєднаних до Польщі, і чимале число росіян та інших національностей з решти радянських республік.

Внутрішні міграції полягали у припливі населення до міст (міське населення 1926 становило 19,8 % всього населення, 1940 — 33,6 %) і Донецького басейну.

З кінця 1940-их pp. виявляється тенденція зниження природного приросту населення УРСР (на 1 000 осіб): 1950 – 14,3, 1955 – 12,6, 1960 – 13,6, 1965 – 7,7, 1970 – 6,3, 1971 – 6,5, 1972 – 6,3, 1973 – 5,5.

На національний склад населення УРСР мають ще більший, ніж досі, вплив міграційні процеси. За офіційними даними на дійсний приріст населення УРСР за час між двома переписами 1959 р. і 1970 р. вплинув головно природний приріст – 4,8 млн., далі позитивний баланс міграцій між УРСР й іншими республіками – 0,4 млн. За півофіційними даними за 1959 –1965 рр. з УРСР еміґрувало до інших радянських республік 2,5 млн. осіб, емігрувало з них на Україну – 3,0 млн.

Докладну картину міграційних процесів в УРСР (і в усьому СРСР) дає вперше перепис 1970 р. (лише за 1968 – 1969 рр.). Як і раніше, баланс переміщень був для УРСР позитивний: з інших. республік СРСР прибуло 589 тис. осіб, вибуло — 553 тис. осіб. Натомість змінився їхній напрям. З західного Сибіру, середньоазійських республік і Уралу, до яких з кінця ХІХ ст. відпливали надвишки населення з України, тепер більше осіб припливає до УРСР, ніж відпливає на ті терени (повертаються, мабуть, переважно українці, яких сюди переселено у 1930-50-их pp., зокрема і на цілинні землі). Українці тепер емігрують головно до центральної (зокрема до Москви) і до північно-західної частини РРФСР (за 1968-1969 рр. – 165 тис. осіб.) і до полярних та субполярних районів Східного Сибіру і Далекого Сходу. Імміґранти на Україну походять з усіх районів європейської частини РРФСР.

Внаслідок цих процесів в УРСР постійно зростає число росіян (1925 р. – 3,1 млн., 1959 р. – 7,1млн., 1970 р. – 9,1млн.).

Якщо йдеться про внутрішні переміщення в УРСР, то населення далі пересувається з сіл до міст (за 1959 – 1969 рр. населення сіл зменшилося на 5,9 %, міст – зросло на 34,1 %, так що відсоток міського населення збільшився з 45,6 % до 54,5 % у 1970 р. і до 59 % у 1974 р.) та з перенаселених і слабо індустріалізованих областей на півночі і заході Україні і з Лісостепу (за винятком Київщини і Харківщини) на південь, головно в Крим (дійсний приріст становив 316 % природного) і Дніпропетровський промисловий район (дійсний приріст становив 199% природного), менше в західний Степ (дійсний приріст становив 145% природного) і Донецький басейн (дійсний приріст становив 111% природного), який тепер не притягає населення через застій у вугільній промисловості.

Населення різних регіонів України неоднаковою мірою залучено в міграційні процеси. Питома вага мігрантів в загальній чисельності населення регіонів на момент перепису коливається від 13,5% (Закарпаття) до 60,6% (АР Крим), зростаючи з заходу на схід та з півночі на південь. Частка народжених за межами регіону також вища в найбільш промислово розвинених областях Сходу та в південних регіонах і особливо висока (понад 50%) – в Криму та Києві. Причому, якщо більшість некорінних жителів столиці народилися на території України, то 32,0% кримчан та 33,1% мешканців Севастополя походять з-за меж нашої держави.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.

Загалом Київ акумулює 15,9% від кількості мешканців України, які проживають поза межами регіону народження (це утричі більше від частки Києва в загальній чисельності населення країни). До цього контингенту входять також особи, які народилися в населених пунктах Київської області, що ввійшли до складу міста Києва (за даними перепису 1,1% киян народилися за межами Києва, але жодного разу не змінювали місце проживання). Серед киян, народжених за межами Києва, 24,0% становлять уродженці Київської області і ще 28,0% – уродженці областей, які межують з Київською. В той же час уродженці столиці становлять 2,5% населення Київщини. Результати перепису підтверджують той факт, що найбільш інтенсивні міграційні зв’язки існують між сусідніми регіонами: в кожному регіоні серед контингентів осіб, народжених в інших регіонах країни, найчисельнішими є групи уродженців прилеглих регіонів. Зокрема, 3,1% населення Київщини – вихідці з Житомирської, а 2,3% – з Чернігівської області, в Запорізькій області 2,4% населення походить з Дніпропетровщини, 1,8% – з Донеччини і 1,6% – з Херсонщини.

Рис. 16. Характер мобільності населення України

За даними Першого Всеукраїнського перепису майже 200 тис. зайнятих працює за межами регіону постійного проживання, при цьому 62,7% від загалу становлять мешканці Київської, Чернігівської та Житомирської областей, які працюють у Києві. На Київщині особи, чиє місце роботи знаходиться у столиці, становлять 16,6% усього зайнятого населення, на Чернігівщині – 2,0%, на Житомирщині – 0,8%. Рівень участі у маятникових поїздках до столиці помітно зменшується із збільшенням віддалі: сумарний показник для 10 районів та 6 міськрад приміської зони м. Києва становить 26,3%, тоді як показник для решти адміністративних одиниць Київської області – 2,2%.

Підвищена інтенсивність поїздок на роботу до Києва зафіксована в тих районах, через які проходять магістральні залізниці. Такі особливості територіальної диференціації інтенсивності маятникової мобільності в першу чергу пояснюються меншою вартістю проїзду електричками порівняно з проїздом автобусами. Відповідно для мешканців населених пунктів, прилеглих до залізниць, мінімально економічно вигідною буде менша заробітна плата в Києві, ніж для мешканців тих поселень, де залізничного сполучення немає.

В містах обласного підпорядкування, які належать до приміської зони Києва, частка працюючих у столиці серед зайнятого населення в 1,3-1,8 рази менша порівняно з районами, на території яких ці міста знаходяться. Це пояснюється більшими можливостями зайнятості за наймом у містах порівняно із селами, а також тим, що для сільських мешканців наявність такого надійного джерела прибутків, як особисте підсобне господарство, дозволяє погоджуватися на менш оплачувану роботу в столиці.

У маятникових поїздках до Києва переважно беруть участь молоді люди: частка молоді серед працюючих в столиці мешканців трьох областей майже в 1,5 рази вища, ніж серед усіх зайнятих. Особливо висока інтенсивність маятникових поїздок до столиці спостерігається у віковому діапазоні 18-28 років. Причому перевага молоді серед мігруючих до Києва стає більш суттєвою із збільшенням віддалі. Так, у Київській області маятникові мігранти в середньому на 1,7 року молодші від загального контингенту зайнятих, в Чернігівській – на 3,9 року, в Житомирській – на 5,7 року.

Учасникам маятникових поїздок притаманний підвищений рівень освіти, хоча відмінності від інших контингентів зайнятих не є разючими: показник середньої кількості років навчання становить для усього зайнятого населення трьох областей 12,2 року, тоді як для маятникових мігрантів – 12,5 року. Зокрема, серед останніх частка осіб з вищою освітою становить 23,6% проти 17,3% для усіх зайнятих. Очевидно частина маятникових мігрантів з вищою освітою – це особи, які раніше навчалися у Києві.

Рис. 17. Питома вага осіб, які від’їжджають на роботу до Києва в загальній чисельності зайнятого населення

До видів економічної діяльності, де найчастіше в економіці Києва використовується праця маятникових мігрантів, належать транспорт (особливо наземний), будівництво та охорона здоров’я. Маятникові мігранти займаються у Києві переважно менш кваліфікованими роботами, ніж кияни. Серед тих, хто приїздить до Києва на роботу з прилеглих областей, порівняно із зайнятими – постійними мешканцями столиці в 1,6 рази менше законодавців, вищих державних службовців та керівників (при тому, що частка зайнятих у державному управлінні серед двох контингентів майже однакова), в 1,8 рази – професіоналів (в т.ч. в 2,4 рази менше викладачів), натомість в 1,6 рази більше працівників сфери обслуговування (особливо це стосується працівників служб, що виконують захисні функції, та працівників, що надають послуги в дорозі з придбання проїзних квитків та інші, що пов’язані з переміщенням), в 1,4 рази більше кваліфікованих працівників з інструментом, а також операторів та складальників устаткування та машин, в 1,2 рази – представників найпростіших професій. 

Протягом періоду переходу до ринкових відносин в Україні міграційні процеси зазнали суттєвих трансформацій. Значно зменшився міграційний оборот, додатне сальдо міграцій у 1991-1992 рр. різко зросло, однак вже наступного року відбувся надзвичайно різкий спад і з 1994 року кількість вибулих з України почала перевищувати кількість прибулих. Загалом прямі міграційні втрати України за період з початку 1994 р. по кінець 2001 р. помітно перевищили 1 млн. осіб. В цей період різко знизилася інтенсивність стаціонарних міграцій (які пов’язані із зміною місця проживання і фіксуються державною статистикою), в той же час набули широкого поширення нові для пострадянського простору форми міграційних переміщень – зовнішня трудова міграція, рух біженців, транзит нелегальних мігрантів.

До України з проголошенням незалежності повернулося чимало етнічних українців та представників депортованих народів, натомість відбулося повернення до країн походження численних груп росіян та представників ряду інших етносів колишнього СРСР. Як наслідок, перепис 2001 р. зафіксував зростання порівняно з 1989 р. питомої ваги осіб, що народилися в Україні при помітному зниженні частки народжених в більшості держав СНД і Балтії. Деяке підвищення питомої ваги народжених в Узбекистані відбулося внаслідок повернення кримських татар, частина з яких народилася вже після депортації.

Таблиця 14.