8.3. Французьке Просвітництво XVIII ст.

Справжнім лідером французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе (Вольтер). У Вольтера (1694–1778) було 137 псевдонімів, але в історію він увійшов саме з цим. Надзвичайно обдарований, універсально освічений, войовничий за характером, Вольтер втілював у собі основні просвітницькі ідеї. Він мав талант філософа й історика, драматурга й романіста, поета й публіциста, був ворогом деспотизму, патріархом вільнодумства.

З десяти до шістнадцяти років Вольтер виховувався у єзуїтській колегії легран, а надалі у школі правознавства у Парижі. Там він увійшов у гурток вільнодумно налаштованої аристократичної молоді і започаткував свою літературну творчість. За епіграму й памфлет проти регента Філіпа Оранського майже рік відсидів у Бастилії. Однак часу там марно не втрачав, а написав свою першу трагедію „Едіп” та поеми. З 1728 по 1729 рік Вольтер перебував у Англії, що значно вплинуло на формування його власне філософських поглядів. Потім до 1750 р. жив у Франції, але через переслідування збоку церковників виїхав до Прусії, деякий час перебував у Женеві, а з 1755 р. і майже до кінця життя мешкав у своїй садибі Ферней на кордоні Франції зі Швейцарією. Саме тут розгорнулась його активна антиклерикальна діяльність, тут він приймав активну участь у створенні Енциклопедії, написав багатотомний філософський словник, філософські повісті. На початку 1778 р. Вольтер прибув до Парижа, де його з захопленням зустріли, але 30 травня того ж року він помер. Через 13 років, під час революції, його гроб було перенесено до Пантеону.

В усіх вольтерівських творах проходить лейтмотивом критика офіційної релігії й церкви. І це є цілком зрозумілим. Адже в умовах того часу кожен, хто прагнув улаштувати суспільне життя на нових засадах, мусив виступати проти авторитету панівної церкви, проти богословських догм, за звільнення свідомості від хибних стереотипів. Будь-хто з критиків панівних економічних і політичних відносин не міг не підняти руку проти релігії й церкви, що освячували владу монарха й увесь устрій життя й думок, що склався.

Інша риса творчості Вольтера полягає у тому, що всі його твори просякненні філософськими ідеями. Філософічним був його „театр” (понад 50 п’єс), філософські повісті та романи. Посмертне видання його творів склало 70 томів, серед них – „Філософські листи”, „Метафізичний трактат”, „Філософ-невіглас”, „Філософський словник”.

У філософії Вольтер був прихильником Локка. Засвоївши сенсуалізм англійських філософів, він активно пропагував його у Франції. Спираючись на вчення про відчуття як першоджерело пізнання, Вольтер піддав критиці декартівське вчення про природжені ідеї. Відкинув він і беркліанський суб’єктивний ідеалізм, зауваживши, що коли падаючий камінь переламає мені плече, то мабуть дуже важко буде припустити, що це сталося завдяки зусиллям пам’яті.

Стосовно релігійних питань Вольтер залишився деїстом, тобто визнавав можливість існування Бога лише як першодвигуна Всесвіту. Відхиляв він і субстанційність душі. Душа не є самостійним і незалежним началом. Те, що ми звемо душею, є тільки здатністю людини до мислення.¹ Чому б не вважати мислення властивістю матерії? – порушує ще одне важливе питання Вольтер і відповідає: „І яка людина на Землі наважиться, не впадаючи у безглузду нечестивість, стверджувати, неначе Бог не може надати матерії чуття і думку”; Неможливо, кажуть мені, щоб матерія мислила. Однак я не вбачаю такої неможливості” [4].

Вольтер всіляко пропагував у Франції індуктивний метод Бекона і Ньютона, хоча стосовно самого філософського знання й залишався скептиком, вважаючи, що філософія не дає пояснення суті речей, і одну з своїх праць – „Філософ-невіглас” – у другому виданні так і назвав – „Питання людини, яка нічого не знає.”

У своїх перших творах Вольтер був прибічником ідеї свободи волі (індетермінізму), але згодом детермінізм подолав його. Було б дивно, вказував він, якби Всесвіт підкорювався своїм законам, а лише одна малесенька тварина могла б діяти всупереч їм. У дійсності бути вільним – значить могти робити те, що ми хочемо. Людина – одна з ланок ланцюгу загального зв’язку речей.

У етиці й естетиці Вольтер проводив думку про відносність ідеалів і критеріїв добра й красоти. Уявлення про них змінюються від епохи до епохи, від місця до місця. Судження у цих питаннях залежить і від того, хто його висловлює. Так, напр., він писав: «Спитайте в самця жаби: Що таке краса, прекрасне «to kalon»? Він відповість, що це - жаба-самиця з її здоровенними, круглими, виряченими очима на маленькій голівці, з плоским ротом до вух, жовтим животиком, брунатною спинкою. Спитайте гвінейського негра: для нього прекрасне – чорна, блискуча шкіра, заглиблені очі, сплюснений ніс» [5]. Тим самим Вольтер розхитував уявлення про абсолютність норм, що вже віджили свій час.

Вольтер був прекрасним істориком, першим висунув ідею створення історії культури, він же сформулював і поняття „філософія історії”.

Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755) – один з перших представників французького просвітництва. Його просвітницький пафос виявляється у ряді моментів. По-перше, він вірить у цивілізуючу роль науки, яка корисна своїми відкриттями й винаходами, а також сприяє щастю людям. По-друге, природознавчі успіхи наук, що спирались на емпіричний метод, відкривають шлях до дослідження історії і соціальних процесів. Він був переконаний, що у суспільному житті мають місце природні закони, зважаючи на те, що в ньому немає випадковості чи божественого провидіння.

У своєму основному творі „Про дух законів” Монтеск'є вказував, що в цілому закон це є людський розум, ним керуються всі народи землі. Політичні й громадянські закони – то все окремі конкретні випадки застосування разуму до особливостей життя конкретних народів. Ці закони повинні відповідати властивостям народу, для якого вони встановлюються. Вони повинні відповідати фізичним особливостям країни, її клімату – холодному, жаркому чи помірному, якості грунту, розмірам, образові життя, релігії населення, його нахилам тощо.

Він виділяв три форми правління – республіканська, монархічна й деспотична. Кожній з цих форм відповідає певний моральний принцип: для республіканської – доброчинність, для монархічної – честь, для деспотичної – страх. Монтеск’є обґрунтовував також необхідність розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. Не може бути, зауважував він, щоб законодавча влада поєднувалась з виконавчою у одній особі. Якщо, до того ж, не відділити від перших двох судову владу, то це призведе до панування свавілля в суспільстві.

Клод Адриан Гельвецій (1715–1771). На нього велике враження справив твір Д. Локка “Досвід про людський розум” і зробив його прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Найбільш важливі твори Гельвеція – “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, “Про розум”, остання була засуджена й спалена катом.

Розглядаючи відмінності людини як розумної істоти, Гельвецій відзначає її пізнавальні здібності, шо базуються на відчуттях. На їх базі формуються ідеї. Новим моментом було введення категорії “інтерес” у теорію пізнання і в соціальну теорію. Інтереси виражають потреби й бажання людини. Від природи у людині мало чого природженого, все визначається середовищем, як природним, так і соціальним (включно з політичним). Середовище настільки є важливим, що визначає формування добрих чи злих нахилів. Тому зміна середовища у бажаному напрямку автоматично веде до сприятливих прогресу наслідків.

Жан-Жак Руссо (1712–1778) як і Вольтер – видатні діячі Просвітництва, але в той же час і антиподи, представники крайніх полюсів. Вольтер скоріше був ідеологом крупної буржуазії, а Руссо – представник дрібнобуржуазної демократії. У своїх примітках на полях трактату Руссо „Роздум про походження і основи нерівності між людьми” Вольтер назвав ідеї соціальної рівності, які автор пропагував, „філософією обірванця”, котрий бажає, аби бідні грабували багатих.

У своїх творах Руссо доводить ідеї Гоббса й Локка до соціально-політичних наслідків і відверто, чітко формулює власні. Найбільш відомий твір, який це підтверджує – „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо показує, що сувереном, єдиним правителем суспільства, що виникає на підставі договору, є „об’єднаний народ”. Він рішуче підкреслює принцип суверенітету народу. Як і інші представники Просвітництва, Руссо свій ідеал держави розумів у вигляді реалізації царства розуму. Слід додати, що Руссо був, мабуть, першим, хто відчув суперечності сучасної цивілізації, що тоді тільки насувалася, і заявив у творі „Міркування з питання: Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моральності?”, що наука й промисловість несуть у собі не тільки користь: «Скільки небезпек, скільки помилкових шляхів загрожують нам у наукових дослідженнях!.. Якщо наші науки неспроможні вирішити ті задачі, які вони перед собою ставлять, то вони ще більш небезпечні за тими результатами, до яких вони призводять» [6].

Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789) – один з наймолодших французьких просвітників. Його твір „Система природи”, що з’явився у 1770 р., є найбільш систематичним викладенням матеріалізму свого часу. Головна ідея цього твору полягає у послідовному проведенні принципу редукції, тобто у можливості звести всі явища природи до різних форм руху матеріальних часток.

Людина – створіння природи, перебуває в природі і підкорюється її законам. Люди стають залежними, рабами через незнання власної природи, власних потреб, прагнень і прав. Людина, яка не розуміє природу суспільства, не знає його мети й мети уряду, дає себе ошукати, пригнобити, зробити порочним і нещасним.

Природу Гольбах розуміє у двох смислах. У широкому смислі – це увесь Всесвіт, як дещо цілісне, що є результатом взаємодії різних речей та їх рухів. У вузькому смислі – природа є тим, що стосується кожної окремої речі, те, що випливає з її сутності. Сутність же речі – сума властивостей, яка складає індивідуальну природу цієї речі. Природа в обох смислах знаходиться у постійному русі, причину якого не слід шукати поза межами самої природи, бо сутність природи полягає в дії.

Крім «природи» Гольбах використовує ще й поняття «матерія» з таким визначенням: «Стосовно нас матерія є взагалі все те, що певним чином впливає на наші відчуття» [7]. Фактично він ототожнював матерію з речовинністю, для нього «матерія» – абстракція від будь-якої речі. Увесь арсенал знань, які мала на той час механіка, Гольбах використовує для пояснення всіх процесів і перетворень: від простої взаємодії тіл до ментальних процесів у людині та моральних стосунків і політичних явищ у суспільному житті. Принцип, яким він користується, – це редукціонізм, тобто зведення всього складного до простого, до сполучення простих механічних рухів (сила тяжіння, інерція тощо).

З механічної картини світу випливає і бачення Гольбахом співвідношення необхідності та випадковості. Все у світі має свою причину, і для випадковості просто немає місця: «В усіх явищах людського життя від народження до смерті ми бачимо лише ланцюг необхідних причин і наслідків, які відповідають законам, загальним для всіх створінь природи» [8].

Особливості кожної окремої людини, відмінності між людьми пояснюються суто механістично. З відмінностей виводиться нерівність, з якої може народитись рабство, однак в цілому нерівність робить і гарну справу – люди стають необхідними один одному, що складає підвалину суспільного життя. Порушуючи правові й політичні питання, Гольбах впевнено говорить, що суспільство може завжди, коли цього вимагають його інтереси, усунути уряд, змінити форму правління, розширити або обмежити владу. Невдахи-правителі – це ті можновладці, які не керують людьми згідно з їхньою природою, нехтують просвітою народу і заклопотані тільки одним – як ошукати народ.

У творі «Природна політика, або бесіди про істинні принципи управління» Гольбах більш детально зупиняється на соціальних, морально-правових та політичних питаннях суспільного життя. Він не погоджується з думкою про такий природний стан первісної людини, в якому вона вела індивідуалістичний спосіб життя. Та його теза, що людина завжди існувала в суспільстві, проголошується цілком у дусі Арістотеля. Суспільство є теж створінням природи, оскільки якраз природа обумовлює життя людини в суспільстві, що має лише одну мету: надати людям можливість повніше використати природні властивості й здібності кожного для досягнення особистого щастя. Індивідуальні розбіжності та нерівності при взаємному обміні стають основою не розбрату й ворожнечі, а основою соціальності.

Сумісне життя регулюється законами, які є результатом необхідних відносин, що базуються на природі речей. Гольбах розрізняє природні закони і громадянські (позитивні). Протистояння між ними немає, оскільки перші закони – це ті, що безпосередньо засновані на природі людини, а інші – це просто пристосування природних законів до кокретних, мінливих обставин того чи іншого народу. Природні закони усвідомлюються розумом людини і тому можуть іменуватися законами самого розуму, який в усіх людей однаковий, бо така їх природа.

Розглядаючи організацію політичного життя в суспільстві, Гольбах говорить про «незручності» таких форм правління, як абсолютна монархія, аристократія та демократія, бо всі вони сприяють тільки якомусь одному станові, а суспільна рівновага можлива лише за такої форми правління, коли всі стани однаково віддалені від керма влади. Тому Гольбах схиляється до конституційної монархії, яка могла б утворитися тільки зі згоди всього суспільства.

Як відомо, французьке просвітництво буквально сповідувало ідеали свободи. Не обійшов цю тему і Гольбах. «Любов до свободи – найсильніша з пристрастей людини» – заявляє він [9]. Свобода – це можливість робити для власного щастя все, що дозволяє природа людини, яка живе в суспільстві. Наголос на «суспільстві» є принциповим, адже мірилом свободи членів суспільства повинно бути благо суспільства в цілому. Об’єднуючись у суспільство, люди беруть на себе зобов’язання не користуватися безмежною незалежністю, щоб вона не порушувала ті зв’язки, які гуртують людей. Як члени суспільства люди є вільними лише до тої міри, яку дозволяють їм закони розуму. А закони розуму й справедливі закони є одне й те ж, тому «підкорюватися тільки справедливим законам – це і значить користуватися самою повною свободою, якої лише може побажати громадянин» [10].