logo search
ZMIST

1.1.4 Грунти

Складні природні умови області, і в першу чергу розмаїття приповерхневих геологічних утворень ("материнських порід"), зумовили строкатість і різноманітність ґрунтового покриву описуваної території. За даними крупномасштабних ґрунтових обстежень, у межах області було виділено 277 ґрунтових відмін (М. Кваша, 1970). Новіші роботи ґрунтознавців Рівненського філіалу Інституту землеустрою, Української академії водного господарства та інших наукових і проектних організацій області дозволяють виділити з цього розмаїття кілька найпоширеніших типів грунтів (табл.10).

Таблиця 10

Дерново-підзолисті ґрунти сформувалися переважно під лісами з участю трав'яної рослинності, що зумовило одночасний прояв двох протилежних процесів грунтотворення: з одного боку - підзолистого, при якому руйнуються мінеральні й органічні частини грунту, а з іншого - дернового, який сприяє нагромадженню органічних та мінеральних (насамперед карбонатних) речовин у ґрунтовій товщі. В залежності від переважання того чи іншого процесу, особливо підзолистого, розрізняють приховано-, слабо- та середньопідзолисті ґрунти. Разом з тим, на складі, будові і властивостях грунтів відчутно позначаються особливості материнських порід, на яких протікали процеси грунтотворення, в зв'язку з чим виділяються піщані, глинисто-піщані та супіщані різновиди дерново-підзолистих грунтів.

В цілому можна говорити про переважання легкого (піщаного та зв'язно-піщаного) механічного складу у ґрунтах цього типу. Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються кислою реакцією ґрунтового розчину, мають негативні водно-повітряні властивості (залежність зволоження цих грунтів від атмосферних опадів часто спричиняється до "підгорання" сільськогосподарських культур). Відсутність в'язкості, природної структурності, мала вбирна здатність і незначна буферність грунтів дерново-підзолистого типу зумовлюють нестійкість поживного режиму і незначний вміст гумусу.

І все ж, зважаючи на значне поширення цих грунтів, особливо на межиріччях і великих борових (перших надзаплавних) терасах Полісся, дерново-підзолисті ґрунти досить інтенсивно використовуються у сільськогосподарському виробництві області, про що свідчить і відносно високий рівень їх розорювання (понад 60%).

Опідзолені ґрунти сформувалися переважно на лесовидних породах і поширені у південній лісостеповій частині області, займаючи вододільні плато та їх схили на Волинській височині. У формуванні грунтів цього типу проявився вплив двох основних грунтотворчих процесів - підзолистого і чорноземного, в залежності від переважання яких виділяють кілька типів грунтів: ясно-сірі, сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені. Найбільше поширення у межах області мають сгрг опідзолені ґрунти (близько 123 тис.га), які характеризуються значною кислотністю, а відтак - безструктурністю і розпорошенням орного шару, схильного до запливання та утворення кірки на поверхні, нарешті, незначним вмістом гумусу і зниженою родючістю. Разом з тим, ці ґрунти інтенсивно розорюються (82%) і досить ефективно використовуються при вирощуванні зернових, технічних та плодових культур, багаторічних трав тощо.

Менш яскраво проявлявся підзолистий процес при формуванні темно-сірих опідзолених грунтів, в зв'язку з чим вони відрізняються більшим вмістом гумусу (2,2 - 3,0%), зменшенням кислотності, поліпшенням фізичних властивостей (простежується, хоч і слабо виявлена, зернисто-грудкувата структура, зменшується схильність до запливання тощо). Все це зумовлює кращу родючість, а відтак і високий рівень розорювання (понад 92%) темно-сірих опідзолених грунтів, загальна площа яких в області перевищує 72 тис.га.

Ще менше виявлений підзолистий процес у чорноземів опідзолених, площа яких охоплює майже 62 тис.га. За своєю морфологією, фізико-хімічними властивостями і родючістю вони наближаються до чорноземів типових.

Високі рівні розорювання опідзолених грунтів в умовах хвилястої поверхні вододільних просторів та схилів лесового плато, сприяють інтенсивному розвитку ерозійних процесів, що проявляються через втрату природної родючості грунту (площинний змив), а часом і через повне руйнування ґрунтового покриву (яркова ерозія). За даними Рівненського філіалу Інституту землеустрою, майже 43% площ поширення опідзолених грунтів характеризуються різними ступенями змитості ґрунтового покриву.

Чорноземи типові складають найцінніші земельні угіддя області, що формувалися під трав'яною рослинністю (луки, степи) на лесових відкладах Волинської височини, займаючи площі понад 42 тис.га. Ці ґрунти характеризуються легко-суглинковим складом з високим вмістом пилу і мулу, зернисто-грудкуватою структурою орного шару, слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину.

За вмістом гумусу чорноземи області поділяються на слабогумусовані (1,7-3,0%) та малогумусовані (3,0-4,5%), а за потужністю гумусової частини профілю - на неглибокі (80-110 см) та глибокі (до 120-130 см).

Розміщення на високих гіпсометричних рівнях та інтенсивне розорювання чорноземів (по окремих різновидах розорано від 92 до 100% площ) сприяють поширенню ерозійних процесів, в зв'язку з чим на початок 90-х років майже 40% площ, вкритих грунтами цього типу, мають явні ознаки різних ступенів змитості (від слабо- до сильнозмитих). Г Чорноземи та дерново-карбонатні ґрунти, що утворилися на елювії карбонатних порід, мають в області фрагментарне поширення (зокрема, у Малому Поліссі), хоч їх загальна площа (понад 39 тис.га) мало поступається перед описаними вище чорноземами типовими.

Характерною рисою грунтів цієї групи є відчутне зменшення пртужності гумусованої товщі (рідко перевищує 20-30 см) і різкий перехід до корінної породи (тріщинуваті мергелі, вапняки). Ці ґрунти мають дещо гірші, порівнюючи з чорноземами типовими, фізико-механічні та водні властивості, відрізняються переважно лужною реакцією ґрунтового розчину. Найбільш ефективно використовуються для вирощування озимої пшениці, особливо за умови підживлення фосфорними добривами. Розораність перевищує 95%, проте змитість відчутно зменшується, що пояснюється відносно незначними перевищеннями аре­алів розвитку цих грунтів над місцевими базисами ерозії.

Дещо кращі властивості мають дерново-карбонатні ґрунти, що утворилися на елювії карбонатних порід {перегнійно-карбонатні або рендзини). На цих ґрунтах можуть вирощуватися непогані врожаї різноманітних сільськогосподарських культур, особливо за умови забезпечення посівних площ калійними добривами. Рендзини фрагментарно зустрічаються у Малому Поліссі та у Костопільському районі.

Рис. Карта поширення основних ґрунтових різновидів

Ґрунти: 1 дерново-прихованопідзолисті піщані (борові піски); 2 - дерново-підзолисті піщані та глинисто-піщані; 3 - темно-сірі та сірі лісові; 4 - чорноземи опідзолені; 5 - чорноземи вилужені; 6 - чорноземи карбонатні; 7 - лучні та лучно-чорноземні; 8 лучно-болотні; 9 - дернові оглеєні; 10 - торфовища низинні та торфово-болотні ґрунти; 11 - дерново-карбонатні.

Дернові ґрунти поширені переважно у південній частині Рівненського Полісся, а також на заплавах річкових долин у межах Волинської височини, займаючи загальну площу понад 130 тис.га. Утворилися переважно на пісках (часом на супісках), в зв'язку з чим характеризуються легким механічним складом, малим вмістом органічних речовин, незначним насиченням основами. Зустрічаються розвинені (глибокі) дернові глейові ґрунти, де потужність гумусового горизонту сягає 20 см, та нерозвинені (неглибокі) різновиди, з потужністю гумусового горизонту до 8-10 см.

Н езначний вміст гумусу, а відтак нестача азоту і фосфору, зумовлює низьку природну родючість дернових грунтів. Особливо це стосується піщаних та зв'язно-піщаних відмін, де на додаток до сказаного відчувається і нестача калію.

Лучні та чорноземно-лучні ґрунти зустрічаються по всій території області, займаючи низькі (часом і високі) рівні заплав, днища балок і фрагментарно - окремі ділянки надзаплавних річкових терас та знижених вододілів (особливо на Поліссі). Формуються переважно під трав'янистою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах в умовах надмірного тимчасового зволоження.

.

За глибиною залягання ґрун­тових вод і рівнем оглеєння роз­різняють лучні глейові та лучно-болотні ґрунти. У перших рівні ґрунтових вод залягають на гли­бинах 50-100 см, а у других ґрунтові води підходять безпосередньо до поверхні. На окремих ділянках ви­соких заплав, надзаплавних терас та знижених вододілів поширені лучно-чорноземні ґрунти (загальна площа близько 7 тис.га), які теж формуються під трав'янистою рослинністю в умовах високого залягання рівнів ґрунтових вод. Ці ґрунти одночасно поєднують ознаки лучних грунтів (часто навіть мають оглеєння у нижній ділянці профілю) і чорноземів, хоча у порівнянні з останніми вони більш зволожені і гумусовані.

Лучні, лучно-болотні і особливо лучно-чорноземні ґрунти мають порівняно високу потенційну родю­чість і використовуються переваж­но як природні кормові угіддя. Значні площі таких грунтів розорані і призначаються під польові сіво­зміни, а особливо - для вирощуван­ня кормових і овочевих культур.

Болотні ґрунти поширені го­ловним чином у Поліссі, займаючи різні за генезисом і розмірами зниження у алювіальних та озерно-льодовикових відкладах. Фраг­ментарно зустрічаються у межах Волинської височини та Малого Полісся, особливо на заплавах Ікви, Свитеньки, Вілії та інших приток Сатиру і Горині. В залежності від по­тужності верхніх горизонтів (тор­гового або дернового) виділяють мулувато-болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні ґрунти і торфовища.

Мулувато-болотні ґрунти характеризуються відсутністю торфового шару і являють собою чорну землисту масу, яка світлішає з глибиною. Загальна потужність рідко перевищує 50-70 см.

Торфувато-болотні та торфово-болотні ґрунти відрізняються наявністю поверх­невого торфового горизонту, потужність якого становить відповідно до 20 см і 20-50 см. Болотні ґрунти, де товща торфу перевищує 50 см, відносять до торфовищ. В окремих торфовищах області потужність шару торфу сягає 75-300 см, а часом і більше (болота Гало, Чемерне та інші).

За особливостями розташування в рельєфі, літологією, і в першу чергу за характером водного живлення, розрізняють торфовища низинні, перехідні та верхові. Найбільше поширення у межах області мають низинні торфовища, на долю яких припадає понад 90% всього болотного фонду. Низинні болота, що живляться головним чином ґрунтовими і напірними водами, а відтак мають кращі умови живлення для рослинного покриву, поширені переважно в заплавах річок, хоча у Поліссі часто вкривають і досить значні ділянки вододільних просторів. Найбільший розвиток в описуваному регіоні мають осоково-гіннові, різнотравно-осокові, очеретяні та деревно-очеретяні різновиди низинних торфовищ. Ці торфовища характеризуються високим вмістом азоту (часто і фосфору), але задовільні врожаї на таких ґрунтах можуть бути одержані лише за умови внесення калійних добрив та підживлення мікроелементами. Перехідні і верхові торфовища мають переважно атмосферне водне живлення і займають порівняно невеликі площі на незначних зниженнях вододілів. Порівняно з низинними торфовищами, вони характеризуються меншим ступенем розкладу торфу, меншою зольністю, кислою реакцією ґрунтового розчину. Торфи верхових і перехідних боліт Рівненського Полісся до чорнобильської катастрофи широко використовувалися на паливо, підстилку тощо. Використання їх як сільськогосподарських угідь через малу продуктивність залишається проблематичним.

Аналіз водно-фізичних та фізико-хімічних властивостей ґрунтового покриву області показує, що переважна більшість ґрунтових різновидів може досить ефективно використовуватися у сільськогосподарському виробництві лише за умови штучного їх поліпшення, тобто вимагає застосування науково обгрунтованої системи гідротехнічних та хімічних меліорацій. За особливостями літології материнських порід, провідних процесів грунтотворення, морфології та водно-фізичних властивостей і природної родючості грунтів, у межах Рівненщини виділяють (С.Вознюк, П.Кузьмич та ін., 1976) вісім грунтово-меліоративних районів (рис.20), які характеризуються не тільки домінантним поширенням тих чи інших типів грунтів, але й особливостями господарського використання і поліпшення ґрунтового покриву території.