Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

Трудова міграція — глобальне світове явище, вона позначається як на країнах-донорах, так і на країнах-реципієнтах. Демографічна ситуація в Україні як у країні-донорі значно гірша, ніж в інших країнах-донорах. По-перше, частка трудових мігрантів з України у відсотковому відношенні до кількості населення — найвища серед інших країн. По-друге, в Україні відбувається сталий процес неухильного зменшення населення через різке скорочення народжуваності та зростання смертності. Тому утворений у нашому суспільстві демографічний вакуум неминуче заповнюють іммігранти з третіх країн зі стабільним природним приростом населення, які є традиційними постачальниками робочої сили у світі. Але вони — носії інших звичаїв і культурних традицій, іншого менталітету, й через засилля іммігрантів можуть відбуватися незворотні процеси в нашій культурі, у світогляді, в усьому суспільному єстві.

З метою збереження демографічного балансу в українському суспільстві необхідно виробити національну стратегію переселення в Україну українців, передусім із пострадянського простору, забезпечивши цей важливий для майбутнього України процес належною інформаційною й правовою базами. Таку стратегію успішно здійснює Казахстан.

Для України, транзитної держави й водночас постачальниці власних нелегальних мігрантів, нагальним є питання про термінове укладення з країнами перебування українських громадян двосторонніх угод про їхнє тимчасове працевлаштування.

Загалом у структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні:

- офіційна трудова міграція – переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).

- неофіційна легальна трудова міграція – поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

- нелегальна трудова міграція – поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

- міграція жертв злочинних угруповань – торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

Всеукраїнський перепис населення зафіксував 118,8 тис. осіб, чиє місце роботи знаходиться за межами України. Це лише незначна частина реальної сукупності зовнішніх трудових мігрантів, хоча втричі більше від контингенту, зафіксованого службами працевлаштування. В Україні – 28 млн. громадян працездатного віку, тобто приблизно кожен четвертий-п’ятий економічно активний українець працює в іншій державі.

Однак, дані перепису, на відміну від поточних даних, відображають близьку до реальної структуру зовнішніх трудових мігрантів за країнами прикладання праці: основними країнами-реципієнтами зафіксованих переписом трудових мігрантів є Росія, Італія, Португалія, Польща і Чехія. 

Значні кошти, які надходять від заробітчан, підвищують платоспроможний попит і таким чином стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу. Завдяки привезеним «човниками» товарам насичується внутрішній споживчий ринок. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Разом з тим, наслідки трудової міграції далеко не однозначні. Збільшення грошової маси призводить до зростання цін, дешеві імпортні товари, привезені «човниками», створюють конкуренцію товарам вітчизняного виробництва. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив заробітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу. Зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили у певних галузях та регіонах. Вона призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу.

Відплив молоді спричиняє негативні демографічні наслідки як внаслідок руйнації сімейних відносин, так і через несприятливу для народження і виховання дітей специфіку “мігрантського” способу життя. Наприклад, у Чернівецькій області, охопленій значною трудовою міграцією, кількість укладених шлюбів на тисячу населення у порівнянні з 1990 р. скоротилася в 1,3 разу. Водночас, абсолютна кількість розлучень збільшилася майже у півтора рази . Ще більш складною сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів.

Основною ознакою зовнішньої міграції є «відплив мізків» – майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. За останні 10 років із України емігрували 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, причому третина з них – молодші 40 років. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. - лише 18,1%, натомість 49,2% - українці, 16,8% - росіяни.

Рис. 18. Приріст (зменшення) чисельності населення за рахунок міграції між Україною та країнами СНД і Балтії, осіб

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Діаспора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції.

Термін «діаспора» в нашій державі інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших — лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці», «україноканадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи —до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові — «українська діаспора».

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.

В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну.