9.1.3. “Критика чистого розуму”

У назвi твору термiн “критика” вживається в первинному значеннi “дослiдження”, тобто без того негативного забарвлення, яке має мiсце сьогоднi в разi оцiнки якоїсь iдеї чи позицiї. Що ж до виразу “чистий розум”, то Кант прагнув пiдкреслити: в дослiдженнi мова йтиме про таку дiяльнiсть розуму, коли вiн продукує апрiорне знання (знання, що передує досвiду). Тодi розум – це здатнiсть до апрiорного пiзнан­ня.

Стратегiчною метою Канта протягом критичного перiоду стало реформування фiлософiї з використанням досвiду трансформацiї природознавства. Там, де бачили ранiше безладдя i хаос, Ньютон навiв суворий порядок, створив науку, упорядкувавши природничi знання за певними принципами. Цi принципи мали апрiорний характер, проте матерiал, на який вони “накладались”, був емпiричний, тобто досвiдного походження.

Кант роздiляв науку у власному та невласному значеннi слова. Тiльки перша здатна претендувати на звання справжньої науки, оскiльки її судження мають неспростовний, абсолютно iстинний (аподиктичний) характер, що забезпечується математикою.

“Я стверджую, – писав Кант, – що у всякому окремому вченнi про природу можна знайти науки у власному значеннi слова лише стiльки, скiльки є в нiй математики” [3]. Бо саме математичнi положення, як приклад апрiорних суджень, надають науцi теоретичного характеру.

Та настав час за таким зразком реформувати i фiлософiю, особливо її головну частину – метафiзику. “Неминуче очiкується, – був переконаний Кант, – повна реформа або, вiрнiше, нове народження метафiзики за зовсiм невiдомим дотепер планом” [4]. Адже стара метафiзика зайшла в глухий кут, залишившись позаду природознавства. У нiй панував рацiоналiстично-догматичний метод, що безпiдставно претендував на “наукове” дослiдження надчуттєвих речей, виведенних з розуму (таких, що не мали нiякого досвiдного пiдгрунтя).

Кант був впевнений в наявностi у людини апрiорних форм знання, але замислився над тим, як ввести в фiлософiю досвiднi вiдомостi, як поєднати апрiорнi форми мислення з досвiдним матерiалом, щоб вiдмежуватися вiд старих, змертвiлих спекулятивних систем i спрямувати метафiзику на шлях науки.

Щоб вирiшити таке завдання, треба його конкретизувати, вивести в площину послiдовностi часткових завдань, встановити чергу їх вирiшення. I Кант розкладає шлях до своеї мети спочатку у поетапне обгрунтування вiдповiдей на такi питання: як можлива чиста математика, оскiльки вона вже виправдала себе однiєю з ознак науковостi? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафiзика взагалi? Чи можлива метафiзика як наука? Це ще не саме реформування фiлософiї i не створення її системи, а свого роду попередня, пропедевтична робота, завдання якої – з’ясувати в цiлому можливість досягнення фiлософiєю звання науки. До вирiшення поставлених питань слiд взагалi вiдкласти будь-яку iншу фiлософську роботу i не витрачати марних зусиль. Фактич­но в цiй частинi йдеться про дослiдження фундаментальних пiзна­валь­них здiбностей людини, дослiдження умов i можливостi пiзнання. Тiльки пiсля цього можна братися за подальшу роботу. Саме такий пропедевтичний етап Кант i називав критичною фiлософiєю, котрiй вiдповiдає критичний або трансцендентальний метод.

“Я називаю, – вчив мислитель, – трансцендентальним усяке пiзнання, що займається не стiльки предметами, скiльки нашим способом пiзнання предметiв, оскільки таке пiзнання має бути можливим a рriori” [5]. Термiн “трансцендентальний” тут вживається у значеннi характеристики умов можливого досвiду, завдяки яким вiдбувається перехiд до знань.

У змiстовному вiдношеннi наука являє собою сукупнiсть упорядкованих суджень, котрi бувають аналiтичними або синтетичними. Першi мають пояснювальний характер остiльки, оскiльки в предикатi немає приросту нового знання, а лише в iншому виглядi повторюється те, що вже передбачено в суб’єктi судження. Так, судження “Всi тiла об’ємнi” – аналiтичне, бо властивiсть мати об’єм вже закладене в понят­тi тiла. Аналiтичне воно тому, що створюється шляхом простого розкладення змiсту предиката, нiяк не поширюючи нашого знання про тiло. Проте пiзнання передбачає збiльшення обсягу знань, цiй вимозi вiдпо­вi­дають синтетичнi судження. Твердження “Деякi тiла мають вагу” мiстить у предикатi щось таке, чого немає у загальному поняттi про тiло. Це вже буде синтетичне судження, оскiльки з’єднано разом два поняття: “тiло” та “вага”.

Далi Кант подiляє синтетичнi судження на два класи: судження досвiду i апрiорнi судження. Першi мають той недолiк, що в них вiдсутня загальнiсть та необхiднiсть, а для дiйсно наукового судження обов’язкове виконання цих вимог. Звiдси виходить, що справжнє пiзнан­ня, результати якого вiдрiзняються необхiднiстю i загальнiстю, складається з апрiорних синтетичних суджень. Прикладом їх є положення математики. Так, скажiмо, (7+5) =12 – цей вираз є синтетичним апрiорним судженням тому, що поняття суми вказує лише на операцiю, котру слiд провести з числами, проте при цьому ще не мислиться число, що охоплює 7 та 5, тобто 12.

Iстотною рисою чистого (неприкладного) математичного пiзнання, котра вiдрiзняє його вiд iнших видiв апрiорного пiзнання, є те, що воно виникає через конструювання понять. Конструювати поняття, за Кантом, означає робити їх “чуттєвими”, переводити в споглядання, iнакше кажучи – приєднати споглядання до поняття. Забiгаючи наперед, зауважимо, що на вiдмiну вiд математики чиста фiлософiя є пiзнання розумом через однi лише поняття, без посередництва чуттєвого спостерiгання.

Нагадаємо, що чистим пiзнанням Кант називав те, яке випливало з чистого розуму незалежно вiд будь-якого досвiду. Крiм математики, апрiорнi синтетичнi судження притаманнi природознавству. Метафiзика теж, принаймнi за своєю метою, складається з таких суджень.

Оскiльки приклад математики, природознавства та метафiзики демонструє наявнiсть апрiорних синтетичних суджень, то далi проблема конкретизується у питаннi: як взагалi можливе, як здiйснюється апрiорне синтетичне пiзнання?

Вiдповiдь на це запитання починається з констатацiї: “Iснує два стовбури людського пiзнання, якi виростають, може, зі спiльного, але невiдомого нам кореня, а саме чуттєвiсть i розсудок: через першу предмети нам даються, а через другий вони мисляться” [6]. Iнакше кажучи, чуттєвiсть постачає данi, а через активнiсть розсудку виникають поняття.

Чуттєвi враження вiд предметiв – це вiдчуття. Якщо спостерiгання виникає внаслiдок вiдчуття, то воно називається емпiричним. Предмет емпiрiчного спостерiгання Кант називає явищем. Та частина явища, котра вiдповiдає вiдчуттям, є його матерiал (матерiя), а та, завдяки якiй цей матерiал упорядковується, може вважатися формою явища. Форми всіх явищ знаходяться в нашiй “думцi” готовими, вони апрiорнi i тому їх можна розглядати окремо вiд будь-якого вiдчуття. Чиста форма чуттє­вос­тi, в якiй вiдсутнi будь-якi вiдчуття, може бути також названа чистим спостерiганням. Умови i можливостi нашої чуттєвої пiзнавальної спроможностi Кант розглядає у частинi “Трансцендентальна естетика” (слово “естетика” тут береться в його вихiдному старогрецькому значеннi – воно пов’язане з українським “чуттєвий”). Роздiл, присвячений принципам чистого мислення, має назву “Трансцендентальна логiка”.

У “Трансцендентальнiй естетицi” Кант показує, що апрiорнi форми чуттєвостi – це простiр та час. Вiдчуття, які отримує людина, спостерiгаються нею завдяки простору i часу, тобто упорядковуються та сприймаються як явища. Труднощi кантiвського розумiння сутностi простору i часу пов’язанi з прагненням витлумачити їх або як природженi форми (коли ми солiдаризуємося з Кантом), або як об’єктивнi зовнiшнi умови iснування предметiв (коли ми хочемо йому заперечити). Насправдi Кант не погодився б нi з тiєю, нi з iншою його iнтерпретацiєю. Простiр i час як форми чуттєвостi є певна позасвiдома дiяльнiсть нашого духу, спонукою якої виявляються зовнiшнi враження. Самi поняття простору i часу виникають лише пiсля того, коли ми усвiдомлюємо свою спочатку позасвiдому дiяльнiсть з упорядковування вiдчуттiв.

Кант вважав, що обидва цi поняття є набутими, їх абстраговано не з чуттєвого сприйняття об’єктiв, а з власної дiяльностi нашого розуму, котра впорядковує чуттєвi враження на основi сталих законiв.

З такого розумiння простору i часу Кант робить висновок про можливiсть апрiорного знання. Трансцендентальна естетика завершується важливим тверджен­ням про те, що, по-перше, зовнiшнi предмети сприймаються нами не такими, якими вони є самi по собi, а такими, якими вони постають через єднання вiдчуттiв i апрiорних форм чуттєвостi; по-друге, апрiорнi форми спостерiгання (простiр i час) виявляються необхiдною частиною та умовою пiзнавального процесу, спрямованого на вироблення апрiорних синтетичних суджень.

Перехiд до “Трансцендентальної логiки” пов’язано з розглядом пiзнання як мислення. Сама ця частина праці розпадається на два роздiли: трансцендентальна аналiтика i трансцендентальна дiалектика.

Обгрунтування можливостi пiзнання безпосередньо пов’язане у Канта з питанням про досвiд. Поняття досвiду в усiй новоєвропейськiй фiлософiї є, мабуть, серед найважливiших i має своє специфiчне значення. Один з фундаторiв емпiризму – Дж. Локк – вважав, що все наше пiзнання починається з досвiду (пiд яким слiд розумiти зовнiшнi та внутрiшнi сприйняття) i нiякого iншого джерела знань не припускав.

Кант лише частково погоджується з Локком. Вiн додає, що крiм емпiричного начала, iснує ще i апрiорне джерело пiзнання. Будь-який досвiд, – пояснював вiн, – складається, по-перше, з спостерiгання, яким предмет подається для пiзнання, i, по-друге, з поняття, завдяки якому вiн мислиться, Окремо цi види уявлень ще не дають повної картини пiзнання.

Виходить, що поданiсть речей через досвiд полягає в поєднаннi чуттєвого спостерiгання i апрiорних понять. Сам досвiд виникає лише завдяки тому, що до сприйняття додається поняття розсудку, стверджував Кант.

Суттєво також зауважити, що досвiд, предмети i природа – у чомусь тотожнi. Досвiд є поєднанням явища i поняття як апрiорної форми розсудку. Результат такого поєднання є не що iнше як предмет. Сукупнiсть же предметiв, предметний свiт позначається одним словом – природа. Про природу тут йдеться не як про рiч саму по собi, а як про об’єкт, котрий пiзнається нами. Тому i говорить Кант, що сам досвід (а ми додамо також – предмет, природа) є видом пізнання.

Здатнiсть мислити є розсудок. Перше питання, котре тут виникає: що саме мислиться, що є матерiєю мислення? Мисляться “предмети” чуттєвого спостерiгання. Мислення немає, якщо вiдсутнi чи то чуттєвiсть, чи то розсудок. “Думки без змiсту порожні, а споглядання без понять слiпi”, – резюмує Кант. Пригадаємо ту вихiдну проблему, що поставлена критичною фiлософiєю: як можливi синтетичнi судження? Вiдтепер особливу увагу слiд звернути на два термiни: “судження” та “синтетичнi”, бо вони мають безпосереднє вiдношення до дiяльностi розсудку. Розсудок взагалi можна визначити як здатнiсть створювати судження, i його дiяльнiсть саме i полягає в реалiзацiї цiєї здатностi.

У трансцендентальнiй логiцi Кант теж звужує дослiдження, видiляє лише ту частину мислення, яка має своє джерело виключно в розсудку, тобто говорить про чистий розсудок. Витоком такої вiдносно самостiйної частини є спонтаннiсть пiзнання. Iнакше кажучи, розсудок в змозi самостiйно продукувати уявлення, але уявлення другого порядку, бо уявлення першого порядку постачає нам чуттєвiсть зi своїми апрiорними формами. Уявлення першого порядку немов би демонструють свiй чуттєвий многовид, однак спонтаннiсть нашого мислення вимагає, щоб це рiзмаїття було якось переглянуте, сприйняте i пов’язане для отримання з нього знання. Таку активнiсть Кант називає синтезом i надає їй виняткового значення в усьому функцiонуваннi розсудку. Спонтаннiсть мислення грунтується на початковiй, рухливiй готовностi людської душi до синтезу. Однак функцiю зведення цього синтезу до поняття виконує власне розсудок. Апрiорне поняття виникає тодi, коли розсудок фiксує в собi дiяльнiсть вiдносно “чистого синтезу”, тобто одну лише форму синтезуючої дiяльностi.

Синтез означає сполучення, зв’язок. “Але пов’язання міститься не в предметах, – проголошує Кант, – і не може запозичуватися з них через сприйняття, щоб таким чином допіру тоді прийматися в розсудок, навпаки, воно є функцією розсудку, який сам є не більше, як здатність a priori пов’язувати.” [7]. Цю свою думку фiлософ називає вищим основоположенням в усьому людському пiзнаннi: згадаємо тут ще раз про “Копернiканський переворот”.

Отже, результатом синтезуючої дiяльностi є, перш за все, поняття. Серед багатої палiтри рiзних понять, якими ми користуємося, є такi, що створюються завдяки наявностi спостерiгання, а також чистi або трансцендентальнi. Першi – емпiричнi, другi – апрiорнi. Наприклад, коли менi в чуттєвостi подано рiзнi види дерев, то я пов’язую цей многовид в одне поняття “дерево”. Такi поняття, що самi служать справi створення понять, Кант називає категорiями, вони саме i є апрiорнi форми розсудку, котрi виступають умовами можливого досвiду. У “Критицi чистого розуму” Кант виконав клопiтку роботу, експлiкувавши вичерпну сукупнiсть усiх чистих понять (категорiй) розсудку. Їх виявилось 12 і вони утворюють чотири блоки.

1. Категорії кількості – єднiсть, множиннiсть, цiлокупнiсть.

2. Категорії якості – реальнiсть, заперечення, обмеження.

3. Категорії відношення – сутнiсть i самостiйне iснування, причиннiсть i залежнiсть (причина та дiя), зносини (взаємодiя мiж тим, що дiє, i тим, на що спрямована дiя).

4. Категорії модальності – можливiсть, iснування, необхiднiсть.

Видiленi категорiї – чистi розсудковi поняття синтезу, розсудок “тримає їх в собi” апрiорно i з їх допомогою вiн мислить, розумiє. Внаслiдок утримання в собi взаємопов’язаної сукупностi чистих понять суб’єкт зберiгає уявлення про свiт як усталений, впiзнає його як той самий, усвiдомлює єднiсть свiту завдяки наявностi в суб’єктi первинної поєднуючої активностi, що фiксується у виразi “Я мислю”, або самосвiдомостi (у термiнах Канта – “трансцендентальної єдностi апперцепцiї”). Першоначальна самосвiдомiсть є поєднання в собi нашої власної дiючої самостi (Я), котра потiм поширюється до само­усвiдомлення уявлень як моїх уявлень, що можна виразити формулою “Я тотожне Я”, тобто “Я” тотожне єдностi всiх уявлень. Тут доречно буде зауважити, що пiзнiше другий представник нiмецької класичної фiлософiї, а саме Й.Г. Фiхте, вiзьме цю фор­мулу за вихiдну точку своєї концепцiї (“нау­ковчення”).

Пiсля того, як Кант вiдкрив категорiї, вiн проаналізував елементи пiзнавальної здiбностi. Ними є власне розсудок, здiбнiсть до судження i розум, яким вiдповiдають процедури створення понять, суджень i умовиводiв. Усi разом їх можна назвати розсудком у широкому значеннi слова. Ми не будемо деталiзувати цей напрямок кантiвських студiй, скажемо лише пiдсумково, що фiлософ по-своєму вирiшив проблему можливостi математики, природознавства i метафiзики. Синтетичнi судження математики спираються на чисте спостерiгання простору (геометрiя) i часу (арифметика). Природознавство спирається на досвiд, в якому поєднується природна данiсть явищ i чистi форми мислення (розсудку). Метафiзика теж можлива, але лише як система всiх принципiв теоретичного пiзнання розумом з допомогою понять, або як система чистої теоретичної фiлософiї. Ця метафiзика стосується виявлення умов можливого досвiду. Та залишається ще одне питання, якому Кант готує негативну вiдповiдь: чи можлива метафiзика позачуттє­вого?

У “Критицi чистого розуму” цьому присвячено роздiл трансцендентальної дiалектики. Сфера дiалектики – логiка “видимос­тi”, “по­до­би”, але взято до уваги не емпiричну видимiсть, коли, наприклад, ложка в склянцi води здається зламаною, а видимiсть трансцендентальну, котра зовсiм виводить нас за межi емпiричного використання категорiй, схиляє до пошуку позiрних цiлей. Канту треба з’ясувати: як виникають такi судження, що тягнуть за межi досвiду, спонукають нас до їх безнадiйного використання по аналогiї з судженнями досвiду. Такi помилковi судження фiлософ називає трансцендентними, яким вiдповiдає трансцендентний також предмет судження, тобто такий, що не має корелята в досвiдi. Щоб дослiдити витоки трансцендентних суджень, Кант переходить до розгляду власне розуму – вiдносно самостiйної iнстанцiї людської пiзнавальної дiяльностi.

У трансцендентальнiй дiалектицi Кант прагне дослiдити розум як продуцента деяких принципiв (загальних умов) для досягнення вищої єдностi розсудкових знань. Саме тому вiн i пiдкреслює: “… тут ми вiдрiзняємо розум вiд розсудку тим, що називаємо розум спроможністю [творення] принципів” [8]. У цiй функцiї розум нiколи не спрямовується безпосередньо на досвiд або на предмет, вiн завжди має справу з розсудком, надаючи знанням єднiсть розуму. Розсудок по вiдношенню до многовиду спостережень теж створював єднiсть через правила. Але i сам по собi розсудок для власної гармонiї з собою вимагає єдностi. Розум і постачає розсудку вищi принципи для досягнення бажаної єдностi. Ясна рiч, що такi принципи аж нiяк не стосуються предметiв, об’єктiв, вони – тiльки суб’єктивний закон управлiння тим, що має розсудок.

Принципи розуму пов’язанi з його iдеями, випливають з них. “Пiд iдеєю я розумiю, – пояснює Кант, – таке необхiдне розумове поняття, для якого в чуттях не може бути даний адекватний предмет” [9]. Iнакше кажучи, iнстанцiя розуму не створює нiяких понять, iдеї то є категорiї розсудку, розширенi до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпiричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логiки мислення) завжди переходить вiд одного обумовленого до iншого і намагається закiнчити цей ряд чимось останнiм, абсолютно безумовним. Безумовне i пропонує нам розум у виглядi iдей, якi Кант зводить у три класи:

1. абсолютна єднiсть мислячого суб’єкта (предмет психологiї);

2. абсолютна єднiсть ряду умов явищ (предмет космологiї);

3. абсолютна єднiсть умов усiх предметiв мислення (предмет теологiї).

Звiдси врештi-решт виходить, що чистий розум дає iдеї душi, свiту та Бога. Iдея розуму, з одного боку, вказує на фiнальну iнстанцiю послiдовного руху пiзнання вiд кожного чергового обумовленого до безумовного, щоб досягти повного поняття об’єкта. А з iншого боку, вона приписує правило, як треба просуватися до безумовного, хоч воно й нiколи не досягається. Iдеї мають лише регулятивне вживання, вони немов цiлi, на якi спрямоване пiзнання. Але вони недосяжнi, бо розсудок сягає за межi досвiду. Кант показує, що iдеям розуму не може вiдповiдати реальний предмет, вiн iлюструє цю тезу, звертаючись до суперечливого характеру суджень про предмети видимостi. Оскiльки тут стикаються суперечливi положення, Кант називає їх антиномiями.

Особливiсть антиномiї полягає в тому, що кожна з її суперечливих складових має рiвноцiнне обгрунтування. Наприклад, можна однаково переконливо довести справедливiсть двох тверджень: 1) свiт обмежений у просторi i має початку у часi; 2) свiт необмежений у просторi i не має початку.

Такi антиномiї свiдчать: предмети, котрим приписуються суперечливi властивостi, не можуть бути мислимими за законами досвiду. Вони є “рiччю самою по собi”, ноуменом, тобто тим, що можна лише мислити, але чого неможна подати в чуттях. А коли так, то ноуменальний свiт є для науки недосяжним.

Обговорюючи антиномiї про свiт в цiлому, Кант порушує дуже важливу для фiлософiї тему, тему свободи. Вiн її розглядає в зв’язку з поняттям причинностi i формулює так: 1) причиннiсть за законами природи не є єдиною причиннiстю, з якої можна вивести всi явища в свiтi, адже для пояснення явищ слiд припустити ще й причиннiсть через свободу; 2) нiякої свободи немає, все в свiтi здiй­сню­ється тiльки за жорсткими законами природи. Треба одразу зауважити, що тут йдеться про свободу стосовно свiту цiлком, тобто в космологiчному розумiннi. Тому свобода є трансцендентальною. З досвiду, пояснює Кант, iдея такої свободи не виникає, бо досвiд та природа свiдчать, що в них панує причиннiсть. I розум сам собi створює “iдею спонтанностi” (свободної причинностi), котра здатна починати причинно-наслiдковий ланцюг без попередньої причини. Так мислима свобода є не щось емпiричне, а iнтеллiгiбельне, тобто осягається виключно розумом. Насправдi, якби свобода – як безумовно перша причина – фiксувалась у досвiдi, то вона належала б свiту явищ, пiдпадала б пiд поняття природи, де панує та жорстка причиннiсть, котру вивчає природознавство. Тодi залишається, щоб врятувати свободу, припустити її iнтеллiгiбельнiсть та якось “поєднати” свободу i природу. Бажане “поєд­нання” можливе лише у один спосіб: треба визнати за всiма явищами здатнiсть мати подвiйнi ознаки: емпiричнi та iнтеллiгiбельнi. Останнi залишаються недосяжними для науково-теоретичного пiзнання.

Ще раз звернемо увагу на те, що Кант розгладає свободу стосовно свiту цiлком, тобто як iдею свiтову, а не тiльки вiдносно людини. Трансцендентальнiсть iдеї свободи передбачає її пристосовнiсть до всiх явищ, у тому числi i до людини. Людина сама є лише одне з явищ чуттєвого свiту, але як така, має розсудок i розум. Слушно припустити, виходячи з загальної схеми, що саме розум є причиною всiх довiльних вчинкiв, але внаслiдок iнтеллiгiбельного характеру цiєї причини, вона нам незрозумiла вичерпно, залишається назавжди прихованою “рiччю самою по собi”.

В останньому роздiлi “Критики чистого розуму”, який має назву “Трансцендентальне вчення про метод”, ставиться завдання визначити формальнi умови для всiєї системи чистого розуму. Тут можна знайти чимало цiкавих думок, зокрема про дисциплiну розуму, його системнiсть, принципи застосування. Говорячи про дисциплiну розуму, Кант ще раз застерiгає вiд даремних спроб проникнути за межi досвiду у “привабливi зони iнтелектуального”, у сфери надчуттєвого. Обмежуючи пiзнавальнi можливостi розуму i в той же час, пiдкреслюючи нестримний порив його за рамки емпiричного, мислитель пропонує як кiнцевi цiлi розуму три предмети: свободу волi, безсмертя душi i буття Бога. Чисті теоретичнi здобутки розуму тут мiзернi, що засвiдчують антиномiї, проте цi три тематичнi сфери (свобода, душа, Бог) важливi практично. Тут мають мiсце, наприклад, моральнi закони, якi торкаються практичного застосування чистого розуму.