logo
Філософія

9.1.1. Від Юма до Канта

Юмiвський скептицизм свiдчив про певну етапну кризу в розвит­ку новоєвропейської фiлософiї. Хоч центром дослiджень Юма були гносеологiчнi питання, але треба взяти до уваги їх вагомiсть в усьому контекстi духовного життя Захiдної Європи того перiоду. До збурюючих творiв англiйського скептика класична фiлософiя мала вже солiдну – понад столiття – iсторiю. Склалися і встигли поширитися нові культурні стандарти i цiнностi, через якi епоха усвідомлює себе. Починаючи з Ф. Бе­кона, центральним поняттям цієї філософії було поняття розуму. Це не зна­чить, що фiлософiя ранiше ним не користувалась. Але традиція, яка склалась за довгі століття Середньовіччя, передбачала, що призначення розуму полягає в прилученні людини до Бога, в котрого слід вірити i буття якого виходить за сферу розумової активності. Розпад середньовічного світу спочатку привів до переміщення у центр світоглядної системи людини як цілісної особи (Відродження), а потім вже з людських властивостей увагу було акцентовано на розумі. Розум, носієм котрого став визначатися окремий суб’єкт, ставився насамперед у вiдношення до природи, а якщо говорити точнiше – у вiдношення до дiйсностi. Дiйснiсть же являє собою як природу, так i суспiльне життя.

Вiзитною карткою всiєї новоєвропейської духовностi стала наука. Виробництво вимагало її подальшого розвитку, особливо в прикладному, практичному аспектi. Наука ставала продуктивною силою i це найбiльш виразно пiдтверджувала механiка, яка поступово виходила в лiдери. Практична орiєнтацiя науки, пiдтримана насамперед у Англiї буржуазiєю i її державними дiячами, або вiдсунула на периферiю iншi види духовностi, або вимагала їх перебудови на зразок природознавства. Таким чином у системi знань вiдбулися докорiннi змiни. Поряд з фiлософiєю з’явилися i почали самостiйно розвиватися конкретнi науки про природу i суспiльство з їх специфiчними методами пiзнання, що вело до змiн у статусi фiлософiї, її предмету i ролi. Увагу дослiдникiв все бiльше привертала методологiя та теорiя пiзнання. Виникали питання, що торкалися походження пiзнавальної спроможностi, джерел i ефективностi пiзнання, спiввiдношення чуттєвого, досвiдного i рацiонального, питання про iстину тощо. Сформувалось поколiння фiлософiв, якi переважно дослiджували саме цi – гносеологiчнi – проблеми.

Коли Юм писав своє “Дослiдження про людське пiзнання”, то вже склалася класична механiка Ньютона, де панувала емпірично орiєн­то­вана методологiя. “А гiпотез я не вигадую, – писав Нью­тон. – Все ж те, що не виводиться з явищ, має називатися гiпотезою, гiпотезам же метафiзичним, фiзичним, механiчним, прихованим властивостям немає мiсця у експериментальнiй фiлософiї” [1]. Пiд гiпотезами він мав на увазi припущення, що не мали достатнього експериментального обгрун­ту­вання.

Критика Ньютона спрямована перш за все проти того “природо­знавства”, котре було засмiчене натурфiлософськими і метафiзичними вигадками в дусi картезiанської фiзики, а також лейбнiцевсько-вольфiвської метафiзики: вони були поширенi на континентi, тобто у Францiї та Нiмеччинi. Згаданi фiлософськi системи претендували на звання науки в її традицiйному поданнi, що йшло вiд Середньовiччя. Науковiсть визначалась рацiоналiстичними – дедуктивними – методами i “благороднiстю” предметiв дослiдження, їх коло обмежувалось Богом, субстанцiєю і душею. Ньютон фактично закрiпив остаточне вiдокрем­лення природознавства вiд фiлософiї як за предметом, так i за методом. Бiльш того, практична ефективнiсть i еврiстичність ньютонiвської науки, пiдтриманої беззаперечним авторитетом математики, стала зразком науковостi взагалi.

Таким чином, шлях розвитку науки було вказано. А як же бути з фiлософiєю? Що вона є? В чому її особливий предмет? Яке її вiдно­шен­ня до науки? А чи є вона або чи може вона бути наукою? Ось питання, котрi загострились саме в серединi XVIII ст. i засвiдчили певну кризу фiлософської думки.

Ще у XVII ст. таких проблем не iснувало. Для Бекона, Декарта, Гоббса фiлософiя була символом науки i мова могла йти лише про класифiкацiю її пiдроздiлiв, окремих наук в її материнському лонi або про демаркацiю кордонiв мiж фiлософiєю та теологiєю. Розв’язання нових проблем можна було знайти через ретельне дослiдження сутностi i характеру того знання, яке ми вважаємо науковим, через дослiдження розумової працi, котра продукує наукове знання. Тому Юм зосередив увагу на головному: на розкриттi механiзму утворення загальних понять, без яких не може бути науки взагалi.

Твердження Юма про неможливiсть однозначно вивести з розуму i рацiонально обгрунтувати iснування об’єктiв навколишнього свiту було поширено ним i на такi очевиднi для традицiйної фiлософiї надчуттєвi сутностi, як субстанцiя, Бог i матерiя. Хоч скептицизм стосувався в цiлому нашої спроможностi iстинного пiзнання, проте основний критичний напрямок торкався претензiй фiлософiї (“метафi­зич­ної фiлософiї”, за Юмом) на звання науки. Так сталося, що критичний пафос англiйського мислителя найбiльш вiдгукнувся на континентi, особливо у Нiмеччинi, де панувала лейбнiцевсько-вольфiвська фiлософiя.

Хрiстiан Вольф був популяризатором та систематизатором вчення Лейбнiца. Вже сама назва одного з головних його творiв “Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому” досить виразно свiдчить про предмет цiєї метафiзики, про її сходження врештi-решт до Бога. Це була рацiоналiстична, вкрай формалiзована фiлософiя з переважно дедуктивним методом викладення. Розповсюдилась вона не лише в Нiмеччинi, а дiйшла i до Росiйської імперії, де з середини ХVIII ст. була запропонована Синодом до викладання у Києво-Могилянськiй академiї.

Зрозумiло, що внаслiдок успiхiв досвiдного природознавства, зокрема ньютонiвської фiзики, а також критики рацiоналiзму з боку англiйських фiлософiв, думка Нiмеччини вимагала своїх реформаторiв. I вони з’явились в образi представникiв так званої нiмецької класичної фiлософiї. Це насамперед Iммануїл Кант (1724–1804 рр.), Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814 рр.), Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854 рр.) та Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831 рр.).

В iсторiї свiтової фiлософiї розвиток нiмецької класичної фiлософiї обіймає вiдносно невеликий промiжок часу – близько 70-80 рокiв, тобто фактично вiк життя однiєї людини. Але незважаючи на такий короткий перiод, ця фiлософська гілка мала величезний вплив на всю духовну атмосферу Європи. Вона є, перш за все, певним завершенням новоєвропейської фiлософiї. Розум, як її головне поняття, спочатку вважався якоюсь критичною силою, внутрiшньо притаманною людині. Для неї, здавалось, не iснує абсолютних авторитетiв, все може стати предметом розсуду, вся дiйснiсть, адже розум не обмежений анi ззовнi, анi в собi самому. Вiн є повнiстю суверенним. До того ж пiдкреслювалась i внутрiшня активнiсть цiєї сили. Активнiсть розуму було доведено аж до панування над дiйснiстю, до перетворення на розумних пiдставах того свiтоустрою, що склався. Останнє найбiльш притаманне було просвiтницькiй лiнiї новоєвропейської фiлософiї. З точки зору Просвiтництва, розумнi пiдстави, за якими треба було перебудувати дiйснiсть, це тi, якi випливають з самої природи речей. Пiдлягає знищенню все, що не вiдповiдає природi, бо воно є хибним i помилковим, тому – нерозумним.

Вiд часiв Бекона вважалось, що iстинність мислення визначається предметом мислення. Що ж до помилкових знань, то тiльки вони i залежать вiд особливостей того, хто мислить. Вiдмiнностi мiж емпiризмом та рацiоналiзмом тут не торкаються авторитету розуму, вони йдуть в iншiй площинi. Емпiризм вимагає вiд розуму залежностi думок вiд досвiду, а рацiоналiзм наполягає на важливостi для пiзнання фактору ясних iдей в самому розумi.

У чому ж криється найголовнiша новина, яку вносить у цi центральнi питання нiмецька класична фiлософiя? Якщо сформулювати коротко, то вiдповiдь буде така: не стiльки особливостi того, що пiзнається, скiльки властивостi суб’єкта є головним фактором, який визначає пiзнавальний процес i навiть “формує” сам предмет пiзнання. Цю тезу, вперше проголошену Кантом, i можна вважати головним змiстом “копернiканського перевороту” в фiлософiї.

Сам Кант писав про це так: “Досі вважалося, що всі нашi знання мусять рівнятися по предметах; однак усi спроби довідатися щось про них a priori через поняття, розширивши тим наші знання, за такої передумови зазнавали неуспіху. Тож варто спробувати, чи не впораємося ми з завданнями метафiзики краще, якщо припустимо, що предмети мусять рівнятися по наших знаннях…” [2].

Навiть без заглиблення в змiстовний аналiз наведеного фрагменту очевидно: йдеться в ньому про радикальну змiну позицiї, з якої розглядається вiдношення суб’кта i об’екта у процесi пiзнання. Аналогiя з Коперніком, яку проводив i сам Кант, не є випадковою. I тут і там наслiдки перестановки сторiн вiдношення були кардинальними.