6.1. Загальні риси духовного стану епохи Відродження

Епоха, що отримала назву Відродження, або Ренесансу, охоплює XIV-XVI ст. У історії культури це був час надзвичайного злету людського духу, що виявив себе у найрізноманітніших сферах діяльності. Ця епоха дуже багата на людей велетенської натури. Достатньо назвати такі імена як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, П’єтро Помпонацці, Лоренцо Валла, Джуліо Ваніні, Томмазо Кампанелла, Джордано Бруно, Томас Мор, Мішель Монтень, Ніколай Кузанський, Еразм Роттердамський та багато інших. За часів Відродження відбулася Реформація – визначна подія у релігійному житті Європи, відомої діячами якої були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі, Томас Мюнцер.

Відродження – це загальний культурний рух, який охопив спочатку Італію у XIV ст., потім, до кінця XV ст., розповсюдився серед інших країн Західної Європи, а в XVI ст. поширився і на деякі країни Східної Європи (Чехія, Польща). Культура, що з’явилась, була міською культурою ранніх буржуазних суспільств, які народжувались у цей період. У центр такої культури поступово перемістилася людина, яка прагнула розірвати пута традиційного суспільства, придбати більшу самостійність, людина, що усвідомлювала значення своєї сили й талану. Така людина відчувала гордість за властиву їй позицію незалежності. І ця позиція докорінно відрізнялася від традиціоналізму середньовічної людини.

Для того, щоб у повній мірі відобразити таку нову людину, знадобилися значно всебічніші й глибші знання тієї спадщини, яку залишила античність. Зважимо при цьому на те, що середньовічний релігійно-християнський світогляд, який ще недавно панував, обмежувався лише придатною для себе частиною античної спадщини.

Духовна культура Відродження, і філософія зокрема, невід’ємна від гуманістичного руху. Саме слово humanitas (людяність) було запозичене у Ціцерона, який вважав, що поняття “людяність”, як найважливіший результат культури, що була вироблена у грецьких полісах, збереглось у Римі (Італія ж для діячів Відродження здавалась законною спадкоємницею античного Риму). Це слово частково вживалось і у патристиці, однак у часи схоластики, коли церква більше відповідала духові феодалізму, це слово було забуте. І гуманісти, для виправдання свого повороту до проблем людини, неодноразово апелювали до авторитету патристики.

Характерною рисою культури Відродження було гостре усвідомлення ролі такого фактору людського життя як час. Середньовіччя більше схилялось до категорії вічності. Рутинний склад життя, традиціоналізм, корпоративність не вимагали годинників. Проте в нових умовах час дедалі частіше почав сприйматись більш диференційовано, набував більш індивідуального значення. Зміна ставлення до часу була показником зростання особового начала в житті міст.

Іншою прикметою Відродження був сплеск попиту на розумову працю, що виявилось у зростанні кількості представників вільних професій (юристів, лікарів, вчителів). У середні віки людей, що не були пов’язані з цехами і різними іншими корпораціями, було дуже мало. У нову ж епоху вони стали окремою і досить численною верствою населення. Ця інтелігенція була вільною від церковних пут і жила за рахунок прибутків від своєї професійної діяльності, обслуговувала торгівельну буржуазію вільних приморських міст, взагалі багатих людей, які потребували юристів для захисту власних економічних інтересів, лікарів для себе й своєї родини в умовах зростання цінності земного життя, а також вчителів для навчання спадкоємців.

Культура Відродження, аби здійснитися як така, потребувала оцінки попередніх епох. Даючи визначення Середньовіччю як перерві в історії, діячі Відродження вивчають його, виявляють обмеженість у способах розуміння й використання античної класики. Ренесансна культура діяла у двох основних напрямках: філологічна реставрація античності та історична самосвідомість. Важливою рисою культури Відродження є орієнтація на мистецтво. Якщо Середньовіччя – епоха переважно релігійна, то Відродження – переважно епоха художньо-естетична. І якщо у центрі уваги античності була природно-космічна проблематика, у середні віки – Бог і проблема спасіння, то в епоху Відродження – людина, отже й філософія цього періоду є антропоцентричною.

Виділення філософії епохи Відродження у якості окремого етапу в історії філософії зумовлено специфічним характером поставлених нею проблем та способів їх вирішення, що визначило відмінність філософської думки цього періоду від Середньовіччя і Нового часу (починаючи з XVII ст.). Дехто з істориків філософії, зокрема Гегель, вважали, що Відродження є лише етапом розпаду середньовічної схоластики. Вочевидь це не так. Ренесансна філософія протилежна всій системі схоластичного знання і базується на зовсім інших засадах, хоч, мабуть, деякий зв’язок і зберігається.

Відродження класичної старовини, що дало назву епосі, визначило вирішальну роль античної філософської спадщини у формуванні філософських поглядів європейських мислителів XIV– XVI ст. Повернені до нового життя твори філософів Стародавньої Греції й Риму, дали поштовх розвитку філософської думки. Це було не тільки засвоєння спадщини, але і оригінальна переробка античної традиції. Традиції античності набували нового смислу, використовувались для вирішення нових проблем. Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну картину світу, схиляючись до заперечення божественного творення, до обожнення природи і людини, до ототожнення природи і Бога. Як уже йшлося, філософію Відродження характеризує чітко виражений антропоцентризм. Середні віки теж звертались до людини, але мали на увазі не людину саму по собі, а людину у її стосунках з Богом. Для гуманістичної ж філософії Відродження характерним є розгляд людини у її земному призначенні.

У розвитку філософської думки епохи Відродження виділяють (досить умовно) три періоди: 1) гуманістичний (від середини XIV до середини XV ст.); 2) неоплатонічний (від середини XV ст. до першої третини XVI ст.); 3) натурфілософський (друга половина XVI ст. – початок XVII ст.).