logo search
Опорні конспекти СМК / Підручники / Соціологія МК

Відповідь на тест, вміщений на с. 64:

Як досягнути об'єктивності при тестуванні?

  • Як визначити фаховість тестування?

    2.3. Спостереження

    Науковим спостереженням називають пряму реєстрацію подій, здійснювану за певною програмою. Саме програма передбачає, що нау­кове спостереження вестиметься не спонтанно, а цілеспрямовано, пла­номірно, систематично, що його результати фіксують і їм властива на­дійність вимірювання, однаковість фіксування, придатність до пе­ревірки. Тобто наукове спостереження, як і всі інші методи збору ін­формації, відповідає критеріям науковості, мова про які йшла раніше. У цьому - його відмінність від буденного спостереження.

    Метод спостереження застосовують тоді, коли респонденти не хочуть, або не можуть достатньо точно і докладно описати свої дії, їх послідовність у певних ситуаціях. Небажання виникає тоді, коли анонім­ність дослідження (принаймні, на думку респондента) недостатня, а те­ма дослідження гостра або особистісна. Що ж до нездатності дати правдиві відповіді, то це майже звичайна річ, коли йдеться або про най- звичайнісінькі, багато разів повторювані ситуації, або ж про вчинки під упливом великого психологічного напруження у стресових ситуаціях. Люди часто схильні перебільшувати, навіть підсвідомо, своє значення в мікросередовищі, завищувати складність своєї роботи тощо.

    Американські вчені провели опитування службовців щодо часу, який вони витрачають протягом дня на різні види діяльності. Паралельно було проведено відповідне спостереження. Воно якраз і засвідчило, що опитувані переоцінюють час на готування ділових паперів і недооціню­ють часу, який іде на розмови і який забирає більшу частину робочого дня (50-80 відсотків)1.

    При застосуван­ні спостереження як методу збору ін­формації виникає чимало об'єктив­них і суб'єктивних труднощів, подола­ти які досить важ­ко, а інколи й прос­то неможливо

    У всіх інших випадках, коли нема підстав говорити про небажання чи нездатність членів до­сліджуваної спільноти описати свої дії або висло­вити думки, вдаються до інших методів збору ін­формації, зокрема, опитування, а спостереження застосовують лише для попереднього збору ін­формації, для реалізації розвідувального плану дослідження2.До об'єктивних труднощів при спостере­женні належить, наприклад, принципово частко­вий характер кожної ситуації, за якою спостерігають. Якою б показовою, якою б типовою ця ситуація не була, її обставини не можна беззастережно екстраполювати на інші ситуації. Тому соціологам, які застосовують спостереження, доводиться проводити його стосовно кількох, або й багатьох ситуацій, які тільки разом можуть репрезен­тувати сукупність досліджуваних явиш1. До речі, соціальні психологи зі спостереженням у цьому плані не мають жодних проблем. Адже вони найчастіше вивчають поведінку людей у малих соціальних групах, і спостереження - найпридатніший для цього і тому часто вживаний у соціальній психології метод.

    Другою об'єктивною складністю у проведенні спостереження є його трудомісткість (потреба залучати велику кількість професійно вишколених спостерігачів: одній людині, як ми побачимо далі, надзвичайно складно здійснити об'єктивне спостереження, тим паче, серію спостережень).

    Третя об'єктивна перешкода в тому, що ситуація, за якою спосте­рігають, завжди унікальна, повторення її з абсолютною точністю не­можливе в принципі. Це означає, по-перше, що неможливе й повторне спостереження, і, по-друге, що спостереження як таке не відповідає одному з критеріїв науковості методу - можливості повторити дослідження.

    Однак ця суперечність зникає, якщо згадати, що соціолог вивчає не окремі ситуації, які справді одномоментні та неповторні (хоч, зауваж­мо, завжди в чомусь подібні), а процеси, які завжди мають часову про­тяжність і вже тому можлива їх повторна фіксація. Тут йдеться про філософську проблему, відому ще з часів гераклітового «панта рей» (все тече) і розв'язану діалектикою ще на початку XIX ст. Соціологи ж розв'язують її, проводячи систематичні спостереження - або тривалі неперервні, або в циклічному режимі - так звані панельні спостере­ження, які проводять за однаковою програмою, за одним об'єктом із конкретним інтервалом (раз на тиждень, раз на місяць і т. д.) і які дають змогу зафіксувати динамічні зміни.

    Суттєвий недолік спостереження як методу збору інформації в то­му, що в його ході фіксують не реальну дійсність, а відображення цієї дійсності у свідомості спостерігача. Саме з цією обставиною пов'язані суб'єктивні труднощі: по-перше, спостерігач неминуче фіксує не те, що є насправді, а те, шо він бачить; по-друге, присутність спостерігача біль­шою чи меншою мірою впливає на ситуацію та її учасників, і визначити цю міру практично неможливо.

    Як видно, на відміну від природничих наук, де спостереження вважають чи не найпростішим видом дослідження, у соціології спосте­реження, передусім через згадані суб'єктивні труднощі, - один із найскладніших методів, завжди пов'язаних із розробленням складних при­йомів забезпечення надійності даних.

    Система, як ві­домо, добре пра­цює тоді, коди доб­ре працюють усі н елементи. Надій­ності результатів спостереження можна досягти, за­безпечивши опти­мальне функціюва- ння кожного з еле­ментів системи

    Зокрема, щоб уникнути суб'єктивізму, застосовують структуро- ване або ж формалізоване спостереження - «жорстку форму реєстра­ції частоти та систематизації певних подій і умов діяльності за наперед визначеними характеристиками»1.

    Структуруючи спостереження, ми передусім розглядаємо його як систему, виділяючи в цій систе­мі її основні елементи: суб'єкт спостереження (спо­стерігач), об'єкт (а ним може бути індивід, со­ціальна група, натовп), ситуація спостереження (місце, час, умови), методика спостереження (засто­совувані процедури та інструменти).

    Спостерігач має уміти концентрувати ува­гу на об'єктах і явищах, об'єктивно й адекватно відображати їх.Фахівці виділяють три типи помилок, які може допустити спостерігач під час дослідження:

    1. неточність (спотворення досліджуваного об'єкта чи явища);

    2. недогляд (пропущення якоїсь деталі, фрагмента);

    3. «міраж» (фіксування того, чого насправді не було).

    Для запобігання неточності вдаються до формалізації мето­дики спостереження. Програма структурованого спостереження чітко передбачає, що саме конкретно і в яких величинах має фіксувати дослідник під час спостереження. Наприклад: «Перед зборами

    а) позитивне ставлення до порядку денного зборів висловлювали

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    б) негативне ставлення до порядку дня зборів висловлювали

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    в) ставлення до зборів нечітке, нейтральне

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    г) теми розмов не стосувалися зборів

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    д) розмов не вели

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    е) за півгодини до призначеного часу зібралось 01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто.

    є) на призначену годину були присутні

    01. Більшість, 02. Близько половини, 03. Меншість, 04. Майже ніхто».

    Формалізація методики дає змогу також уникнути недогляду (програма зобов'язує спостерігача фіксувати те, що в іншому випадку про­йшло б повз його увагу). Недоглядові запобігають також, використовуючи кількох спостерігачів; тоді недогляд, допущений одним, виправить інший.

    Уникнення «міражу» значною мірою залежить від вишколу спос­терігачів, і загального, і конкретного, з урахуванням виду спостереження.

    Найчастіше спостереження поділяють за включеністю спостерігача, відкритістю спостере­ження і природністю умов. За включеністю спо­стереження поділяють на включені, якщо спосте­рігач бере безпосередню участь у тих процесах, за якими спостерігає, і невключені, якщо спостереження проводять ззовні, і спостерігач не втручається у розвиток подій. Є також спостереження відкриті, коли група знає, що за нею спостерігають, і приховані. За природністю умов виділяють польові (їх здійснюють в умовах, звичних для об'єкта) і лабораторні, коли спостереження проводять у спеціально створених умовах1.

    Кожний вид пе­редбачає відпо­відну поведінку спостерігача

    У включеному спостереженні спостерігач найбільше впливає на події, за якими спостерігає, тому він має взяти роль рядового учасника, три­матися в тіні, не виявляти підвищеного інтересу до того, що відбувається, його висловлювання мають бути нейтральними, без оцінного характеру.

    У прихованому спостереженні неминуче виникають проб­леми етики, моралі, навіть законослухняності. Адже кожен громадянин має право на невтручання в особисте життя, збір деякої інформації про нього заборонений законодавчо і конституційно. Вибираючи прихова­не спостереження як метод збору інформації, дослідник має наперед визначити не тільки доцільність цього методу в цьому конкретному випадку, а й його відповідність юридичним і моральним законам. У зв'язку з цим не можна погодитись з В. Гречихіним, який вважає, що «об'єктивний характер соціального дослідження полягає ... у тому, щоб критерії наукового дослідження не підмінювати емоційними чи моральними критеріями»1. Емоції й справді не допоможуть і, тим паче, не замінять наукової об'єктивності, але моральні критерії стосуються всіх видів діяльності, наукової також.

    щоб кілька спостерігачів у різний час і на різних маршрутах за однаковою програмою провели відповідні спостереження).

    Вирішуючи ди­лему вибору і на­магаючись забез­печити об'єктив­ність дослідження, дослідник вихо­дить із двох обста­вин: умови спос­тереження мають бути такими, щоб у них максимально повно виявилося досліджуване яви­ще, і по-друге, умо­ви спостереження мають давати змо­гу зафіксувати зов­нішній вплив на досліджуване явище

    Обравши для дослідження явище, яке не на­дається до вивчення методом спостереження, ми одержимо необ'єктивні результати. Такі ж не­об'єктивні результати можна одержати, якщо не визначити чітко, за чим саме ми спостерігаємо, тобто предмет спостереження. Спостерігаючи за поведінкою слухачів під час виступу оратора, ми зафіксуємо саме їхню поведінку, яка лише опосе­редковано свідчитиме власне про сприйняття само­го виступу: можна постійно ніби уважно дивитися на оратора, а думати про щось зовсім не пов'язане з темою виступу; згідливе кивання головою в ліп­шому випадку свідчить про те, що людина де­монструє свою згоду, а не про те, що вона пого­джується насправді.

    Усе ж вважають, що в ході спостереження соціолог може зафіксувати об'єктивні взаємосто­сунки (наприклад, формальні чи неформальні) учасників ситуації, структуру групи (лідерів, ізо­льованих індивідів, сформовані підгрупи), вплив обстановки на членів групи, їхню соціальну поведінку, стимули, які зумовлюють певну форму поведінки, частоту повторення і тривалість ситуації, а також її типо­вість. Це є типовими предметами соціологічного спостереження1.Ситуація теж істотно впливає на об'єктивність та результативність спостереження. Дослідник завжди має вибір: проводити польове спостере­ження в природних для об'єкта умовах (але тоді можна просто не дочека­тися явища, яке вивчають; наприклад, дослідник збирається вивчити харак­тер дискусій, які ведуть студенти з викладачем, але такі дискусії впродовж кількох занять просто не виникають) або створити спеціальні умови і про­вести лабораторне спостереження (але тоді можна не зафіксувати чинників, які впливають на досліджуване явище в польових умовах).

    Методика спостереження цілком відповідає його цілям та програ­мі й уміщується між двома різновидами спостереження - відповідно має фактологічно-строгий (формалізоване спостереження) або експертно- оцінний характер (неформалізоване спостереження

    Обидві ці методики небездоганні: фактоло- гічно-строге спостереження здебільшого малоана- літичне і занадто формалізоване, експертно-оцінне, яке передбачає оцінювання подій спостерігачем, завжди допускає суб'єктивізм таких оцінок. Тому соціологи, розробляючи програму спостереження, намагаються виробити «осереднену» методику, позбавлену таких недоліків.

    На Заході виробили окремий напрям у розвитку методу спос­тереження, спрямований на повне уникнення впливу спостерігача. Цей напрям дістав назву методу ненав'язливих вимірів. Ного автори - Вебб, Кампбел, Шворіз, Секрест пропонують вивчати явища за їхніми об'єктив­ними наслідками. Наприклад опулярність експонатів музею - за стертістю підлоги біля цих експонатів, рухливість дітей у дитячому садку - за зношеністю їхнього взуття2.

    Результати спостереження записують у протокол спостережен­ня. Якщо спостереження веде сам об'єкт, то цей документ називають щоденником самоспостереження і заповнює його, зрозуміло, людина, яка стала об'єктом спостереження2.

    І протокол спостереження, і щоденник самоспостереження слід за­повнювати на місці, в процесі спостереження. їх потрібно скласти так, щоб можна було чітко розрізнити об'єктивні результати спостереження та інтер­претацію фіксованих подій, - ше один засіб уникнути суб'єктивності при спостереженні. На загал обґрунтування і неухильне дотримання правил стереження

    проведення процедур, контроль за результатами дають змогу суттєво зни­зити суб'єктивізм спостереження1.

    Запитання для самоконтролю

    1. У яких випадках вдаються до спостереження?

    2 Які с об'єктивні й суб'єктивні труднощі під час спостереження?

    1. Що фіксують при спостереженні?

    2. Що є об'єктом та суб'єктом спостереження?

    3. Що таке структуроване спостереження?

    4. Які вимоги до спостерігача?

    5. Які Ви знаєте типи помилок при спостереженні та засоби їх запобігання?

    6. Які є види спостереження?

    2.4. Експеримент

    Експеримент як метод збору інформації застосовують тоді, коли потрібно встановити причиново-наслідкові зв'язки між явищами, пере­вірити, як впливає конкретний чинник на конкретну ситуацію.

    Лише фіксація наслідків штучного втручання у при­родні умови - а са­ме в цьому суть експерименту - дає змогу об'єк­тивно, максима­льно точно і мак­симально глибоко судити про дослі­джуване явище

    У таких випадках застосування жодного ін­шого методу зарадити не може: опитування дасть здебільшого лише думку респондентів про причи- ново-наслідкові зв'язки, за допомогою спостере­ження можна зафіксувати зовнішньо-поведінко- вий аспект явища, у ліпшому випадку - наслідок, причина якого може бути невстановленою. Доку­менти, як відомо, є продуктом, наслідком люд­ської діяльності, і їхній аналіз лише опосередко­вано свідчитиме про вплив конкретного чинника на розвиток подій.

    Унікальність експерименту як методу одержання інформації полягає в тому, що застосовуючи його (на відміну від усіх інших методів) експериментатор втручається в життя, свідомо і цілеспрямовано змінює бодай якусь його частину і результати поширює на інші, подібні ситуації. Зрозуміло, що надійність експериментальних результатів залежить, по-перше, від того, чи справді саме цей чинник, який вивчають, є причиною зафіксованих змін. По-друге, результати експерименту мають бути закономірними в певних умовах, тобто вони мають стосуватися низки позаексиериментальних ситуацій.

    Експеримент - не абсолютно від­окремлений, ори­гінальний метод. Дехто із дослідни­ків навіть вважає його не окремим методом, а синте­зом кількох інших

    Основи експе­риментального аналізу ще в IV ст. до Р. X. розробив Аристотель. За дві тисячі років, у XVII ст., англійсь­кий філософ Френ­сис Бекон ґрунтов­но вибудував ло­гічну основу експе­рименту, а Ґалілео Ґалілей вперше по­ставив його на наукову основу

    Ще одна особливість експерименту - його синтетичність. Щоб зафіксувати наслідки свого втручання в ситуацію, експериментатор неминуче вдається до опитування, спостереження або й ана­лізу документів. А так званий природний експе­римент, коли експериментатор не вводить дослі­джуваного чинника, а лише спостерігає за розвит­ком подій, деякі автори схильні вважати різнови­дом спостереження1. Однак таку позицію, небезпід-

    ставну в принципі, абсолютно слушною назвати не можна. Природний екс­перимент, якщо йдеться про звичайний розвиток подій і нема нічийого сві­домого і цілеспрямованого втручання в ці події, справді є спостереженням. Однак якщо хтось (не обов'язково дослідник) втручається в події, вносить у них якісь зміни, то маємо всі підстави говорити про експериментальну си­туацію, фіксація розвитку якої є експериментом, оскільки експеримент як метод збору інформації - це не стільки штучне втручання в життя, скільки фіксація наслідків такого втручання.

    Початок експериментальної методики від­носять до 1843 р., коли Дж. С. Міль у книжці «Сис­тема логіки» розробив чотири схеми доведення причинових зв'язків: єдиної відмінності, супутніх змін, єдиної подібності, залишків (на них ми зупи­нимося далі). Відтоді експеримент став повноправ­ним, а часто й головним науковим методом збору ін­формації у природничих науках. Сам Дж. С. Міль, а за ним і О. Конт, Е. Дюркгайм, М. Вебер заперечу­вали можливість вивчати суспільні явища за допо­могою експерименту. На їхню думку, суспільне життя настільки складне, що неможливо виявити вплив якогось чинника чи однозначно інтерпретува­ти поведінку людських спільнот.

    Правда, ще 1814 р. французький фізик і ма­тематик П. Лаплас у праці «Філософський дослід ймовірності» висловив ідею про можливість застосувати експеримент у суспільних науках.

    Досвід свідчить, що соціальний екс­перимент можна застосовувати не завжди. Хоча б то­му, що він за своєю суттю передбачає зміни вже устале­них зв'язків і сто­сунків, підпоряд­кування якоїсь ді­яльності чи поведін­ки соціальних груп

    полягала в тому, щоб до вивчення суспільства застосовувати вибірку, паралельні контрольні групи. П. Лаплас вважав, шо в кількісному описі суспільства можна використовувати соціальний експеримент як спосіб соціального пізнання1. Усе ж повноправним соціологічним методом експеримент став лише в 20-ті роки XX ст., коли Е. Мейо проводив досліди, пов'язані з підвищенням продуктивності праці. Що ж до радянської соціології, то її представники аж до кінця 80-х років XX ст. заперечували можливість застосовувати експеримент до вивчення суспільних явищ". Подібне ставлення призвело до того, що й сьогодні експериментальних со­ціологічних досліджень проводять надто мало.

    Попри деякі відмінності, більшість авторів вважає, що основними ознаками соціального екс­перименту є: «1) втручання в систему об'єктивної реальності; 2) планомірне введення відносно ізо­льованого експериментального чинника, його ва­ріація, можлива комбінація з іншими чинниками; 3) планомірний контроль за всіма суттєвими детермінованими чинниками; 4) ефекти змін за­лежних змінних мають бути виміряні й однозначно зведені до впливу незалежних змін­них (експериментального чинника)»1.

    У суспільному житті допустимі лише такі змі­ни, які не порушують його функціювання загалом, не утискують моральних та матеріальних інтересів людей. Відповідно, «екс­периментально можуть бути вивчені, по-перше, лише ті об'єкти, експери­ментальне управління якими не призведе до порушень функціювання певної... системи діяльності й поведінки людей; ио-друге, ті об'єкти, які у разі негатив них результатів зазнають мінімальних втрат»2.

    У всіх інших випадках, вивчаючи вплив певних чинників на со­ціальне явище, соціолог може вдаватися до експерименту - «способу одер­жання інформації про причиново-наслідкові зв'язки між показниками функціювання, діяльності, поведінки соціального об'єкта і певних керованих і контрольованих чинників, які на нього впливають»3.Згідно із загальною логікою експерименту дослідник вибирає або формує експериментальну групу (або групи), якось впливає на неї і просте­жує зміни характеристик, які його цікавлять. Тут важливим є вибір або формування експериментальної групи. Однак у всіх ви­падках експериментальний об'єкт має репрезен­тувати чітко окреслену сукупність груп чи людей. Вибираючи чи формуючи експериментальну групу, дослідник має бачити межі можливого поширення результатів експерименту на інші групи та умови. Визначення репрезентативності експерименту тим складніше, що люди найчастіше поводяться по-різ­ному в експериментальних і звичайних умовах. Од­нак про проблеми репрезентативності мова піде далі. Зараз повернімось до загальної логіки експери­менту та дій експериментатора, зокрема, до згада­них уже схем доведення причинових зв'язків Дж. С. Міля.

    Схема еднної відмінності передбачає однакові умови, за яких ви­никнення певної обставини викликає (або, навпаки, її відсутність усуває) досліджуване вище. У такій ситуації можна стверджувати, що ця обстави­на є причиною досліджуваного явища.

    Схему єдиної відмінності записують так:

    1. За умов А, Б, В виникає явище «а».

    2. За умов Б, В явище «а» відсутнє.

    Висновок: умова А - неодмінна причина появи наслідку «а».

    Приклад. Із запровадженням щотижневих «літучок» працівники ре­дакції стали вимогливішими до власних матеріалів. Якщо нововведення («літучки») єдине, то саме воно є причиною підвищення вимогливості.

    Схема супутніх змін є своєрідною модифікацією попередньої, від схеми єдиної відмінності вона відрізняється тим, що експеримен­тальна змінна (так називають обставину, що виникає) діє неодноразово і щоразу з різною інтенсивністю.

    Схема супутніх змін виглядає так:

      1. За умов А, Б, В виникає явище «а».

      2. За умов А1, Б, В виникає явище «а1».

      3. За умов А2, Б, В виникає явище «а2».

    Звідси робимо висновок, що посилення (або послаблення) умови А відповідно активізує (чи послаблює) явище «а».

    Приклад. Після запровадження двоколірного видання газети зріс її наклад, впровадження третьогб кольору теж привело до зростання нак­ладу (хай навіть не втричі). Отже, оте «після» означає і «внаслідок».

    Схема єдиної подібності. Її застосовують в дослідженні явища, причину якого треба встановити і яке виникає в різних умовах. Оскільки різні умови не можуть бути причиною однакового наслідку, дослідник за допомогою експерименту такого типу шукає єдину подібність.

    Експеримент можна проводити в реальній (на­приклад, в одній чи кількох редак­ціях газет) і в штуч­но створеній (лабо­раторній) групах. Можна, нарешті, проводити експе­римент з окреми­ми людьми

    Схема єдиної подібності мас такий вигляд:За умов А, Б, В виникає явите «а».

        1. За умов А, Г, Д виникає явише «а».

        2. За умов А, Є, Ж виникає явише «а».

    Отже, умова А приводить до явища «а», оскільки вона є спільною в усіх трьох випадках.

    Приклад. У якій газеті регіону не працював би журналіст А. тема, яку він висвітлює, одразу в цій газеті стає популярнішою. Отже, цей журналіст свідомо чи підсвідомо враховує особливості місцевих читачів, його твори задовольняють інтереси аудиторії.

    До схеми залишків вдаються, коли відома більшість явищ та їх причин. Якщо відняти досліджену частину наслідків відомих причин, то залишки будуть наслідком ще не вивчених умов.

    Схематично це виглядає так:

          1. Умови А, Б, В, Г викликають явища «а», «б», «в», «г».

          2. Умови А, Б, В викликають явища «а», «б», «в».

    Звідси висновок: причиною явища «г» є

    умова «Г».

    Приклад. Якщо викладач, не надто налаш­тований на рівень сприймання малопідготованої аудиторії, переходить від емоційно-образного до викладу абстрактних постулатів, рівень уваги і, відповідно, сприймання знижується. Це означає, що спілкування з цією аудиторією ліпше прово­дити на конкретно-образному рівні.

    В експерименті ж за схемою єдиної подіб­ності експериментальний чинник якраз є єдиною сталою (тому й називати його змінною недоречно). А в застосуванні схе­ми залишку експериментальну змінну усувають. Ця відмінність, до речі,

    пояснює відносно нечасте застосування в експериментах схем єдиної подібності і залишку: довести, що дві системи подібні у всьому, крім дії експериментального чинника, ще важче, ніж довести, що вони схожі у всьому, крім одного.

    Однак за фахового проведення експерименту таке доведення неможливим не є. А ознака фахо- вості - це передусім наявність контрольної групи.ментального, впливаг і спричинює фіксовані зміни ще якийсь, невідомий чинник. Щоб за таких умов уникнути помилки у встановленні причиново- наслідкових зв'язків, і проводять відповідні заміри в контрольній групі - максимально тотожній експериментальній, але такій, до якої експериментальної змінної не застосовують.

    Експеримент із застосуванням контрольної групи називають пара­лельним, на відміну від послідовного, в якому контрольної групи нема: одна і та ж група є контрольною (до застосування експериментальної змінної) і експериментальною (після того, як змінну буде застосовано). Послідовний експеримент, зрозуміло, має сенс лише тоді, коли є гарантія, що на групу чи явище не впливатимуть побічні, незафіксовані чинники (крім експериментального)

    Надійність інформації, одержаної методом експерименту, залежить, зрозуміло, від надійності його методики, від фаховості його побудови і про­ведення. Структура фахово організованого наукового експерименту завжди має обов'язкові елементи, це:

    експериментатор, експериментальна змінна, експериментальна ситуація, експериментальний об'єкт.

    Часто навіть у лабораторному експерименті, який проводять у спе­ціально створених умовах, важливо зробити так, щоб піддослідні і навіть виконавець експерименту не знали його справжньої суті, не розрізняли експериментальної змінної. Класичним прикладом тут є експеримент Стен­ді Мілгрема, який пропонував студентам взяти участь у дослідженні впливу електричних розрядів на пам'ять добровольця (студенти повинні були поси­лати ці розряди добровольцеві). Насправді ж роль «добровольця» виконував актор, а вивчалась здатність студентів до жорстоких вчинків2.

    Спеціаліст у галузі соціального експериментування Д. Кемпбел виді­ляє вісім чинників, які треба враховувати для досягнення внутрішньої і чо­тири - для зовнішньої валідності експерименту.

    До перших восьми він відніс:

            1. Тло - на якому здійснюється вплив експериментальної змінної.

            2. Природний розвиток - пов'язані з часом, а не з конкретними по­діями зміни в піддослідних: їх втома, зголодніння, подорослішання і т. д.

    Експерименти поділяють на польові та лабораторні, одно- та також багато- факторні, реальні та модельовані (за допомогою комп'ютера) тощо. Кожен з цих видів має свої особливості, підстави для застосування, недоліки і т. д. До­кладніше про види експериментів див.: Методы сбора информации в социологи­ческих исследованиях. Ефекти тестування - вплив виконаних випробувань на резуль­тати повторних.

            1. Нестабільність вимірювального інструменту - несправність технічних засобів, зміни у спостерігачах.

            2. Статистична регресія - наслідок добору групи на основі край­ніх показників.

            3. Нееквівалентність експериментальної та контрольної груп.

            4. Відсів протягом експерименту - нерівномірне вибуття піддос­лідних із груп.

            5. Взаємовплив між добором і природним розвитком, такий взаємо­вплив можна сприйняти за наслідок впливу експериментального чинника.

    Зовнішню валідність, на думку Д. Кемпбела, під загрозу може поставити:

              1. Попереднє тестування; воно може призвести до зміни чутли­вості піддослідних до експериментального впливу.

              2. Взаємовплив добору піддослідних та експериментального чинника.

              3. Умови організації експерименту - усвідомлення піддослідним того, що відбувається експеримент. У зв'язку з цим не зовсім коректно поширювати одержані в лабораторних умовах результати на позаекспе- риментальні умови.

              4. Взаємна інтерференція експериментальних впливів, яка виникає, оскільки наслідки впливів попередніх зникають, зазвичай, не одразу1.

    Сучасна соціологічна практика свідчить, що за врахування цих чинників, фахової організації та проведення дослідження експеримент є надійним методом збору інформації та, відтак, наукового аналізу.

    Запитання для самоконтролю

    7. Що таке експеримент у соціології?

                1. У чому унікальність експериментального методу збору інфор­мації?

                2. Які є схеми встановлення причинових зв 'язків?

                3. Яка роль контрольної групи в експерименті?

                4. Які обов'язкові елементи структури експерименту?

    3. КОНКРЕТНЕ СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

    Соціологічні дослідження поділяють на емпіричні й теоретичні, прикладні та фундаментальні. Цей поділ залежить від об'єкта, проце­дури та рівня узагальнення. Якщо об'єктом є універсальні зв'язки і про­цеси, таке дослідження називають фундаментальним. Емпіричний матеріал у ньому — лише база для загальних, масштабних висновків про нові закономірності та тенденції, які особливо важливі для соціологічної науки. Якщо ж завдання соціологічного дослідження зорієнтовані на розв'язання практичних проблем і непередбачають здобуття нових теоретичних знань, то такі дослідження називають прикладними. Прикладні дослідження найчастіше виконують на замовлення якихось соціальних структур і є емпіричними, тобто такими, які встановлю­ють і обґрунтовують емпіричні факти. Хоча поняття «емпіричне дослі­дження» і «прикладне дослідження» близькі за змістом і часто збігають­ся, але вони не тотожні. Прикладне дослідження може бути теоретич­ним, емпіричне - стосуватись фундаментальних проблем суспільства. До того ж єдність і взаємозв'язок емпіричного й теоретичного, приклад­ного і фундаментального дослідження є обов'язковою передумовою ґрунтовного соціологічного дослідження. Залежно від методики виділяють ще такі дослідження: панельні (повторювані через пев­ний період часу для порівняння), ролінгові (пов­торювані з коротким інтервалом) і моніторингові (постійні). Завдання панельного дослідження - простежити зміни ситуації, об'єкта, а ролінго- вого та моніторингового - ше й динаміку та­ких змін. У різних галузях соціології, особливо в соціології громадської думки, проводять рейтин­гові дослідження - щоб встановити рівень важли­вості певних явищ, осіб із погляду громадської думки (фахівців, фанів, електорату тощо). Екзитполи (опитування виборців на виході з виборчих дільниць), які вперше було застосовано в США всередині XX ст. і які були інформаційною базою для ток-шоу в день виборів, у наших умовах стали чи не найваж­ливішими КСД (див. про це 1.4).

    Проведення конкретного (емпіричного) соціологічного дослі­дження (КСД), про яке йтиметься в цьому розділі, неможливе без теоре­тичної бази, без урахування набутків соціологічної теорії.