Із різних причин 1-2 відсотки розданих анкет до дослідника часто не повертаються

Очевидно, що в анкетуванні вирішальним чинником якості інформа­ції с зміст запитальника (анкети), його побудова, яка передбачає низку обо­в'язкових елементів, дотримання певних обов'язкових вимог. Першим та­ким обов'язковим елементом с преамбула (або легенда) анкети. Вона реалізовує (мас реалізовувати) одразу кілька функцій. По-перше, вона готує кореспондента до роботи, ознайомлює з метою опитування, правилами заповнення анкети.Серед соціологів побутують різні думки з приводу того, чи треба ознайомлювати респондента із завданнями опитування. Противники такого ознайомлення посилаються на те, що воно, «розкриваючи карти», знижує ефективність одержаних відповідей. У цьому є сенс: відповіді на окремі запитання стають просто непотрібними, коли опитуваний знає, з якою метою їх задають. Однак це стосується часткових цілей. Загальні ж цілі респондент має знати. Тому преамбула має пояснити йому, наскільки важливо соціологам одержати інформацію саме від таких людей, як він.

Завдання преамбули полягає також у тому, щоб зацікавити майбутнього респондента в результатах дослідження, тобто пояснити йому, яку користь матиме від дослідження: а) сам опитуваний, середовище, яке и досліджують; в) суспільство загалом.

І, звичайно ж, завдання преамбули - пояснити, як буде забезпечено анонімність відповідей. Соціологові не треба знати, що думає з того чи іншого приводу Іваненко. Соціолога цікавить думка людей такої професії, такого віку, з такою освітою, тобто з такими ознаками, які має пан Іваненко. Та у людей, не обізнаних із цілями організаторів КСД, можуть виникнути пов'язані з цим побоювання. Саме їх і треба зняти у преамбулі. Найчафїше це роблять за допомогою фрази: «Нам не обов'язково знати Ваше прізвище, оскільки для нас головне - Ваші поради. Ваші думки, які дуже допоможуть у...», або ж: «Участь у дослідженні добровільна, і лише від Вашого бажання залежить, будете Ви підписувати анкету, чи ні» (наголос на тому, що прізвище опитуваного соціологові не потрібне зовсім, може образити першого).

Складність підготовки преамбули полягає в тому, що її обсяг не має перевищувати кількох абзаців: більший текст викличе в опитуваного не зацікавлення і бажання заповнити анкету, а зворотну реакцію.

Обов'язковим елементом преам­були мас бути вик­лад технічних пра­вил заповнення анкети

Коли передбачити основні варіанти відповідей можна, однак ймовірні й непередбачу- вані відповіді, використовують напівзакриті запитання. Скажімо, можна передбачити можливі відповіді на запитання «Які газети Ви хотіли б передплатити?». Цілком можливо, що деяка категорія опитаних цікавиться зовсім несподіваним або й невідомим для соціолога виданням. Щоб встановити це, треба дати змогу анкетованим записати свою відповідь, тобто після переліку типових для аудиторії регіону газет залишити 2-3 порожніх рядки з пропозицією написати свій варіант.

Серед закритих запитань виділяють поліваріантні (їх ще називають запитаннями-«меню»), коли опитуваний може відзначити будь-яку кількість варіантів відповідей, ранговані, коли опитуваний має пронумерувати за важливістю всі або кілька пропонованих варіантів відповідей, та альтернативні, які передбачають відзначення єдиного варіанта відповіді. Запитання про вік, стать, частоту відвідувань театру (1-2 рази на рік, кілька разів на рік, щомісяця і частіше) будуть альтернативними; запитання «Які з предметів, що читають на Вашому курсі, Ви вважаєте найважливішими?» - поліваріантним (якщо воно закрите). Питання ж «Пронумеруйте за рівнем важливості предмети, які читають на Вашому курсі» є рангованим.

Якщо ж варіанти відповідей пе­редбачити важко, або коди важливо те, як саме опиту­ваний формулює відповідь, то за­питання роблять відкритим

які з них є найважливіші, які менш важливі (і наскільки) і т.д. Це не означає, що ранговані запитання ліпші - навпаки, їх можна вважати гіршими з огляду на те, що на них відповідати складніше. Вибираючи тип за­питання, дослідник має виходити з того, яка саме інформація йому потрібна, і яку інформацію несуть відповіді на запитання того чи іншого типу. Якщо в згаданому прикладі з навчальними предметами дослідник збирається обмежитися їх констатацією (переліком), то доречним буде поліва- ріантне запитання. Якщо ж у його планах - аналіз розуміння важливості, потрібності предметів, чи, скажімо, кореляція важливості з особливостями викладання предмета або його об'єктивної ролі у фаховому вишколі, то запитання має бути рангованим.

Важливо також, щоб поліваріантні й деякі альтернативні запитання містили варіант відповіді «не знаю, важко сказати». По-перше, це відображає дійсний стан речей (опитуваний може чогось не знати, щось забути; фіксуючи це, ми теж одержуємо інформацію - про те, що з такого-то приводу людина інформації не має). По-друге, такий варіант відповіді дає зрозуміти респондентові, що його незнання не є чимось ненормальним. Ненормальне інше: коли з'ясо­вується, що більшість опитаних не можуть ре­зультативно відповісти на запитання. Це означає, що запитання або ж невдале, або взагалі недоречне. Цей недолік запитання треба виявити і виправити ще перед опитуванням¹.

Використову­ючи поліваріантні та, частково, аль­тернативні запи­тання, можна зітк­нутися із загрозою, що опитувані не до кінця озна­йомилися з усіма варіантами відпо­відей і відзначати­муть переважно ті з них, які вміщені на початку переліку. Тому бажано у частині накладу анкети змінювати послідовність ва­ріантів

Мета контрольних запитань - з'ясувати, наскільки щиро і серйозно опитуваний відповідає на анкету. Скажімо, якщо на запитання «Як часто Ви читаєте газету?» опитуваний відповів: «Практично щодня», а згодом на запитання «Коли Ви востаннє читали газету?» - «Минулого тижня», то зрозуміло, що принаймні раз він відповів неправдиво. У таких випадках відповіді на обидва запитання, або й на всю анкету, не враховують.

Звичайно, така класифікація запитань досить умовна, бо фільтрувальні, функціональні запитання можуть виконувати функції основних, основні - бути функціональними тощо.

Від формулювання запитань безпосередньо залежить якість, достовірність одержуваної інформації. Йдеться і про логічний, і психологічний, і стилістичний аспекти. Скажімо, запитання «Чи став кандидат, за якого Ви голосували, депутатом?», на перший погляд, не викликає ніяких заперечень. Однак на нього не зможе відповісти той, хто голосував за двох кандидатів (наприклад, до Верховної і обласної Рад) і лише один із них став депутатом. Бувають ситуації, коли позиція опитуваного може не збігатися із загальнопринятою, і відповідь на запитання з цього приводу може зумовити ускладнення. У таких випадках застосовують прийоми проективної техніки, коли відповіді на запитання стосовно когось проектуються на самого опитуваного. Тому замість запитання «Ви не шкодуєте, що вступили на цей факультет?», варто запитати «Ви порадили б своєму знайомому вступати на цей факультет?». Запитання «Як Ви ставитеся до еротичних видань?» може викликати в опитуваного бажання приховати свій «гріховний» інтерес до них, чи навпаки - продемонс­трувати браваду («Всіляко підтримую, побільше б таких газет»). Утім завдання соціолога - не вихо­вувати респондента під час опитування, а одер­жати об'єктивну інформацію. Тому йому треба якомога частіше акцентувати, що будь-який ва­ріант відповіді абсолютно нормальний, і в згада­ному випадку запитання ліпше сформулювати так: «Є люди, які різко негативно ставляться до еротичних видань, інші від них у захопленні, ще інші сприймають їх спокійно. А як до цих видань ставитеся Ви?» Дуже важливо, щоб кількість та інтенсивність запропонованих позитивних і негативних варіантів оцінки була однако­вою. Зрештою, можна взагалі сформулювати запитання інакше: «Які еро-

Контрольним, наприклад, є напів­закрите запитання «Творчість яких композиторів Ви найбільше люби­те?», серед варіантів відповідей на яке є «Ейдховен», «Пулюй» чи щось подібне

=

Ви знаете?». З відповіді на нього можна судити про став­лення опитуваного до еротичних видань.

Важлива також форма запитань - особова чи безособова. Осо­бова форма спонукає відповідати стосовно себе, а безособова - не про реальну поведінку опитуваного, а про його уявлення про те, як треба, чи як інші чинять у пропонованій ситуації¹.

Зрозуміло, для респондента запитання анкети - різні за склад­ністю. Існує думка, що складні запитання, які вимагають концентрації уваги, слід уміщувати на початку анкети, а простіші, що вимагають відповіді «так-ні» - наприкінці². Це, однак, не означає, що перше, чи навіть перші запитання анкети мають бути найскладнішими. Головне завдання початкових запитань - встановити контакт з опитуваним, заці­кавити його і залучити його в роботу. Саме тому вони не мають бути важкими, не мають вимагати від опитуваного розкриття своїх таємниць (було б помилкою одразу після преамбули, яка гарантує анонімність, запи­тувати: «Як Ви ставитеся до свого бригадира, директора?»). Зате перше запитання має зацікавити його. Бажано також, щоб відповідь на нього одночасно несла для соціолога якусь інформацію. Скажімо, анкета однієї з газет починалась запитанням: «Спробуйте пригадати, скільки років Ваша сім'я передплачує нашу газету?». Перше запитання в іншій анкеті було таким: «Уже давно зауважено, що люди читають не завжди те, що перед­плачують. Назвіть будь-ласка, які газети Ви передплачуєте, а які читаєте?».

Найчастіше перші запитання виконують ще одну функцію - вони фільтрувальні. Згідно з технікою стадійного розгортання запитань Дж. Ґеллапа першу групу запитань в анкеті мають становити запитання- фільтри, які з'ясовують, наскільки опитуваний обізнаний із проблемою вза­галі, наскільки вона його стосується. Якщо з'ясується, що опитуваний не читає газети «Молодь України», то нема потреби говорити з ним про цю газету: далі він може не заповнювати анкету або перейти до запитань, які з'ясовують ставлення респондента до журналістики чи до проблем, які вис­вітлює ця газета.

Наступні запитання, за Дж. Геллапом, мають з'ясувати, як опиту­ваний ставиться до цієї проблеми взагалі. І наступна група запитань - до конкретних її аспектів. Оскільки йдеться про конкретні аспекти, які найбільше цікавлять дослідника, то найчастіше тут використовують за­криті запитання. з'ясувавши, як опитуваний ставиться до певної проблеми, дослід­ник далі використовує запитання про причини таких поглядів респондента. Оскільки всі можливі причини передбачити важко, то тут найчас­тіше використовують напівзакриті запитання. Прикінцева група запи­тань, за технікою стадійного розгортання Дж. Ґеллапа, стосується сили тих поглядів, яких дотримується опитуваний, і найчастіше закриті.

Важливо, щоб запитання були логічно по­в'язані між собою. Послідовність запитань, однак, не може бути надто тривалою і цілеспрямованою. Послідовні запитання, наприклад, про недоліки можуть викликати в респондента критичну на­строєність («погано все»), а це вплине на досто­вірність інформації.

Ліпше вичленовувати з головної проблеми низку її елементів і будувати анкету блоками, тобто застосовувати техніку стадійного розгортання запитань до кожної із частин загальної проблеми, зокрема:

1. група запитань про ставлення до часткової проблеми;

2. до її конкретних моментів;

3. причини такого ставлення;

4. сила, інтенсивність ставлення.

'Далі - наступний блок запитань, пов'язаних з іншою частиною за­гальної проблеми. Можна ставлення до всіх часткових проблем з'ясува­ти спочатку, а потім розвивати запитання щодо кожної зокрема. У тако­му випадку респондента легко повернути до вже «пройденого». Наприк­лад, в анкеті з приводу тематики газетних публікацій запитання «Публі­кація на яку з перелічених тем у Вас викликала б інтерес?» допоможе з'ясувати ставлення опитуваного до конкретних тем. Наступний блок запитань можна розпочати так: «Ви сказали, що цікавитеся публікаціями про приватизацію. Якими саме (про що саме)?». Якщо анкета велика, то між блоками запитань можуть бути функціональні, які знімають напру­гу, підтримують зацікавлення, перемикають увагу.

Якщо дослідник ставить перед собою завдання з'ясувати став­лення до проблеми різних соціальних груп (а таке завдання стоїть майже завжди), то обов'язковим компонентом анкети є «паспортичка», або соціально-демографічний блок запитань. Вони стосуються віку, освіти, статі, професії опитуваного тощо і дають змогу систематизувати відповіді за певними соціально-демографічними ознаками. Донедавна соціологи по-різному ставились до місця розташу­вання «паспортички». Одні, з огляду на зручність для себе і загаль­ність запитань блоку, розташовували його на початку анкети. Інші - наприкінці, аргументуючи це тим, що запитання легкі для респондентаі давати їх потрібно наприкінці. Однак багато­річна практика показала, що важливішим с інший чинник - забезпечення анонімності. Поба­чивши одразу після преамбули, у якій зазначено анонімність анкети, запитання про те, скільки йому років, до якої партії належить та ше й де він працює, опитуваний може запідозрити дос­лідника в нещирості, намаганні одержати якусь конфіденційну інформацію і далі вже обережно відповідатиме на запитання. Щоб уникнути зай­вих ускладнень, соціально-демографічний блок слід подавати наприкінці анкети.

Якщо ж дослід­ник не збирається проводити склад­ного, наприклад, факторного ана­лізу результатів, то й нема потреби робити докладний соціально-демо­графічний блок, - він може стати зайвим: повага до опитуваного, ство­рення йому мак­симуму зручнос­тей завжди має переважати над бажанням зробити анкету зовнішньо соліднішою

Запитання для самоконтролю

1. Які Ви знасте види запитань в анкеті?

2. Які правила формулювання запитань в анкеті?

3. Які правила побудови анкети?

4. У чому суть техніки стадійного розгортання запитань?

2.2.3. Соціологічне інтерв'ю

До інтерв'ю як методу збору інформації соціологи вдаються, якщо: а) є підстави вважати, що опитуваний самостійно не зможе чітко і адекватно сформулювати відповідей на запитання; б) вплив навколиш­нього середовища, який може зменшити інтерв'юер, суттєвіший за вплив на респондента самого інтерв'юера; в) порівняно невелика кількість людей, яких потрібно опитати; г) це в таких умовах - єдиний спосіб одержати в респондентів інформацію (наприклад, телефонне опитування).

На перший погляд, соціологічне інтерв'ю дуже подібне до журналістського, настільки, що часто важко сказати, журналіст веде бесіду чи соціолог. Проте подібність ця зовнішня. Навіть у вільному інтерв'ю журналіст ставить свої запи­тання одній людині, думка саме якої цікавить його, а соціолог - багатьом, і цікавлять його погляди не конкретної людини, а - в крайньому разі - соціаль­ної групи, яку ця конкретна людина представляє.

У всіх інших випадках соціологічне інтер­в'ю, на відміну від журналістського, є стандарти­зованим: інтерв'юер не може порушити послідов­ності запитань, їх формулювання, бо це впливає на результати. А в багатьох випадках інтерв'юер відповіді опитуваних типологізує (як у закритих запитаннях анкети). На відміну від журналіста, соціолог має спе­ціальний документ (він називається план інтерв'ю або опитувальний лист), у якому фіксує усі відповіді респондента і який є основою подальшого аналізу. Така стандартизація - не формалізм. Вона - обо­в'язкова вимога до наукового методу відтворення дійсності.

Оскільки журналістська методика збору інформації відмінна від наукової, то було б неправильним порівнювати, яке інтерв'ю краще - со­ціологічне чи журналістське.

Тільки так зване «вільне інтерв'ю», яке не передбачає заздалегідь сфор­мульованих запи­тань, а лише тему, і використовується в опитуванні екс­пертів, та інтер­в'ю "глибинне", для якого соціолог готує тільки окремі запитання, де в чому подібні із журналістським

В інтерв'ю така ж, як і в анкеті, послідовність запитань, однакові ви­моги щодо їхнього формулювання. Як і анкета, інтерв'ю має розпочинатися преамбулою. Ясна річ, інтерв'юер її не зачитує, а висловлює своїми слова­ми. Йому доводиться особливу увагу приділити гарантіям анонімності, адже зовнішній, технічний аспект інтерв'ю може викликати в опитуваного серйозні сумніви з цього приводу. Як і анкетування, інтерв'ювання перед­бачає використання функціональних, контрольних та запитань інших видів.

Відмінності у змісті й оформленні опитувального листа та анкети зумовлені лише відмінностями у їх функціональному призначенні: анкету заповнює опитуваний, а опитувальний лист - інтерв'юер, людина проін­структована, з навичками роботи. Саме тому запитання у другому випадку можуть формулюватись стисло («вік», «стать», «оцінка важливості еколо­гічних проблем»), а кодування можливих відповідей на них орієнтоване не на зручність для опитуваного, а на зручність для соціолога чи оператора, який уводитиме результати у комп'ютер.

При інтерв'юванні особливе значення мають місце і обстановка. Найліпше, коли є змога проводити опитування в окремому примі­щенні: присутність сторонніх знижує відвертість опитуваного, його відповіді можуть бути більше орієнтовані саме на тих, хто слухає розмову, а не на інтерв'юера. До того ж присутні під час інтер­в'ю найчастіше втручаються в розмову і відповіді стають «колективними».

Важливими є навколишнє середовище, психологічна настроєність опитуваного на розмову. Зауважено, що він легше і швидше входить у роботу, якщо інтерв'ю на виробничі теми проводити з ним на роботі, а

на теми сім'ї, побуту, культури - вдома. Теми, пов'язані з політикою, а також із роботою ЗМІ, менше залежать від місця та умов проведення інтерв'ю. Очевидно, правда, що інтерв'ю, взяте на мітингу, може суттєво відрізнятися від інтерв'ю з тією ж людиною, але в спокійній обстановці, так само, як інтерв'ю з людиною, яка щойно з цікавіс­тю прочитала газету, від інтерв'ю з тією ж люди­ною в інший час.

Коди немає ок­ремого приміщен­ня, інтерв'ю слід проводити без сторонніх людей, особливо пред­ставників адмі­ністрації

Така робота складається з двох частин. Перша - загальна - перед­бачає вироблення універсальних навичок проведення інтерв'ю. Друга - конкретна, перед кожним дослідженням - ознайомлення з інструкцією для інтерв'юера, опитувальним листом, а потім проведення пробних інтерв'ю між собою та із соціологом, показового інтерв'ю соціолога в присутності інтерв'юера та контрольного, яке проводить інтерв'юер у присутності соціолога.

Люди, які проводять інтерв'ю, мають відповідати таким вимогам:

• чесність, точне дотримання інструкції (проконтролювати всю роботу інтерв'юера практично неможливо, а відхилення від інструкції можуть суттєво вплинути на результати);

• комунікабельність (уміння швидко встановити і підтримувати контакт з опитуваним);

• уважність і спостережливість (крім елементарної уважності, яка не дозволяє пропустити запитання чи варіанта відповіді на нього, інтер­в'юер має вчасно помітити можливі зміни під час інтерв'ю і відреагу- вати на них);

• високий рівень культури (розуміння політичних, економічних, соціальних та інших проблем, уміння, коли потрібно і там, де це дозволяє інструкція, пояснити чи уточнити опитуваному суть запитання);

• терплячість й уміння слухати (уміння вислухати опитуваного не перебиваючи і водночас не даючи йому надто відхилятися від запитан­ня, правильно зрозуміти його);

• уміння говорити чітко і зрозуміло (не­вміння інтерв'юера чітко висловити думку, як і його нечітка дикція не тільки впливають на заці­кавлення опитуваного розмовою, а й на його відповіді: опитуваний може просто неадекватно зрозуміти інтерв'юера).

У дослідженнях із невеликою кіль­кістю опитуваних і відповідно інтер­в'юерів, особливо, якщо інтерв'юер (він же соціолог) один, проблема його впливу стає особливо гострою. І єдиний шлях її розв'язання - при­ховування позиції інтерв'юера, тобто підвищення його фаховості

Серйозною небезпекою у проведенні інтерв'ю с стереотип респон­дента. Він полягає в тому, що в процесі опитування на базі здобутого досвіду в інтерв'юера створюється думка про опитуваного; йому здається, що він знає, як цей конкретний опитуваний може відповісти на те чи інше запитання. Досить часто ця думка виявляється хибною і призводить до не­адекватної фіксації поглядів опитуваного. Уникнути цієї небезпеки можна лише завдяки ретельності інтерв'юера («Буквар інтерв'юера» вимагає, щоб він не пропускав жодного запитання, не підказував опитуваному) і усвідом­ленню його великої ймовірності помилкового уявлення про респондента.

Запис відповідей інтерв'юйованого можна здійснювати кількома способами. Зокрема інтерв'юер може вести скорочені або стенографічні записи, або ж записувати розмову на магнітофонну плівку з наступним розшифровуванням записів. Однак кожен із цих способів, окрім очевидного ускладнення (після інтерв'ю треба ще працювати над записа­ми), має суттєві вади. У скороченому записі можна пропустити якусь важ­ливу інформацію. Стенографування відволікає інтерв'юера від його го­ловного завдання - розмови. У третьому ж випадку суттєву роль відіграє мікрофон, який сковує багатьох людей.

Небездоганним є метод, коли інтерв'юер працює в парі з протоко­лістом (цей метод широко практикували в Німеччині), хоча б тому, що вдвічі збільшує кількість людей, зайнятих опитуванням.

Найефективнішим виявився метод польового кодування, який зводиться до кодування інтерв'юером відповідей опитуваного безпосе­редньо під час інтерв'ю. Для цього опитувальний лист за формою мак­симально уподібнюють до анкети. Інтерв'юер лише відмічає коди, яки­ми позначено можливі варіанти відповідей. Інтерв'юер може записати окремі відповіді повністю. Тобто польове кодування дає змогу інтер­в'юерові (якщо він добре вивчив опитувальний лист) зосередитися на бесіді, не переривати її записуванням відповідей.

Запитання для самоконтролю

1. У яких випадках соціологи вдаються до інтерв'ю?

2. Які відмінності між соціологічним і журналістським інтерв'ю?

3. Що містить інструкція інтерв\мерові?

4. Які вимоги до інтерв 'юера?

5. Які форми запису відповідей під час інтерв'ю?

До особливос­тей соціометрич­ного опитування належить і те, що, на відміну від ін­ших видів опиту­вання, воно дає не інформацію про респондента чи соціальну гру­пу, а про стосунки між респондента­ми в групі

2.2.4. Соціометричне опитування

Потреба в соціометричному опитуванні виникає тоді, коли по­трібно з'ясувати суть соціальних відносин у групі, соціальний статус і соціальну роль¹ кожного з членів малої соціальної групи. Дослідник проводить опитування щодо інтенсивності та бажаності контактів і спільної діяльності в малій групі, на цій підставі встановлює систему міжособових відносин. Таке дослідження і називається соціометричним або ж соціометрією.

Воно має низку особливостей, які відосіб- нюють його від інших різновидів опитування. Пе­редусім це чітко обмежений предмет соціомет- рнчного опитування - стосунки членів малої групи. Друга особливість - параметри вимірю­вання і специфіка запитань при соціометрич­ному опитуванні: всі, без винятку, запитання соціометричної картки (так називають польовий документ у соціометрії) передбачають, що опи­туваний назве конкретне прізвище члена своєї групи: і тоді, коли йдеться про вимірювання вибору («З ким із студентів своєї групи Ви хотіли б разом готуватися до семінарського заняття?», «Як Ви думаєте, хто з однокурсників погодився б жити з Вами в одній кімнаті гуртожитку?»), і при вимірюванні відхилення («Кого із членів бригади Ви не хотіли б бачити в себе на дні народження?», «Хто з членів Вашої бригади, на Вашу думку, не буде голосувати за призначен­ня Вас бригадиром?»). Соціометричне опитування фіксує також членів групи, яких, відповідаючи на запитання вибору і на запитання від­хилення, не називають (параметр пропускання).

«Відмінність соціометричного запитання від звичайного полягає в тому, що відповіддю на соціометричне запитання є не значення ознаки, виміряне в номінальній, порядковій чи метричній шкалі, як у звичайно­му опитуванні, а фактично прізвище (або номер, який замінює прізвище) того чи іншого члена групи»¹.

Ця особливість методу унеможливлює застосування соціометрії поза межами малої групи, воно неможливе, наприклад, серед мешканшв одного міста, студентів одного вищого навчального закладу: у них мають бути певні стосунки, всі учасники опитування мають достатньо добре знати один одного. ²

Ще одна особливість методу: соціометричні запитання фіксують не об'єктивні стосунки в групі, а відображення їх у свідомості носіїв інформа­ції, фіксують, як об'єктивні відносини сприймають і оцінюють люди з різним становищем у групі.

Це, щоправда, специфіка не тільки соціометрії (раніше мова йшла про те, що при анкетуванні й соціологічному інтерв'ю також фіксують не реальну дійсність, а її відображення в свідомості опитуваного); та у соціометричному опитуванні ця обставина виражена найяскравіше.

Нарешті, особливістю соціометричного опитування є те, що вико­ристовуючи його, практично неможливо без шкоди для аналізу забезпе­чити анонімність дослідження. Відомо лише два способи, якими забез­печують анонімність у соціометрії: коли за відсутності дослідника члени досліджуваної групи домовляються про присвоєння кожному з них но­мерів (чи якихось символів) і коли окремі запитання кладуть у спе­ціальні конверти з відповідними прізвищами членів групи (наприклад, коли х хотів би виконувати якусь роботу спільно з у, то він кладе відпо­відне запитання у конверт із прізвищем).

Сучасна соціо- метрична методи­ка і досі значною мірою будується на концепції Дж. Мо­рено. З цього ви­пливає, що соціо- метрія особливо придатна для вив­чення емоційного аспекту стосунків у групі і, відповід­но, цей метод прі­оритетний для со­ціальної психоло­гії, у соціології він набуває значення лише тоді, коли йдеться про соціо­логію малих груп

Свою концепцію Дж. Морено побудував на п'яти постулатах. По- перше, він вважав, що людина - це результат переплетення комплексу со­ціальних відносин, певний соціальний атом. Перебуваючи у сфері впливу один одного, соціальні атоми можуть утворювати соціальні молекули. Стосунки ж між людьми визначають невидимі нематеріальні згустки емо­ційної енергії, найпростіші одиниці почуттів (Дж. Морено називав їх «теле»). Ось ці «теле», вважав Дж. Морено, і слід вимірювати.

По-друге, міжособові стосунки, за Дж. Морено, мають два рівні: а) спонтанний, на якому перебувають ті, з ким індивід хотів би вступити в контакт; б) реальний, який творять ті, хто справді емоційні партнери.

Третій постулат концепції Дж. Морено - «закон соціальної граві­тації», згідно з яким група згуртованіша, якщо більший емоційний потяг членів групи один до одного.

Четвертий постулат концепції Дж. Морено - «соціологічний закон», за яким вищі форми організації суспільства випливають з прос­тіших. Оті молекули, утворені із соціальних атомів, є будівельним ма­теріалом для складніших конструкцій. Тобто змін у макроструктурі можна досягти через мікросоціологічний вплив на малі групи.

Нарешті, і це по-п'яте, концепція Дж. Морено грунтується на «соціо- динамічному законі», за яким більшість симпатій членів групи випадає не­багатьом «зіркам», решта ж виявляється обділеними увагою своїх товаришів, емоційно знедоленими («соціометричний пролетаріат»). Причому збільшен­ня розмірів групи лише посилює цей дисбаланс.

Як уже згадувалось, групові взаємостосун­ки соціометрія визначає за параметрами вибору, відхилення і пропускання. І критерієм тут є конкретна діяльність або ставлення одних ін­дивідів до інших. Таку діяльність називають со- ціометрнчннми критеріями.

Що ж до особливостей групи, то вони також впливають на вибір кри­теріїв і особливо на безпосередньо пов'язане з цим процесом формулювання запитань. Адже соціометричні критерії формулюють у вигляді запитань.

Соціометрична практика свідчить, що у визначенні кількості кри­теріїв, за якими респондент мас зробити вибір, слід керуватися таким правилом:

• що неорганізованіші взаємостосунки в групі, то менше має бути критеріїв; особливо це стосується вивчення груп із серйозним міжосо- бистісним конфліктом;

• кількість застосовуваних критеріїв залежить від того, наскільки давно члени групи знають один одного, від досвіду спілкування; що три­валіший контакт між членами групи, то більше критеріїв можна вико­ристовувати. Однак збільшувати їх кількість понад 7-8 недоречно: це може роздратувати опитуваних¹.

Що ж до змісту соціометричних критеріїв і, відповідно, формування запитань, слід враховувати такі загальні правила:

1. Соціометричний критерій мас відображати взаємостосунки між членами групи.

2. Соціометричний критерій має відтворювати ситуацію вибору

партнера.

3. Запитання не може обмежувати можливості вибору опитуваного.

4. Критерії мають бути значущими для досліджуваної групи.

5. У запитанні має бути описана конкретна ситуація.

6. Запитання слід формулювати ввічливо і коректно. Воно має бути конкретним і однозначним^.

Види соціометричних запитань. Про один вид уже йшлося: запи­тання вибору і запитання відхилення (критерій пропускання застосовують без спеціальних запитань).

Запитання вибору і відхилення можуть бути власне соціометрични- ми (тобто стосуватись вибору чи відхилення самого респондента) і прог­ностичними (тобто стосуватись позиції інших членів групи щодо респон­дента. Наприклад: «Хто, на Вашу думку, хотів би піти з Вами в похід?»).

У соціометрії використовують також і параметричні запитання, які обмежують кількість виборів чи відхилень («вкажіть одного (не більше двох, трьох»)), або ж непараметричні, коли респондент називає стільки людей, скільки, на його думку, потрібно. Є також запитання з бальною оцінкою, відповідаючи на які опитуваний конкретним балом оцінюс вира- женість якоїсь ознаки в кожного члена групи, ранговані, які пропонують респондентові розташувати членів групи за силою вираження конкретної ознаки (наприклад: «З ким із членів Вашої ірупи Ви погодилися б мешкати

в одній квартирі насамперед ? У другу чергу ? У третю

чергу ?»).

Відповідаючи на запитання парного порів­няння (вони стосуються всіх членів групи, яких опитуваний знає найкраще), респондент за допомо­гою балів визначає, яка з пари протилежних ознак і наскільки притаманна конкретному членові групи (наприклад: «Оцініть, будь ласка, кожного члена бригади за наведеним нижче переліком ознак (якщо ознака виражена яскраво - 2 бали; 0 - якщо вона виражена тією ж мірою, що й протилежна; 2 - якщо яскраво виражена протилежна ознака): працелюб 2 і 0 -1 -2 лінивий чесний 2 10-1-2 брехун фахівець 2 1 0-1-2 не знає свого фаху»).

Щоб випадково не випустити з уваги когось із членів групи, респондент, відповідаючи на за­питання, мусить мати повний список членів групи.

Інформація соціоматриці може бути подана також, у графічному вигляді соціограми. Серед її різновидів найвідоміша «мішень»: точки, які символізують членів групи, розташовують в межах кола відповідно до статусу членів групи: що вищий статус, то ближче до центру розташована відповідна точка. Точки сполуча­ють лініями, які означають вибір (цей критерій позначають —+), взаємний вибір (♦-*), відхилення ( ►), взаємне відхилення (< ►).

Очевидно, що соціометричні дослідження хоч і з'ясовують стосунки між членами групи, але не дають змоги пояснити, чому во­ни, ці стосунки, саме такі. Тому не варто сприймати соціометрію як всеохопний і всемогутній різновид опитування.

Запитання для самоконтролю

1. У яких випадках вдаються до соціометричного опитування?

2. Чим соціометрія відрізняється від інших видів опитування?

3. Який внесокДж. Морено в соціометричну методику?

4. Які Ви знаєте види соціометричних критеріїв?

5. Які Ви знаєте види соціометричних запитань?

6. Результати со­ціометричного опитування зано­сять зі спеціаль­ної таблиці, соціо- матрицю, в якій по вертикалі фік­сують членів гру­пи, а по горизон­талі - відповідно зафіксовано озна­ки. На перетині виставляють або ж відповідні бали, або знаки: «+», яким позначають вибір, «-» - відхи­лення, «О» - про­пускання

   Чим соціоматриці відрізняються від соціограм?

Як ніякий ін­ший метод, тесту­вання дає змогу продіагностувати здібності, склад характеру, профе­сійну придатність, інтелект індивіда чи сукупності ін­дивідів. Саме на основі тестування виросли такі га­лузі психології, як психодіагностика і психометрія

Тестування як метод збору інформації вирізняється серед усіх інших методів. З одного боку, це різновид опитування, оскільки полягає в одержанні вербальної інформації у відповідь на запитання дослідника. З іншого боку, тестові запитання здебільшого ставлять перед опи­туваним проблемну ситуацію, вводять його в екс­периментальні умови (напр.: «Уявіть, що Ви...»). Це зближує тест з експериментом. До того ж, тес­тований у процесі опитування самостійно фіксує рівень своїх відчуттів, стану, здібностей і це збли­жує тестування із самоспостереженням. Нарешті, «індивідуалістська» спрямованість тесту робить його, зазвичай, психологічним методом збору ін­формації. Однак оскільки тестування застосову­ють не тільки в загальній психології, а й у со­ціальній психології і соціології, маємо всі підста­ви говорити про нього як про різновид опитування, соціологічного мето­ду збору інформації.

Тестування - це метод вимірювання й кількісної оцінки різних психологічних властивостей та станів індивіда, - настільки складних і глибинних, що вони не піддаються фіксації за допомогою спостереження

чи інших методів збору інформації. Тестування дає змогу зафіксувати ознаки та надати їм кількісного значення, тобто квантифікувати якісні ознаки чи властивості особи. Одночасно тестування дистан- ціює одержані оцінки від можливих суб'єктивних установок дослідника.

Найпростіші тести для респондента є «ба­тареєю» висловлювань, з якими він має погоди­тися або не погодитися. Що означає та чи інша відповідь, яка справжня мета тестування, як інтер­претуватимуть відповіді, тестований у момент тестування не знає. Для дослідника ж згадана

Відомий британський психолог Пол Клайн розробив декілька правил для написання інструкцій: «(1) будьте якомога стислими; (2) висловлюйтесь якомога простіше, вживаючи прості речення без уточнювальних додаткових; (3) приклади мають завжди допомагати зрозуміти інструкцію»¹;

2. ключ шкалування - співвідношення пунктів завдання зі шка­лами вимірювальних якостей; ключ показує, яку якість тестованого характеризує той чи інший пункт завдання;

3. кодувальний ключ, який дає змогу підрахувати, скільком балам відповідає та чи інша відповідь;

4. ключ інтерпретації одержаного індексу (кількості балів), за допомогою якого результат співвідносять із нормою.

Ці ключі, без яких тестування втрачає сенс, - найвразливіше місце в тесті. Уже розроблення кодувального ключа - дуже трудомістка і відпові­дальна процедура, адже треба "ретельно мотивувати, чому одну відповідь оцінюють стількома балами, а іншу - стількома. Чому, наприклад, регулярне відвідування всіх лекцій відповідає 10 балам, а відвідування лише найкращих - 8, а не навпаки?

Навіть якщо вважати нормою середньостатис- тичні результати (а показники на­віть великої групи не обов'язково є нормою), все од­но доводиться зважати на соціо- культурні відмін­ності (у людей різ­ного віку, освіти, національності норми різні) і на зміни, які з часом відбуваються у одній і тій же групі

Останнім часом набувають поширення кри- терійно орієнтовані тести¹, у яких відповіді зі­ставляють не із середньостатистичними відомос­тями, а з «ідеальною нормою». Утім, розробля­ючи таку норму, важко уникнути суб'єктивізму, а якщо дослідники легковажні - і примітивної про­фанації. Прикладом такої профанації є тест, опуб­лікований в одній ужгородській газеті. З нього випливає, що ревнивою є жінка, яка любить компліменти, вибирає коротку сексуальну сукню, любить сидіти на гойдалках, відпочивати під пальмою. Якщо ж вона віддає перевагу відпочинкові під кипарисом, любить сидіти в гамаку, вибирає білі з мереживом сукні, то вона не заздріс­на, але хоче уваги².

Фаховість у роз­робленні тестів по­лягає передусім у доборі саме таких тестових завдань, виконання яких реально відобра­жало б досліджува­ну якість тестова­ного (точно визна­чений ключ шкз- лування)

Отже, йдеться про недопущення профанації при тестуванні, про чітке дотримання добре продуманих процедур, про фаховий підхід до цього (зрештою, як і до всіх інших) методу збору інформації.

Скажімо, у тесті на освіченість природними були б завдання, які фіксують обізнаність тестова­них у одній чи кількох галузях. Такі завдання, од­нак, були б недоречними в тесті на інтелектуальні здюйості, оскільки інтелект - це не освіченість, тоб­то володіння сумою знань, а здатність мислити, тоб­то самостійно виробляти нові знання та оперувати ними. Отже, тестові завдання на інтелектуальний розвиток мали б з'ясувати здатність тестованого ви­конувати мислительні операції - порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікацію та ін. Досвід показує, що найліпший результат тут дають, зокрема, завдання на аналогію, вилучення зайвого, послідовність².

Приклад завдання на аналогію:

Логіка так відноситься до Науки, як Університет до ...

а) вищої школи;

б) осередків культури;

в) вищих навчальних закладів;

г) наукових центрів.

Приклад завдання на вилучення зайвого:

Яке слово в наведеному переліку тварин зайве?

Кінь, собака, заєць, корова, вівця.

Приклад завдання на послідовність:

Допишіть потрібне число:

6, 9, 11, 14, 16,...

Звичайно, якщо людина не знає, що таке логіка чи університет, що заєць - не домашня тва­рина, чи з дитинства мала проблеми з математи­кою і тому не помітила, що в третьому завданні кожне наступне число збільшується почергово на З і 2, - це ще не достатня підстава вважати її інтелек­туально бездарною. Так само, як несправедлив було б вважати інтелектуальним генієм того, хто успішно розв'язав ці завдання. Однак однотипна відповідь на кілька одно­типних тестів дає підстави до конкретних висновків. Отже, про фаховість у розробленні цього методу збору інформації свідчить й аргументоване визначення кількості балів, якій відповідає та чи інша відповідь (аргумен­тований кодувальний ключ), та співвідношення цієї кількості з певним зразком (ключ інтерпретації). Іншими словами, тестування має сенс, воно ефективне і надійне (тобто валідне й стійке), якщо такими ж надійними є всі його обов'язкові елементи.

Таку надійність, за П. Клайном, передусім забезпечують збалансовані шкали, коли ключові відповіді «так» чи «ні», «правильно» чи «неправильно» і т. д. має приблизно однакова кількість завдань; зрозумілі однозначні твер­дження у завданнях, уникнення відверто соціально бажаних (або небажаних) відповідей, а також спеціальні заходи, спрямовані на послаблення установки на згоду, адекватний аналіз завдань, валідизацію тестів¹. До таких заходів належать, зокрема, і графічні тести, які дають змогу респондентові асоціювати свою відповідь із певним рисунком, графіком, схемою і т. д.²

Запитання для самоконтролю