logo search
Філософія

12.1. Криза класичного типу філософування у Західній Європі (причини, форми прояву)

Провiдною темою всiєї новоєвропейської фiлософiї було прославлення розуму, установлення думки про необмеженiсть людського пiзнання. Звернення до «розуму» давало наснагу критикам традицiйного суспiльства, додавало вiри в те, що люди як розумнi iстоти здатнi органiзувати суспiльне життя на рацiональних засадах. Фiлософськi системи класичного перiоду демонструють оптимiзм, вiру в досягнення свободи на базi прогресу науки, технiки, успiхiв просвiтництва. Рацiоналiзм – це та парадигма, яка була панiвною у фiлософiї з XVII аж до середини XIX ст. Цю фiлософську течiю прийнято називати класичною.

Проте ближче до середини XІX ст. з’явились i почали зростати атаки на самi засади класичного фiлософування. Активнi напади на рацiоналiстичнi концепцiї започаткували А. Шопенгауер (1788–1860) i С. К’єркегор (1813–1855).

Шопенгауеру притаманний активний (до брутальності) протест проти гегелiвського типу мислення (iсторизм, прогресизм, рацiона­лiзм). Ось зразки його “думок” про класикiв: “Фiхте не гiдний займати мiсце серед справжнiх фiлософiв” (маються на увазi безкорисливi пошукачi iстини). Пiд руками Гегеля, підкреслював він, фiлософiя “виродилась у справжнє шахрайство” i “такого бридкого i тупого шахрая, такого рiдкiсного майстра нiсенiтниць, як Гегель у Нiмеччинi змогли оголосити найвидатнiшим фiлософом”; “наймерзеннiша нудота висить над пустим набором слів цього гидкого пустомелі” [1].

У власному вченнi Шопенгауер покладає сутнiсть фiлософiї не в свiдомостi, а у волi. Воля безсвiдома, iнтелект – щось вторинне, вiн є безпосереднiм проявом волi. Життя людське – це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми самi за своєю суттю – воля до життя, тому i вимушенi жити, погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера – вiдмова вiд волi до життя.

С. К’єркегор також критикує Гегеля за культ розуму i найперше за панлогiзм. На мiсце гегелiвського “Все дiйсне – розумне” К’єркегор поставив би зворотну тезу: все дiйсне – нерозумне, iррацiональне, а що розумне – те не дiйсне. Вчення Гегеля вiдкидається внаслiдок iгнорування життєвих проблем i переживань реальних, конкретних людей, за вилучення з цiєї сфери фiлософування неповторних людських ситуацiй. Гегелiвськiй дiалектицi К’єркегор протиставляє свою екзистенцiйну дiалектику, дiалектику почуттiв, пристрастей.

Погляди Шопенгауера i К’єркегора знаменували глибокi зрушення у характерi фiлософування. Новий стиль через певний час став панiвним. Таких фiлософiв, як Ф. Нiцше, Г. Зiммель, А. Бергсон та iн. поєднує недовiра до розуму, до рацiоналiстичних систем, якi нездатнi зорiєнтувати людину у свiтi, оскiльки вони вилучають з розгляду суттєвi вимiри її життя. Якщо ранiше гуманiстичнi уявлення пов’язувались із культом знань, пiднесенням розуму, то тепер виникають форми iррацiоналiстичного гуманiзму, якi апелюють до пiдсвiдомого.

На вiдмiну вiд С. К’єркегора, Ф. Нiцше (18441900) – противник християнства. Християнство, на його думку, символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної культури. Переоцiнка цiнностей, яку оголошує Ніцше, вимагає вiдкидання, перш за все, моральних цiнностей, понять “добра i зла”, “совiстi”, що мають абсолютне значення у системi християнського свiтогляду.

Будь-яка моральнiсть спирається на передумову свiдомого самовизначення. Але ця передумова виявляє свою непридатнiсть, оскiльки природа людської дiї iррацiональна. Поведiнка людини обумовлена iнстинктом, вона визначається волею. Життя, з точки зору Нiцше, є аристократична рiч, його збудовано на нерiвностi та антагонiзмi слабих i сильних. Життя – це “воля до влади”. Втiленням нової iєрархiї цiн­но­стей є “над-людина”.

Чим можна пояснити iррацiоналiстичнi мотиви у європейськiй фiлософiї, якi вiдтодi бiльше не припинялись, а iнколи навiть зростали? У спецiальнiй лiтературi дається багато пояснень, але, як на нашу думку, саме у XIX ст. бере початок якiсна змiна положення особи у суспiльствi. Мова може йти про остаточне виривання коренів традицiйного суспiльства пiд впливом капiталiстичних вiдносин, коли людина залишається сам-на-сам з життєвою ситуацiєю. Рацiоналiзм може панувати, коли пересiчна людина, “виключена” з ситуацiї, незаангажована емоцiями i пристрастями, може спокiйно спостерiгати i осмислювати перебiг подiй. Таким чином, iррацiоналiзм є певною реакцiєю на глибокi зрушення (з захопленням маси людей) в суспiльствi, фiлософське вiдбиття економiчного i загальнокультурного буття Європи XIX i XX ст.

Однак антикласичний (іррацiоналiстичний) рух не був єдиним. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. поширились течiї, якi закликали повернутися до видатних мислителiв класичної традицiї, але прочитати класикiв нетрадицiйно, з позицiй сучасностi. Виникло англо-американське неогегельянство: Джосайя Ройс (18551916), Френсiс Бредлi (18461924), Бернард Бозанкет (19481923), Робин Джордж Коллiнгвуд (18891943); італійське гегельянство: Бенедетто Кроче (18661952), Джованнi Джентiле (18751944) (один з iдеологiв фашизму, апологет тоталiтарної держави, яка нiбито втiлює моральний дух) та iн.

У 1865 р. Отто Лiбман (18401912) у творi “Кант i епiгони” закликає повернутися “назад до Канта”. Пiсля цього виникли неокантiанськi школи – Марбурська i Фрайбурська (Баденська). Представники першої Герман Коген (18421918), Пауль Наторп (18511924), Ернст Кассiрер (18741945) iнтерпретують кантiвську “рiч-саму-по-собi” як математичну межу, до якої прямує (асимптотично наближається) процес пiзнання, але нiколи реально її не досягає. Представники Баденської школи – Вiльгельм Вiндельбанд (18481815), Генрiх Рiккерт (18631936) iнтерпретують кантiвську вiдмiннiсть свiту природної i вiльної причинностi як чисто “гносеологiчну”, котра зводиться до розрiзнення своє­рiд­них методiв пiзнання.

Таким чином, починаючи з середини XIX ст. фiлософська думка Заходу розкололась. Виявилась криза класичного стилю фiлософ­у­вання. Вона постала у формi дилеми: рацiоналiзм – iррацiоналiзм. Виявилась i опозицiя сцієнтизму та антропологiзму. У сцієнтистсько­му напрямку розвивались позитивiзм, неопозитивiзм, постпозитивізм, структуралiзм; а у антропологiчному – фiлософiя життя, екзистенцiалiзм, персоналiзм.