6.2. Італійський гуманізм і його філософські основи

Перший (гуманістичний) період зосереджується головним чином у Італії, де в свою чергу головним центром гуманістичного руху стала Флоренція. Саме тут народився і провів довгі роки активного політичного життя великий поет і мислитель Данте Аліг’єрі (1265–1321). Багато гуманістів епохи відродження вбачили в його творах джерело свого натхнення. У таких творах як “Божественна комедія”, “Бенкет”, “Про монархію” він робив висновок, що в людині поєднується божественне й земне. Ці два начала не суперечать одне одному, а дають єдність. Подвійна (смертна й безсмертна) природа людини обумовлює й її подвійне призначення: досягнення блаженства у земному житті і вічного блаженства.

Однак першим свідомим гуманістом вважається Франческо Петрарка (1304-1704). Петрарка – один з кращих поетів Італії, великий пропагандист античної культури. Усе його життя було присвячене науковій і літературній роботі, а також пошукові і збиранню класичних античних текстів. Петрарка підійшов до словесності з розумінням її значення, з розумінням цінності, яку мало для людства виховання духу в постійному спілкуванні з великими вчителями минулого.

У одному з листів зі збірки “Про справи повсякденні” Петрарка показує як тісно пов’язані красномовність, тобто дисципліна слова і філософія, тобто виховання душі. Не може мати достойності мова, якщо її не має сам дух, – вважав він, – і навпаки – стан духу отримує у звернених до людей словах міру і сенс. Тому ми повинні намагатися бути корисними людям, з якими живемо; немає сумніву, що ми можемо значно допомогти їх душам нашими словами.

Петрарка виступав завзятим противником офіційної схоластичної філософії, і протиставляв її спрямованості вивчення людини, говорив про скромну філософію людей, про побудований ними град земний. Генезис гуманістичного світогляду Петрарки відбивається у його ранньому філософському творі “Моя таємниця”, де він виправдовує земні прагнення, шукає підтримки не тільки у Августина Аврелія, а ще більше у Цицерона, Сенеки, Вергілія. Петрарка прагне примирити християнство з античною філософською культурою, зокрема з філософією стоїків, постійно висуває на перший план моральну філософію, яка ближче до людини, аніж будь-яка інша філософія, особливо натурфілософія. До останньої він особливо ставився критично.

Продовжувачем традицій Петрарки у новому баченні людини був Колюччо Салютаті (1331–1406), який у своїх трактатах, а ще більше в листах, викладав свої досить тонкі роздуми про багатство людського духовного досвіду. На його думку, у людини – земне призначення, її обов’язок – будувати спільно град земний.

З інших італійських гуманістів слід назвати Леонардо Бруні (1370–1444), Поджо Браччоліні (1380–1459), котрий відкрив твір Лукреція Кара “Про природу речей”, Леона Альберті (1404–1472), Лоренцо Валлу (1407–1457). Валла був яскравим філологом, одним з кращих знавців латинської мови, відомий активною позицією проти схоластичної філософії. Проти неї він виступив з книгою “Перекопування (перегляд) усієї діалектики разом з підвалинами загальної філософії”. Схоластичну логіку Валла відкидав за допомогою розробленого ним філологічного методу, звертаючи увагу на походження слів, історичну еволюцію їх смислу. Валла взагалі завжди шанував слово, вважав його могутнім знаряддям, яке може допомогти наукам здобути свою справжню цінність. Метод Валли – це історико-лінгвістичний аналіз і порівняльне мовознавство. Критикуючи логіку схоластів, він вважав, що софізми йдуть від незнання справжнього значення слів. Виконати завдання критики Валлі допомагає філологія, з допомогою якої він і аналізує логічну термінологію.

З’ясуємо тепер деякі загальні філософські підстави і риси італійського гуманізму. Перш за все слід сказати, що тут сам гуманізм виступає новою філософією і відвойовує у боротьбі зі схоластикою своє право бути філософією. Йдеться про глибокий переворот в усій системі філософського знання: по-новому бачиться характер філософування, джерела філософії, сам вигляд філософа, його місце в суспільстві. Самі гуманісти не були професійними філософами, ними залишались представники традицій середньовічної схоластики. Гуманізм народжується й розвивається за межами цієї традиції.

Загальною рисою світогляду перших гуманістів було наповнення змісту християнської віри античними морально-філософськими ідеями. Так вони вважали, що християнство – це не що інше як нове, більш повне викладення учення стародавніх людей про вище благо. Поряд з цим для них був характерним антиклерикалізм, який виявляв себе у різко критичному ставленні до деяких категорій служителів католицької церкви.

Іншою рисою гуманістів є вже згадуваний антропоцентризм їхньої філософії. Однак це був своєрідний антропоцентризм і може бути виражений словами “обожнення людини”, максимальне наближення людини на шляху творчої діяльності до Бога. Таке обожнення людини краще за все досягається через поетичну творчість. Тільки через поезію, вважали деякі гуманісти, можна пізнати Бога, і цього не можна зробити іншим шляхом. Ось чому твір Данте “Комедія” (так він його назвав сам) був переіменований, за ініціативою Дж. Боккаччо, у “Божественну комедію”.

У антропоцентризмі гуманістів значне місце займає поняття людської діяльності. Воно часто розглядається через співвідношення свободної волі і фортуни (напр., у Салютаті, та й у Петрарки є трактат “Про засоби проти будь-якої фортуни”). На відміну від фатуму, що значило владу над людьми якоїсь неземної сили, фортуна значить “соціальну необхідність”, яка складається у суспільстві торгівлі й конкуренції. Так ось саме по відношенню до фортуни й виявляє себе з найбільшою силою свобода волі. Про це говорив, до речі, Н. Макіавеллі у творі “Державець”. Спираючись на поняття свободи волі, гуманісти всіляко підкреслювали життєву необхідність людської діяльності, у зв’язку з чим виступали проти споглядання у теорії пізнання схоластів.

Для антропоцентризму гуманістів характерною є також морально-етична спрямованість. Усі вони, починаючи з Петрарки, майже ніякої користі не бачили у природознавстві. Що стосується соціальної проблематики, то вони проголошували доброту людської природи, проводили ідею принципової рівності людей, визначали особу через власні заслуги завдяки особистій діяльності. Характерними для них були й нові жанри філософських творів. Це були не “суми”, а побудовані за правилами ораторського мистецтва промови, полемічні інвективи, листи.