§2 Філософія середньовічної Європи

Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньо­вічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V- XV ст.). У Західній Європі умовним початком цьо­го періоду вважають рік падіння Римської імперії (476). Для серед­ньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному — утвердження християнства як панівної релігії. Вона проймала усі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існу­юче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і не­справжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої апологетики (схема 2.4). За умов, коли християнство ста­новило переслідувану меншість Римської імперії, коли над новим вченням глузували, представники апологетики (від грец. ароіо&іа — захист) зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творін­ня, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) муд­рості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100-165),Афінагор (II ст.),Климент Олександрійський (150-215), Оріген (185-254) — вважали, що грецькі філософи йшли шля­хом істини, але не могли досягнути її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядко­вуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії — найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 рр.) — не тільки засуджували античну філософію, але й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штуч­них цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і без­плідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скру­ти полягає в спрощенні і поверненні до природного — християнсь­кого стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, само­пізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Схема 24- Етапи розвитку середньовічної філософії

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і об­ґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вес­ти світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики-(від лат.pater — отець). Одним з найуславленішїбГїШредставників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях «Про місто Боже», «Сповідь», «Про Троїцю» Августин розробив філософське вчення про свобод-ну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл — рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Ав-густином, не абсолютна. Вона обмежена божественним перед­вічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насоло­ди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури ^у_цьсь_ му суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним же чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія — це ще коротший проміжок між двома «вічностями» — створенням світу Богом і «тисячолітнім» Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для усієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення ві­діграли Ієронім Блаженний (340-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V стопіттяМарціалКапелла, який висунув ідею «семи вільних мистецтв», серед яких основою всіх знань виступають перші три — граматика, риторика та діалектика; ЛкіциШ«клй2 Севе-ринБоеціп (480-524), твори якого «Про музику», «Про Святу Тройцю», «Про католицьку віру», «Розрада філософією» доволі органічно по­єднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій МагнКасіодр (477-570), який у своєму маєтку на півдні Італії заснував

школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.)- У своєму відомому творі «Про розподілення природи» він писав, що все буття поділяється на чотири «природи»: перша — при­рода не створена, але здатна сама творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити — сукупність першоформ (у плато-нівському розумінні) і діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Ері­угена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. На­приклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід робити ви­сновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючо­го. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — 1225 року папа Гонорій III наказав спалити.

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали ос­новою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.

Що це за філософія ?

Саме слово «схоластика» походить від грецького зсЬоіе — шко­ла. Річ у тім, що на межі V і VI століть почала складатися система се­редньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й осві­ти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах вперше поча­ли викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди-.

1. рання схоластика ІХ-ХІІ століть;

2. зріла, класична схоластика ХИ-ХУ століть.

У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерп­ретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним пред­ставником схоластики цього часу був Ансельм, який з 1093 року обіймав посаду архієпископа Кентерберійського в Англії. «Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити» — так Ансельм сфор­мулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх мірку-

ваннях, він побудував відоме «онтологічне доведення» буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне понят­тя про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної доверше­ності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже су­часники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила висновок від існування ясно­го поняття про річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансель-ма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного от-кровення, а його логічне обґрунтування — лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.

Другим відомим представником ранньої схоластики був ком-п'єнський канонікІоаннРосцелін (1050-1120). У центрі його філо­софії був догмат триєдиності Бога — один із основних у христи­янському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне існування загального, мало тенденцію заперечувати ре­альність Божественної єдності, а тому було небезпечним для основ­ної догми християнства. У 1092 році Церковний Собор у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі («тритеїзмі» — трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.

У певний період на позиціях Росцеліна стояв його учень П'єр Абеляр (1079-1142}. Він був відомий у Європі як прекрасний май­стер диспуту. У своїх працях «Так і ні», «Листування з Елоізою» та інших він звертається до розуму як провідного інструменту і кри­терію в пошуках істини, як засобу популяризації християнського вчення. Але спроба раціонального захисту християнського вчення цілком закономірно призводила до критичного аналізу останньо­го, що відкривало шлях до звільнення філософії з-під контролю тео­логії. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне.

Класична схоластика ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики арістотелізмі. Систематизатором класич­ної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274). Свою теологіч­но-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомі-шими серед яких є «Сума проти поганців» (1264), «Сума теології» (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему «покатоли­ченого» арістотелізму — тамізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома ви-

мовляється якТомас, звідси «томізм»). За життя Фоми Аквінського його філософія не дуже схвально підтримувалась теологами. За­гальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання «ангельский доктор», а в 1323 році його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.

У центрі томізму — вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрар­хію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить приро­да, матерія, вищий — Бог, абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, яка не­доступна слабкому людському розуму. Ця істина дається людям че­рез послані Богом «істини одкровення». Однак «докази» буття Бога можна знайти шляхом осмислення «ідей», закладених Богом у при­родному світі. На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію подвійної істини: є «істини розуму» і є вищі істини — «істини од­кровення». Істини розуму відкриваються нам через науку і філосо­фію, істини одкровення — через теологію, зокрема через Святе письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи — природу і Бога.

Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що усі догмати церкви не суперечать розу­му. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про універсали — природу загальних понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсал ій, середньо­вічна філософія репрезентована двома основними напрямами — реалізмом і номіналізмом (схема 2.5). Реалізм-напрямок пред- сггавники якого "вважають, що загальні поняття (універсала) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сут­ності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійсько-го і у Фоми Аквінського. Номіналізм (від лат. потеп — ім'я, назва) — напрям, представники якого вважали, що реально існують лише одинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена? Найвидатнішими представниками цього напряму є ІоаннРосцелін та (у певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсали існують не до, а після речей, тобто вони схилялись до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Позаяк поняття «Бога» — найбільш загальне, то за логікою номіналізму воно й повинно потрапити до розряду «другорядного», похідного від світу індивідуальних речей.

У кінці XIII — на початку XIV століття класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), вичерпавши свої істо­ричні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається з «роздоріжжя», до якого її привела проблема «віра — знання», «теологія — філософія»; образно кажучи, схоласти­ка «розчахнулась» на ножицях «релігія — наука». Це виразно демон­струє філософське вчення Роджера Бекона (1214-1294). Він роз­кривав непотрібність і навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом спосте­реження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішим є практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, для якої мети всі предмети призначені Богом, а наука — як і через що виконується це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядку­вання, а як визнання раціональної необхідності філософії, що роз­криває властивості зовнішнього світу.

Проти раціональної теології виступав британський схоласт ІоаннДунс Скот (1265-1308). У своїх творах «Оксфордський твір», «Про першооснови всіх речей» на перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія — теоретич­ною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один представник пізньої схо­ластики Вільям Оккам (1285-1349) наголошував на можливості

вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. А щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Ок-кам формує цю думку в афоризмі, що відомий під назвою «оккамо-вої бритви»: «Сутності не потрібно примножувати без необхід­ності». Цей афоризм, зрештою, був спрямований проти схоласти­ки з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Завершується криза філософії середньовіччя утвердженням містичного вчення. Містика («таємниче») — це й віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог при­сутній в усьому, але тільки людина це помічає за допомогою поза-раціональних, внутрішньоспоглядальних засобів («через заглядан­ня в себе»). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах: 1) мета християнина — досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за допомогою позарозумово-го екстазу (несамовитого захоплення); 2) формула єдності з Боже­ственною суттю — «Бог має стати мною, а я — Богом» — ще не озна­чає рівності людини з Богом, а лише свідчить про бажання — злит­тя людини з Божественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і бачення Бога — важливіше від участі в богослужінні.

Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, Майстер, або Вчитель (1260-1327). У своїй праці «Проповіді і міркування» він виклав свою позицію містичного пантеїзму. її суть: жодна річ, у якій Бог завжди при­сутній, не усвідомлює його присутності — це дано лише «внутрішній людині», яка наділена душею; Божественність — Бог тотожний з гли­бинами людського духу: «У моїй душі є сила, яка сприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як Бог... Бог мені ближчий, ніж я сам собі»; душа — це «істота Божа» в людині; вона єдино сутня з Божеством, нестворена, а тому вічна; глибинний зв'язок людської душі і Бога робить можливим поєднання будь-якої людини з Богом через відмову звичайного піз­нання в образах і поняттях, які дають лише уяви про Бога і Особу.

Йогана Екхарта недаремно називали Вчителем. Він справді мав багатьох послідовників, серед яких були Йоган Таулер (1300-1361) та Йоган Рейсбрук (1293-1381), які відомі тим, що, майстерно воло­діючи словом, особливо наголошували на значенні людської актив­ності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до боже­ственної благодаті. Вони стверджували,"що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина формує себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Оцінюючи загальний внесок середньовічної філософії в розвиток філософської думки, слід врахувати її суперечливість, але безумовно не можна вважати середні віки «темними», своєрідним «проваллям», «зу­пинкою» в розвитку культури людства. В епоху середньовіччя було накопичено величезну філософську спадщину, яка сприяла подаль­шому розвиткові думки та суспільного буття в часи Відродження.

§з

Філософія західноєвропейського Ренесансу

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV столітті в північній та середній Італії, в XV столітті досяг розвитку, а в XVI столітті став за­гальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження ка­піталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, по­слаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1. Схема 2.6. Філософський Ренесанс

   Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сфе­ рах суспільного життя. Це так звана «секуляризація».

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була май­ же повністю забута в середні віки. Звідси і назва — Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги антич­ ності було природно-космічне життя, в середні віки — Бог і пов'я­ зана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає лю­ дина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне (схема 2.6).

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Зростання інтересу до природи. Розвиток натурфілософії. Зупинимося докладніше на останніх двох ознаках. Що таке гу­ манізм?

В епоху Відродження цей термін спочатку означав «світське» (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників «світської інтелігенції», яка виникла в цей час вна­ слідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких «ро­ зумових» занять, які виходили за межі офіційних, переважно теоло­ гічних, досліджень. Згодом термін «гуманізм» почав набувати сво­ го сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження — це ідейний рух, у якому визрівала нова «світська» філософія, орієнтована на людину як вищу цінність. '

Першим «гуманістом» вважають видатного поета і мислителя Дангпе Аліг’єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції — «сто­лиці» італійського Відродження. Данте одним із перших проголосив людину «найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної муд­рості». Але справжнім засновником, «батьком гуманізму» вважаєть­ся Франческо Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до су­часників спадщину античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був рим­ський філологЛоренцоВалла (1407-1457;. У своїх численних тво­рах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італ­ійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою тво­ри Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494,). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат «Промова про гідність людини», який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася — Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університетуП'єтроПампонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французь­кого гуманістаМше^я деМонтеня (1533-1592). Його творчість звер­нена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманісгичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або

так званої Реформації (від лат. ге/огтаііо — перетворювати, виправ­ляти). Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворен­ня суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європей­ського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньо­вічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI столітті. У ба­гатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестант­ської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Ре­формація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особи­сту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що у свою чергу полегши­ло розвиток науки і світської культури. Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), УльріхЦвінглі (1484-1531), ЖанКальвін (15О9-15б4),ТамасМюнцер(149О-1525).

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфіло­софії. Вона відіграла велику роль у-боротьбі проти схоластики в при­родознавстві. Видатними натурфілософами того часу були: Микала Кузанськип (1401-1464) — німецький філософ, кардинал, головний твір якого — «Про вчене незнання» (1440); Філіп ТеофраапІЬгенгейм (1493-1541) — німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдо­німом Парацельса;.Бе/>мф?дімо Телезіо (1509-1588) — засновник ака­демії поблизу Неаполя, де велись дослідження людини та природи; Джераламо Кардана (1501-1576) — різнобічний італійський вче­ний, філософ, астроном, винахідник, який запропонував ♦карданний вал» задовго до появи автомобіля; ФранческоПатріці(1529-1597) — італійський вчений, філософ, професор римського університету; ТоммазоКампанелла (1568-1639) — італійський філософ, поет, пол­ітичний діяч, який написав такі твори, як ♦Місто сонця», ♦Про хрис­тиянську монархію», «Про церковну владу»; ДжорданоБруно (1548-1600) — італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погля­ди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 року він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій, їх визначними рисами були:

Схема 2.7. «Бог — світ — людина»

1. пантеїзм (від грец.ра« — все, ґЬеоз — Бог — «всебожіє»). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою «природа — це Бог, розлитий у речах» був звичайною фор­ мою боротьби проти релігії (схема 2.7);

2. усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується в багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було на- півтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей на­ турфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися.

3. органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом;

4. взаємозв'язок «мікрокосму» і «макрокосму». Мікрокосм — це «малий світ», або людина. Макрокосм — це «Всесвіт», або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокос­ му) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута в працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кам- панелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5. наявність елементів діалектики» Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протележ­ ностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через бороть­ бу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Мико­ ли Кузанського про єдність протележностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: в реальному світі одна протилежність є почат­ ком іншої і навпаки;

6. звернення домагії, алхімії, астрології. Це було зумовлено бра­ ком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явила­ ся наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип на- піввченого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такі загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Галі-лео ІЬлілея.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) — славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який за­стосував експериментально-мазгематичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс науковЬГдіяльності в її практичному застосуван­ню на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав най­достовірнішою наукою в осмисленні і узагальненні досвіду. Реалі­стичне мистецтво Леонардо да Вінчі («Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетич­ної думки епохи Відродження. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи «мудрість приро­ди», індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений — анатом, психолог і чудовий живописець.

Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відрод­ження зробив Микола Коперник (1473-154 3). Він створив геліоцент­ричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі «Про обертання небесних сфер» Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не знаходиться нерухомо в центрі

Схема 2.8. «Коперниканський переворот»

Всесвіту, як вважали Арістотель, Птолемей, а також всі схоласти і цер­ковники, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навко­ло Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкри­вали принципово нові шляхи для розвитку астрономії (схема 2.8).

Велике значення для епохи Відродження мала творчість Талілео Галілея (1564-1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її пев­ним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втру­чається в природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрун­товує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив екс­периментально-математичний метод дослідження природи — Кос­мосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, ста­ли наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника.

Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до пробле­ми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Со­ціальними питаннями займалися мислителі Нікколо Макіавеллі (1469-1527), ЖанБоден (1530-159б),ГугоГроцій (1582-1645), То-масМор (1478-1535), Таммазо Ксшпанелла (1568-1639).

Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є нату­ралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження — світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний ха­рактер, бо створила умови для переходу від середньовічної філо­софської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.