Висновки

1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння її сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності.

2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє дослідження об'єктивних процесів.

З- Поряд з діалектикою існують метафізична концепція розвит­ку, софістика, еклектика, екзистенціальна діалектика, синергетика і низка інших. Окремі філософські школи відкидають діалектику як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження.

Контрольні запитання

1. Що означає термін «діалектика»? Як змінювався зміст поняття діалектики у процесі історичного розвитку філософії?

2. У чому різниця історичних форм діалектики?

3. Чи правомірно твердити, що матеріалістична діалек­ тика — це виправлена і поліпшена діалектика Гегеля? Визначте їхні загальні риси і принципові відмінності.

4. Що таке об'єктивна діалектика і де вона себе проявляє?

5. У яких формах існує суб'єктивна діалектика? Що таке матеріалістична діалектика?

6. Що являє собою діалектика як метод?

7. Що таке принцип? Назвіть основні принципи діалек­ тики.

8. Що таке зв'язок, закон, закономірність?

9- Які найбільш важливі сторони дійсності відтворю­ються в категорії «закон»?

10. Які бувають закони?

11. Які особливості законів матеріалістичної діалектики?

12. Дати характеристику поняттям «розвиток», «прогрес», «регрес».

13-У чому суть закону діалектичної протилежності?

14. У чому полягають особливості закону взаємного пе­ реходу кількісних змін у якісні?

15. Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

16. Чи всяке поняття є категорія? Аргументуйте свою відповідь.

17. Яка особливість філософських категорій порівняно з категоріями конкретних наук?

18. Що таке формалізм? Як він проявляється в науці, ми­ стецтві, філософії?

19. Які основні риси причинно-наслідкового зв'язку?

20. Назвіть характерні риси реальної і формальної мож­ ливості.

21. Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалек­ тики.

22. Що відрізняє діалектику від метафізики, еклектики, со­ фістики?

23. Чим спричиняється догматизм в мисленні?

24. У чому суть діалектичного мислення? Спробуйте на­ звати його принципи.

25- Яка роль діалектики щодо пізнавальної і практичної діяльності людей?

Розділ 8 Пізнання як відображення і діяльність

У шостому розділі була розкрита сутність людської свідо­мості. Як випливає з її аналізу, основою свідомості є не що інше, як знання про світ, про природу, про суспільство, про людину, нарешті, про саму себе. Знання — це спосіб, завдяки якому свідомість існує. Але тоді виникає низка питань. Що таке знання? Що може знати людина про світ, в якому вона живе, і як вона може впливати на нього? В чому полягає пізна­вально-практичне відношення людини до зовнішнього світу? Це не прості питання. Від їх розв'язання залежать життєві орі­єнтації людини та її цінності. Зрештою все життя людини за­лежить від її діяльності, яка грунтується на знаннях. Вирі­шення цього питання — одне із специфічних завдань філо­софії. Інші наукові дисципліни вивченням особливостей процесу пізнання не займаються. Теорія пізнання якраз і ста­новить той розділ філософії, який відповідає на поставлене питання.

Мета розділу: з'ясувати, в чому полягає сутність і смисл пізнання.

Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлен­ня людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності. Але головними у фі­лософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософський напрямок, що відомий Як агностицизм. Поняття агностицизму вве­дено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. а — не, гносис — знання), — це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного

пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про аг­ностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення мож­ливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю. В історії філософії простежуються такі форми агностицизму (схема 8.1).

1. Скептицизм давньогрецьких філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.). Представники цього напрямку стверджували: істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що люд­ ство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не запере­ чує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і вірогідність, суб'єктивність. „

2. Агностицизм Давида Юма. Англійський філософ Нового часу стверджував, що наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо. Отже, концепції Д. Юма притаманний сумнів щодо за­ перечення реальності як об'єкта наукового дослідження.

Схема 8.1. Історичні форми агностицизму

З-АгностицизмІммануїш Канта. На відміну від Юма, німецький філософ визнавав існування матеріальних речей поза нашою сві­домістю, але вважав, що їх сутність мов замкнута в собі. Вона прихо

вана від нас і пізнати її неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття «речі в собі». Поет Таллер позицію Канта висловив таю

Природьі внутреннюю суть Познать бессилен род людской. Он счастлив, если видит путь К знайомству с внешней скорлупой.

4-АгностицизмЕрнстаМаха іРіхардаАвенаріуса. Вони є заснов­никами напрямку у філософії, який дістав назву емпіріокрити­цизму. У центрі цієї філософії стоїть поняття досвіду. Але досвід емпіріокритицизм розглядав не як відображення об'єктивного світу, аяк внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу, — як потік відчуттів, очище­них від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. На цьому ґрунті емпіріокритицизм заперечує достовірність людських знань, спроможність науки пізнавати об'єктивну істину.

5. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Конвенціо­налізм вважає, що теорії і поняття є не відображеннями об'єктив­ного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що укладається за принципами «зручності» і «економії мислення». Еле­менти конвенціоналізму властиві неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, — не випадковість. У його основі лежать різноманітні причи­ни, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: склад­ність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічно­го пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та інші.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей ви­знають більшість інших філософських напрямків, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм висту­пає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно про­водить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з да­них наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажа­них результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про до­стовірність цих знань, а отже — про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до нав­колишнього світу вивчає гносеологія (від грец, — гносис — пізнан-щлогос — учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини,

передумови, засоби та форми пізнання, відношення знан­ня до дійсності, а також умови й критерії його істинності.

Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епі­стемологією (від грец. ерізґета — знання; Іо£оз — учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згідно з сучасною гносеологією, джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес твор­чого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філо­софії термін «знання» вживається в трьох значеннях: 1) як здатність, навички що-небудь здійснити; 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійс­ності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як си­стемне утворення, слід виокремити такі його елементи:

1. суб'єкт пізнання — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізна­ вальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та кон' цепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2. об'єкт пізнання — це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалеж­ но від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт пізнання — це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'яз­ ку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;

3. посередники пізнання — це засоби пізнання як матеріаль­ ного характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'юте­ ри тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взає­мозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибір-

ковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні про­цесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ — це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу — подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак — це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збе­реження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова мо­жуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.

Отже, ми визначили, що пізнання — активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому ре­чами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.

Що ж таке практика? Який її зв'язок із пізнанням?

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепо-кладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і при­стосування природного і соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям «практика» розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика стано­вить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:

1. матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріально­ го виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське жит­ тя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистец­ твом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися (К. Маркс). Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні засоби для життя;

2. суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику

! інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між

: державами, націями та соціальними групами всередині держави.

: Роль у сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всьо-

I ю суспільного життя, включенням в активне життя широких мас

населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3. практика в різних сферах життя суспільства, таких як право­ ва сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво й інших. Значення даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю, захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;

4. науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид практики. Сучасна наука неможлива без використання різних при­ ладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів. Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з мате­ ріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науко­ во-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і прак­ тичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гумані­стичну, науково-експериментальну.

Практика існує у єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика — це матеріально-предметна діяльність, а пізнання — ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За спо­собом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика — це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання — це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.

По відношенню до пізнання практика виконує такі функції (схема 8.2):

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично актив­ ного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб су­ спільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалось би, аб­ страктна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на потре­ би землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка. Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, ана­ томії, фізіології та ін. Сьогодні, як ніколи, підтверджується думка про те, що загальні потреби практики, виробництва рухають вперед і

До практики, як критерію істини, треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає мож­ливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і ви­димість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики, як критерію істини, пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні до­ведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що прак­тика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні «вироку» знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбу­вається не заради його самого, а для задоволення якихось практич­них потреб. Людство здійснює великий Подвиг пізнання, віддаючи йому велику частку засобів свого існування саме заради свого існу­вання, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвит­ку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв'язу­вати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

До сказаного слід додати, що практика розкриває пізнавальні здібності людей, створює те соціальне середовище, що сприяє отри­манню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколінням. Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання — це процес цілеспря­мованого активного відображення об'єктивного світу у сві­домості людей, зумовлений суспільно-історичною практи­кою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня в різних видах пізнання. Розглянемо їх.

1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо впи­ саним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знання­ ми, бажаннями тощо.

2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тоб­ то надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.

3. Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлен­ ня ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання.

4. Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і, хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, не­ має сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама істо­ рія людства переконливо це доводить.

Тепер слід з'ясувати, як здійснюється процес пізнання, яка його діалектика.

Діалектика пізнання. Проблема істини

Пізнання, що розвивається на єдиній основі практики, являє собою складний, суперечливий процес відображення дійсності в ідеальних образах. Але образи можуть відрізнятися за характером і глибиною відображення об'єкта. Це пов'язано з тим, що об'єкт пізнання має ніби дві сторони: зовнішню, що відкрита нам, і внут­рішню, яка схована від нас. Перша — це явище, друга — це його сутність. Завдання суб'єкта, що пізнає, — не тільки вивчити явище, а й розкрити його сутність, відкрити закони для того, щоб постави­ти їх на службу людській практиці.

Як же рухається суб'єкт, що пізнає, від явища до сутності? Складність об'єкта пізнання вимагає створення відповідної поліструктурної системи пізнання. Розрізняють чуттєве і раціо­нальне пізнання. Чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумо­вою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття і уявлення. Від­чуття — це відображення за допомогою п'ятьох органів чуття, ок­ремих властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; пе­ред очима людини розкривається простір, відстань в навколишньо­му світі; смаковий аналізатор дає можливість пізнавати смакові Якості; нюховий — інформує про запахи; дотик відтворює щільність, температуру, жорсткість, форму. Яскравим підтвердженням дії органів чуття у формуванні суб'єктивних образів може бути опис природи в художніх творах. У них природа існує як видима, відчут- на, як безпосередньо сприйнятий почуттєвий світ. Згадайте відомий вірш Тараса Шевченка «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав...

На основі відчуттів формується більш складна форма пізнання — сприйняття. Сприйняття — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також безпосереднього створення єди­ного образу предмета, отримання інформації про об'єкт у його цілісності. Сприйняття має вибірковий характер. Сприйняття тих чи інших властивостей об'єкта залежить від потреб та інтересів суб'єкта. Системність, якість сприйняття формується у процесі практики.

Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і при її відсутності. Це вже буде вища ступінь чуттєвого пізнання — уявлення. Уявлення — це узагальнений образ об'єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-перше, воно може пізнавати об'єкти, які не існують в реальності, а станов­лять результат нашої фантазії, по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета. У цілому, форми чуттєво­го пізнання відтворюють об'єкт у Наочно-образній формі.

Тепер ще раз звернемось до художньої літератури. У французь­кого письменника Вольтера є повість «Мікромегас». У ній автор на­водить діалог мешканців двох планет. Представник Сіріуса заявляє, що істоти його планети володіють сімдесятьма двома почуттями і відчувають нестачу в них. А мешканець Сатурна на це зі співчуттям відповідає, що вони мають тисячу почуттів і їх теж мало.

У землян, природно, виникає питання: коли б органів чуття у нас було не п'ять, а більше, наші пізнавальні можливості були б ширші? Відповіді можуть бути різні. Але. слід пам'ятати, що відчуття відо­бражають те, що, лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проник­нути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або мислення. Форми раціонального пізнання — понят­тя, судження, умови — дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.

Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття — це форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. В понятті фіксуються закономірні зв'язки і відношення, в ньому повинні утримуватися загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити

ті якості, які неможливо уявити за допомогою наочного образу. Умові поняття позначається словом або терміном.

Поняття служать вихідною формою абстрактного мислення. 'Але мислення не відбувається у формі окремих ізольованих понять. Щоб виразити зв'язок і взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов'язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрак­тного мислення — судження. Судження -т- це така логічна форма мисдення, в якій стверджується або заперечується щось відносно обїєкта пізнання. Словесною формою вираження судження є ре­чення. За обсягом розрізняють судження: одиничні, де розкриваєть­ся взаємозв'язок між окремими предметами; особливі, де стверд­жується або заперечується наявність властивостей у певній групі предметів; загальні, коли вирізняються типові закономірності взає­мозв'язку між процесами у Всесвіті або в окремих його сферах.

Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактно­го мислення — умовивід. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закрномірних суттєвих і необ­хідних зв'язків виводиться нове судження. За характером умовивід може бути індуктивного та дедуктивного плану. Індуктивний — це та­кий умовивід, коли процес пізнання йде від одиничного до загаль­ного, дедуктивний — Коли на основі знань усієї сутності предметів Доходять висновків про окремі його сторони. Пізнавальна роль умовиводу особливо велика при вивченні явищ, недоступних без­посередньому спостереженню.

Таким чином, процес пізнання спирається на сукупність чуттє­вих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки. У фі­лософії спостерігаються два напрями такої абсолютизації — сен­суалізм і раціоналізм.

Представники сенсуалізму наголошують на тому, що всі знання, які має людство, виведені з чуттєвого досвіду; що відчуття є єдиним ланцюгом, який поєднує людину із зовнішнім світом. Раціональні форми пізнання сенсуалісти вважають спекулятивними, надумани­ми, такими, що не відповідають істині. Але на противагу цьому раціоналізм .стверджує: тільки на основі раціонального мислення можна пізнати сутність процесів і явищ. Чуттєві форми пізнання раціоналізм оголошує лише передумовою виникнення знань на ранніх стадіях цивілізації.

, Обмеженість сенсуалізму і раціоналізму відносно пізнання в цілому очевидна. Раціональне і чуттєве — це діалектично взаємопо­в'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності

можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттє­вого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предме­тами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолют­но відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-практичної діяльності.

Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операці­ями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спробуємо з'ясу­вати їхню сутність.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціо­нальних прийомів, для вирішення інших потрібно створення не­стандартних, нових правил і прийомів. Саме тут необхідна твор­чість. Творчість являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розвиток. При цьому йдеться не тільки про зовнішній, об'єктивний, але й про внутрішній, суб'єктивний світ людини, який не може бути охоплений раціональністю. Він охоплює величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним до­повненням.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція — це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання по­ступовості руху думки, переплетення логічного і психічного ме­ханізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до резуль­тату. Основними рисами інтуїції є раптовість і неусвідомленість процесу мислення. Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особою, третьою формою мислення, а становить внутрішній мо­мент почуттєвого і логічного в пізнанні. її основними передумова­ми є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері; володі­ння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації; розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості, таланту в певній галузі.

Складне сполучення, єдність рівнів відображення дійсності утво­рюють такі вищі форми пізнання, як гіпотеза та теорія. Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню їх структуру або функції, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Прикладами гіпотез можуть бути положення про походження життя на Землі, про ви-

никнення сонячної системи і ін. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конк­ретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві харак­теристики об'єкта. Такою є сучасна теорія атомного ядра, теорія відносності у фізиці, теорія спадковості в біології.

Таким чином, пізнання у своєму діалектичному розвитку прохо­дить довгий шлях від простих відчуттів до складних наукових теорій. Діалектичний процес заглиблення людських знань від яви­ща до сутності, від сутності Першого порядку до сутності другого порядку і т. д. є загальним законом пізнання. Вищим рівнем пі­знання є логічне, теоретичне пізнання.

Успішне використання результатів пізнання в практичній діяль­ності може бути тільки в тому разі, коли отримані знання є до­стовірними, є істиною. Отже, питання про істину — одне з найваж­ливіших в теорії пізнання. Що ж таке істина?

Перед тим як розкрити цю проблему, наведемо такий факт. У Третьяковській галереї є картина російського художника Мико­ли Ге «Що є істина?» її сюжет узятий із християнської міфології. Жи­вописець показав сцену допиту Ісуса Христа намісником римсько­го імператора в Іудеї Понтієм Пілатом. Він питає у Христа, який стоїть перед ним: «Що є істина?» Обличчя Пілата виражає іронію і навіть злорадство. Ставлячи Христу питання, він ніби каже: «Не вірю, що ти даси відповідь! На це питання ще ніхто не міг відповісти! На нього взагалі відповіді немає!».

Справді, розуміння істини в історії філософії було неоднознач­ним. Платон, наприклад, розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об'єктів, Арістотель — відповідність наших знань об'єк­тивній реальності, Кант вбачав істину в апріорних формах буття, Гегель — у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання, Юм зводив істину до відчуттів суб'єкта і практич­но її заперечував. У сучасних філософських концепціях теж немає єдиного розуміння істини.

Сучасний матеріалізм підходить до проблеми істини з точки зору відображення об'єктивної реальності у людській свідомості. Істина — це адекватне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина», «суб'єктивність істини», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини» (схема 8.3)-

Схема 83- Вчення про істину (основні поняття)

Об'єктивна істина — це такий зміст людських знань про дійс­ність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Вона існує тому, що об'єктивним є матеріальний світ, який у ній відображається, а відображення припускає схожість з оригіналом. Отже, у пізнанні існує такий момент, який не залежить від нашої свідомості, а цілком обумовлений впливом на нього зовнішнього світу. Цей незалежний від нас зміст наших знань і є об'єктивною істиною.

Але істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — інди­віда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку су­спільства та його практики, обмежені досвідом людства на даний час. Отже, в процесі пізнання момент суб'єктивності істини необ­хідно враховувати. Суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Істину не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченним проце­сом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. В цьо­му плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкрет-

но-історичному періоді, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні роз­витку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Віднос­на істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не пов­но відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина — це повне, точне, вичерпнеизідображення об'єкта у свідомості суб'єкта; в широкому розумінні — це абсолют­не знання про весь світ. У цьому значенні абсолютна істина є тією межею, до якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. У вузькому розумінні абсолютна істина означає повне і точне знан­ня окремих моментів дійсності, і в цьому значенні вона є елемен­том досягнутого знання.

Слід зазначити, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за зміс­том, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тоб­то є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти об'єктивної істини. Розгля­немо це положення досконало. Для цього використаємо схему 8.4.

Схема 84^ Співвідношення абсолютного та відносного в істині

Як ми уже зазначали, метою пізнання суб'єктом об'єкта є осяг­нення абсолютної істини. Умовно на схемі її показано між лініями-

променями, які з'єднують суб'єкт пізнання (5) з об'єктом (О). Про­цес пізнання абсолютної істини — це не миттєва дія, а складний, історично нескінчений шлях. Він ніколи не завершиться. Тому у символі «О» стоїть знак нескінченності (~). Довічне наближення суб'єкта до пізнання абсолютної істини відбувається шляхом по­слідовного накопичування певних історично-конкретних «доз» знання. Ці дози на схемі показані як трикутники. Кожний із них є умовно відносною істиною. Центральну частину трикутника зай­має істина абсолютна. Отже, в кожній істині, не зважаючи на її відносність, є елемент абсолютної істини. Інша частина трикутни­ка — це знання в чомусь не точне, не повне. Поступово ця частина зменшується. Як ціле складається із своїх частин, так і абсолютна істина складається з істин, відносних у нескінченному процесі роз­витку пізнання.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці приводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення на­магається те чи інше вчення або положення сприймати як закінче­ну вічну істину, як догму, що вживається без урахування конкретних умов, за яких сам об'єкт суттєво змінюється. Релятивізм, як течія у філософії, впадає в іншу крайність — абсолютизує відносність знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цьому ґрунті заперечує об'єктивну істину, пізнаванність світу.

Із аналізу абсолютної і відносної істини випливає вчення про конкретність істини. Конкретна істина — це істина, у якій пра­вильно відображена сутність певних явищ і тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються. Якщо поняття «об'єктивна істина» підкреслює основну її рису, як вірне відображення дійсності, а по­няття «відносної і абсолютної істини» — сам процес її пізнання, то поняття «конкретність істини» свідчить про можливість практично­го використання отриманих знань. Сучасний матеріалізм виходить із того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає необхідність урахування межі застосування результатів пізнання та їх уточнення. Незнання або ігнорування цих меж пере­творює наші знання на хибні.

Хибний зміст — це такий зміст людського знання , у якому дійсність відтворюється неадекватно і який обумовлено історич­ним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві. Хибність змісту — це неспеціальне перекручування дійсності в уявленнях суб'єкта. Існування його обумовлено закономірностями розвитку, як самого пізнання, так і практики.

Що ж служить критерієм істини? Як уже відзначалося вище, од­ним з найважливіших критеріїв істини є практика. Однак практика

є далеко не єдиним критерієм істинності знань. Серед інших кри­теріїв істинності знань (які в кінцевому підсумку ґрунтуються також на практиці) можна назвати: підтвердження фактами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність використання термінології, логічна і концептуальна несуперечність і кілька інших. Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, юна є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктив­ного. Пізнання, за своєю природою, характером і метою, є необме­женим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто вона історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — це постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення істини.