Морально-духовні риси особистості соціального працівника

Моральна поведінка соціального працівника визначається цілком конкретними моральними й духовними рисами його особистості.

Чесність — риса, обов'язкова для соціального працівника. Уміння спеціаліста говорити правду необхідні й у великому, і в малому. Соціальний працівник повинен говорити правду про стан клієнта, про можливість вирішувати його проблеми, про ті труднощі, які виникають у роботі, про допущені помилки. Проте чесність повинна виявлятися не тільки на словах чесним треба бути насправді. Соціальний працівник не має права обдурити очікувань клієнта, якщо сам зв'язав себе обіцянкою допомогти. Якщо з об'єктивних причин соціальний працівник не упевнений у бажаному результаті діяльності, він повинен повідомити про свої сумніви клієнту, щоб не породжувати нездійсненних надій і не викликати згодом дорікань на свою адресу. Проте якщо він, продумавши план дій, дав слово клієнту, то повинен дотримати свого слова.

Совість соціального працівника виявляється як почуття моральної відповідальності за свою поведінку, потреба діяти відповідно до своїх особистих уявлень про добро, благо і справедливість і містить у собі як раціональні, так і емоційні компоненти. Совість як риса особистості є індивідуалізованою формою відбитку відображення вимог до неї суспільства і професійної групи. Совість виконує функцію регулятора поведінки, спонукаючи людину до творчих пошуків рішень і застерігаючи її від чисто формального підходу до виконання моральних і професійних норм. Коли ситуація (сукупність умов, зовнішніх або внутрішніх стосовно особистості) виявляється достатньо складною й нестандартною, совість індивіда підказує йому правильне рішення.

Об'єктивність. Соціальний працівник — людина, і повністю виключати людський чинник у його стосунках з клієнтом неможливо; проте при оцінці проблем клієнта і його рис соціальний працівник повинен дотримуватись об'єктивності, незважаючи на власні емоції. В іншому випадку він може, переоцінивши клієнта, потребувати від нього неможливого; недооцінивши його, — налаштувати клієнта на

уповільнену роботу, викликати в нього бажання незалежно від особистого потенціалу вирішити свої проблеми цілком за рахунок зусиль працівників соціального захисту, що, безумовно, не піде на користь ні самому клієнту, ні суспільству, ні соціальному працівнику. Об'єктивно повинна оцінюватися необхідність допомоги групи клієнтів — соціальний працівник не має права недооцінювати або переоцінювати всієї сукупності обставин кожного з клієнтів і приймати рішення про надання переважної допомоги одному на шкоду інтересам іншого без достатньо вагомих на те причин.

Справедливість повинна постійно бути присутньою у стосунках соціального працівника з клієнтами, їх близькими і з колегами. Соціальний працівник може мати свої симпатії й антипатії, але вони не повинні відображатися на якості його роботи з різними клієнтами; які б почуття клієнт ні викликав у соціального працівника, стосунки завжди повинні бути рівними, доброзичливими й уважними, а проблеми повинні оцінюватися адекватно. Чи симпатичний клієнт соціальному працівнику, чи викликає антипатію — це не повинно відбитися на кількості і якості тих благ і послуг, які клієнту необхідно надати. Справедливість повинна виявлятися й ставленні до колег: кожна дія колеги повинен на отримувати неупереджену оцінку, без перебільшення або зменшення його заслуг або невдач, з урахуванням як об'єктивних, так суб'єктивних чинників. Втілення в практику соціальної роботи принципу справедливості охороняє соціального працівника від відчуженості як від клієнта, так і від колективу.

Тактовність — це риса, яка передбачає вміння соціального працівника передбачати всі об'єктивні наслідки своїх учинків і їхнє суб'єктивне сприйняття клієнтом, колегами й іншими людьми. Тактовність як риса особистості соціального працівника необхідна внаслідок того, що йому завжди необхідно дотримуватись багатьох моральних вимог одночасно, причому вони можуть суперечити одна одній. Урахування всіх можливих обставин, що ведуть до небажаних наслідків, міра корисності конкретних учинків і дій спеціаліста детермінуються професійним тактом соціального працівника, виробленим на основі тактовності як особистісноїриси. Уміння побудувати свої дії таким чином, щоб не поставити мимоволі когось у не-

зручне становище, не образити самолюбства особистості, не принизити її, досягається шляхом усебічної оцінки суперечливої ситуації, а також тенденцій і динаміки її розвитку. Як риса особистості, тактовність особливо необхідна соціальному працівнику, якому в силу професійної специфіки доводиться мати справу з людьми слабкими, хворими, приниженими, роздратованими, чиє самолюбство вже достатньою мірою ображено тими обставинами, у яких вони знаходяться.

Пильність і спостережливість необхідні соціальному працівнику в його повсякденній практичній діяльності. Працюючи з клієнтом, соціальний працівник зобов'язаний звертати увагу на найменші зміни в його настрої, як позитивні, так і негативні. Гарний спеціаліст завжди може помітити невпевненість і вагання клієнта, його розгубленість, пригніченість, нарешті, погане самопочуття або незгода із запропонованим рішенням, навіть якщо з якихось причин заперечення не висловлені вголос. Спостережливість і пильність соціального працівника дадуть йому в даному випадку можливість, не втрачаючи часу, довести свою правоту, більш переконливо аргументуючи пропозиції, підбадьорити клієнта, підтримати його. Нарешті, пильність і спостережливість допоможуть соціальному працівникові зрозуміти нещирість клієнта і спонукають до перевірки отриманої інформації.

Толерантність — обов'язковий принцип у стосунках соціального працівника з клієнтом і неодмінна риса його особистості. Соціальний працівник повинен бути толерантним, якщо прагне досягти згоди зі своїм клієнтом. Толерантність — моральна риса, що характеризує поважне ставлення до інтересів, переконань, вірувань, навичок інших людей. Толерантність соціального працівника ґрунтується на звичці приймати людину такою, яка вона є, на визнанні її права бути самою собою, мати власні навички, погляди, переконання, вести той спосіб житгя, який вона вважає доцільним, якщо це не має характеру кримінально карної або іншої соціально небезпечної діяльності. Толерантність не означає, проте, схвалення соціальним працівником тих негативних ідей або дій клієнта, що можуть негативно

вплинути на життєдіяльність останнього, його найближче оточення або суспільство в цілому.

Витримка її самовладання є рисами особистості соціального працівника, без яких його професійна діяльність неможлива. Зіштовхуючись у своїй діяльності з клієнтами, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, соціальний працівник завжди повинен ураховувати емоційний стан таких індивідів. Навіть якщо клієнт роздратований і дозволяє собі виплеснути негативні емоції на соціального працівника, останній не має права відповісти тим же. Більш того, він не повинен утрачати самовладання, оскільки, будучи під владою власних емоцій, не почує того, що говорить клієнт, не зможе сприйняти інформацію й правильно її оцінити. У випадку, коли соціальний працівник спілкується з клієнтом, що має порушення психіки або функцій органів чуттів, витримка і самовладання йому також необхідні, оскільки в інтересах справи варто налагодити контакт навіть з таким клієнтом, одержати від нього дані, надати інформацію в доступній формі й домогтися її засвоєння клієнтом.

Доброта соціального працівника, заснована на гуманізмі й любові до людей, має специфічний зміст: вона діяльна. Доброта втілюється в турботі про людину, створенні сприятливих умов для її життєдіяльності, позитивного емоційного настрою, у навчанні клієнта необхідним для нього діям, в умінні вчасно й належною мірою надати необхідну допомогу. Соціальний працівник повинен бути не добреньким, який бажає клієнтів і потурає їхнім слабостям, а добрим, тобто спроможним учити клієнта протистояти негативним явищам, переборювати труднощі, бути відповідальним за свою долю й долю близьких. Доброта соціального працівника зобов'язує його говорити клієнту навіть неприємну правду, якщо це необхідно.

Любов до людей — те, без чого соціальний працівник ніколи не стане для клієнта другом, наставником, близькою людиною. Проте, як говориться в прислів'ї, «легше любити все людство, чим свого сусіда», і у своїй професійній діяльності соціальний працівник постійно зіткається з тією обставиною, що далеко не всі клієнти об'єктивно спроможні викликати до себе любов. Проте соціальний пра-

цівник повинен уміти бачити в людях позитивні якості, тому що саме це може стати основою його любові до них. Працюючи з клієнтом і визначаючи його позитивні риси і якості, соціальний працівник повинен прагнути до того, щоб змінити думку клієнта про самого себе й викликати ту позитивну трансформацію особистості, яка призведе до позитивної зміни її життєвих обставин. Байдужість до людини веде до нерозуміння його внутрішнього світу і, відповідно, різко знижує ефективність впливу.

Самокритичність — невід'ємна риса соціального працівника. Уміння аналізувати свою діяльність, бачити власні помилки і шляхи їхнього виправлення, давати безсторонню оцінку своїм діям і поведінці, не вигороджуючи себе й не шукаючи самовиправдань, — одна з рис, що дають соціальному працівникові можливість не тільки чесно виконувати свій обов'язок, але й удосконалюватися у професійній діяльності. Тільки конструктивно критикуючи самого себе, можна розвивати свої позитивні якості. Водночас самокритичність соціального працівника не повинна переходити в «самоїдство» — це риса, обумовлена прагненням і свої, і чужі гріхи взяти на себе, не принесе користі, а напроти, занурить соціального працівника в стан безвиходу, песимізму, зробить його невпевненим у собі й своїх силах.

Адекватність самооцінки необхідна соціальному працівнику в його повсякденній практичній діяльності. Спеціаліст, що працює з населенням у сфері соціального захисту, здійснює життєво важливі для всього суспільства функції. Проте при цьому він не повинен втрачати почуття реальності й переоцінювати свої спроможності й можливості: завищена самооцінка призведе до самовпевненості й гордовитості, а самовпевненість, у свою чергу, призведе до помилок, негативно позначиться на ефективності діяльності. Не менш небезпечна й знижена самооцінка соціального працівника: зневіра у своїх силах і можливостях негативно позначиться не тільки на результатах діяльності, алей на стані клієнта, на суспільній думці про систему соціального захисту в цілому.

Терпіння необхідно соціальному працівнику, оскільки він працює з різними клієнтами, більшість з яких важкі у спілкуванні. Такі труднощі можуть бути викликані як віковими характеристиками

клієнта (наприклад, послаблення пам'яті), так і емоційними (наприклад, роздратованість). Соціальний працівник повинен бути терплячий з кожним, повинен бути готовий вислухати незв'язну розповідь або декілька разів повторити те саме, повинен мати терпіння вислухати емоційного клієнта, навіть якщо ці емоції безпричинно спрямовані на соціального працівника. Для нього головне — дати клієнту висловитися з проблеми, зняти негативні емоції і спрямувати розмову в конструктивний бік, щоб отримати й передати інформацію в повному обсязі, домогтися розуміння й викликати мотивацію спільної діяльності.

Комунікабельність — найважливіша риса соціального працівника. Зі спілкування починається його знайомство з клієнтом, спілкуванням робота закінчується. Від комунікативної спроможності соціального працівника багато в чому залежить успіх його діяльності, тому що саме в процесі спілкування він дізнається про проблеми клієнта, його надії і сподівання, виробляє план спільних дій щодо вирішення проблеми й обговорює хід його виконання й результати. У ході спілкування можуть відкритися обставини клієнта, які змінилися, це дозволить внести корективи в роботу, зробити її більш продуктивною. У спілкуванні з колегами соціальний працівник переймає й поширює досвід роботи, обговорює загальні проблеми й вирішує питання, які його хвилюють; у спілкуванні з представниками інших державних і недержавних закладів і організацій вирішує питання, необхідні для нормального функціонування й розвитку соціальної служби.

Оптимізм. Соціальна робота є однією з найважчих професій, оскільки соціальний працівник, у якій би службі він не працював, частіше за все бачить людей нещасливих, знедолених, обтяжених багатьма проблемами. І він знає, що далеко не всі проблеми можна вирішити — і з об'єктивних причин, і з суб'єктивних. Водночас соціальний працівник надає людям допомогу, частково полегшує їхні страждання, а отже, несе добро — і ця обставина служить джерелом його оптимізму. Спеціалісту, що постійно бачить людські страждання, важко зберігати оптимізм, віру в справедливість і перемогу добра, проте це необхідно, тому що, крім матеріальної, побутової й

будь-якої іншої допомоги, соціальний працівник повинен нести людям радість, надію й віру в краще, а це неможливо здійснити, якщо сам він не має ні віри, ні надії. Джерелом оптимізму соціального працівника є переконаність у можливості соціальної справедливості, здатності людини до постійного саморозвитку й самовдосконалення. Відсутність оптимізму в соціального працівника не тільки «заражає» клієнта безвихіддю, але й робить недоцільними всілякі спроби змінити положення на кращий, тобто робить соціальну роботу безглуздою витратою часу й коштів. З урахуванням тієї обставини, що від настрою соціального працівника багато в чому залежить і активність клієнта, оптимізм може вважатися однією з основних рис особистості соціального працівника.

Сила волі завжди необхідна соціальному працівнику в його практичній діяльності. Свідома вольова спрямованість на виконання об'єктивно необхідних дій, спроможність не відступати перед перешкодами, що виникають у процесі діяльності, і доводити розпочату справу до кінця є рисами, що розвиваються в результаті накопичення досвіду роботи й усвідомлення професійного обов'язку, подолання самого себе, своєї слабкості.

Сила волі необхідна соціальному працівнику не тільки для того, щоб перебороти себе, але й для того, щоб перебороти пасивність клієнта, обумовлену його непевністю в собі, розчарованістю у своїх силах і можливостях, усвідомленою думкою про себе як про невдаху, яка не здатна успішно функціонувати у ворожому соціумі. Саме сила волі соціального працівника може змусити клієнта знову повірити в себе, перебороти слабкість і зневіру у власні сили, активно підключитися до діяльності й тим самим збільшити свій особистіс-ний потенціал і соціальну активність.

Емпатія (від грец. етраїпеіа — «співпереживання») — розуміння емоційного стану, проникнення в переживання іншої людини. Спроможність до емпатіїу формі співпереживання і співчуття є необхідною рисою особистості соціального працівника і багато в чому визначається його вмінням поставити себе на місце клієнта. Ця риса розвивається в міру накопичення спеціалістом життєвого і профе-

Клієнт соціальних служб — це людина або група осіб, що потрапили у важку життєву ситуацію. Але за межами даного визначення виявилися такі характеристики клієнта, як його негативний емоційний настрій, розгубленість, пригноблений стан, потреба в заспокоєнні, розумінні. Практика показує, що, звертаючись по допомогу в соціальні служби, клієнту першу чергу шукає співчуття, співпереживання.

Уже при першій зустрічі з клієнтом соціальний працівник вільно або мимоволі демонструє свої спроможності співпереживати чужій біді. Ніяка чемна увага не зможе ввести клієнта в оману: він інтуїтивно відчує байдужість і несправжність, і це ранить його. Справжнє співчуття завжди буде оцінене клієнтом. Результати численних досліджень свідчать про те, що найбільшим успіхом у клієнтів користується не той соціальний працівник, хто професійно виконує свої обов'язки, але при цьому залишається байдужим до клієнтів, а той, хто завжди може вислухати й поспівчувати, навіть якщо він виконує свої обов'язки не так професійно.

Прагнення до самовдосконалення повинно виявлятися не тільки в постійному прагненні спеціаліста до професійного зросту, набуттю практичного досвіду, навичок, умінь і нових теоретичних знань, але й у духовному й моральному вдосконаленні, підвищенні своїх моральних якостей і подоланні недоліків, особливо тих, що можуть негативно позначитися на якості його роботи.

Самовдосконалення соціального працівника — не самоціль, хоча для будь-якої особистості вдосконалення своїх професійних і духовних якостей є однією з найважливіших потреб. Як спеціалісту галузі роботи з людиною, соціальний працівник свою діяльність багато в чому регулює не тільки законодавчими актами, але й моральними нормами, принципами і правилами, які найбільшої цінності і значимості набувають тоді, коли стають частиною свідомості його як особистості. Моральність соціального працівника спрямована не тільки на нього самого, але й на клієнта, і в цьому її високе призначення. Як говорить прислів'я, що нещодавно з'явилося, «соціальна робота — це не професія, це — діагноз». Високі моральні якості

дозволяють соціальному працівникові самостійно регулювати свою поведінку, здійснювати самоконтроль і самооцінку. Прагнення соціального працівника до самовдосконалення стає позитивним прикладом для клієнта, і навпаки, важко вимагати від клієнта активних дій, максимальної реалізації особистісного потенціалу, якщо він бачить, що соціальний працівник, який закликає його до цього, не ставить такі ж жорсткі вимоги до себе самого.

Творче мислення — невід'ємна характеристика соціального працівника. У соціальній роботі, незважаючи нате, що є визначена класифікація стандартних положень, немає абсолютно ідентичних ситуацій і однакових клієнтів. У кожному конкретному випадку соціальний працівник повинен, приймаючи рішення, ураховувати найменші нюанси справи, щоб прийняти оптимальне рішення й домогтися найвищого результату. За відсутності творчого мислення спеціаліст буде діяти за раз і назавжди прийнятою ним схемою, що істотно знизить мобільність рішень, ефективність його роботи й може негативно позначитися на клієнті, оскільки в соціальній роботі готових рецептів, які застосовуються у будь-яких обставинах і ситуаціях, просто не існує. Відсутність творчого мислення в спеціаліста буде розцінено його клієнтом як неуважність, хиба досвіду й бажання допомогти, що може дискредитувати соціальну роботу.

Таким чином, в основі особистісно-моральних рис соціального працівника лежить формула «розум + уміння + співчуття».