9.2. Морально-правова концепція і. Канта

Кант поєднав усi iнтереси розуму – i теоретичнi, i практичнi – у три знаменитих запитання [10] :

Що я можу знати?

Що я повинен чинити?

Чого я смію сподіватися?

На перше з наведених запитань попередню вiдповiдь дала “Крити­ка чистого розуму”. У системi фiлософiї на друге запитання вiдповiдь дає мораль, на третє – релiгiя. Вже наприкiнцi життя до цього перелiку фундаментальних запитань Кант додав четверте:

Що є людина?

На нього вiдповiдає антропологiя, присвячену їй працю Кант видав у 1798 р. Останнє запитання – найзагальнiше, адже “по сутi все це можна було б звести до антропології, адже три перших питання відносяться до останнього.” - зауважує Кант [11].

У творчому життi видатного нiмецького фiлософа “Критика чистого розуму” була етапною з рiзних причин. Вона дала йому змогу переглянути мiсце фiлософiї у сукупностi людського знання, її специфiку i структуру, визначити роль рiзних пiзнавальних здiбностей людини, пiдкреслити активнiсть суб’єкта пiзнання. До того ж вона вiдкрила Канту шлях для створення власної фiлософської системи. Саме з неї, з її методологiчних настанов починається оновлена експансiя на традицiйнi сфери фiлософствування: етику, естетику, фiлософську антропологiю, соцiальну фiлософiю, натурфiлософiю i т. iн.

Якщо розум орiєнтується на вивчення людських вчинкiв, то вiн набуває практичного значення i стає практичним розумом. Людськi дiї i вчинки вiдрiзняються вiд iнших явищ тим, що вони мають свою основу у розумнiй волi. Воля ж мислиться як здатнiсть визначити себе самого до таких вчинкiв, якi виходять з уявлень про тi чи iншi закони. Закони цi є законами свободи, а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Цьому вченню Кант присвятив три спецiальних працi: “Основи метафiзики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Мета­фiзика звичаїв” (1797). В першiй з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралi; у другiй дослiджує,так би мовити, моральну спроможнiсть людини; у третiй – розбудовує систематичне вчення про моральнiсть.

Поняття розумної волi досить багате за своїм змiстом. Як i розум, воля притаманна людськiй особi за самою її сутнiстю. У той же час розум у практичнiй, а не теоретичнiй iпостасi має вплив на волю. Iстинне призначення такого розуму полягає в тому, щоб утвердити волю як добру волю. З iншого боку, вираз “розумна воля” означає, що мова йде про здатнiсть людини до свiдомих вчинкiв, до вчинкiв за розумом, а не за “iнстинктом”. Кант переконаний, що доброю є тiльки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Iдеальна добра воля буває тодi, коли вона спiвпадає з обов’язком. Скажiмо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тiльки заради обов’язку, то це i буде добра воля “в чистому виглядi”, як самоцiль, а не засiб кращого улаштування в життi. Лише в такому випадку i мотив, i вчинок вiдповiдають обов’язку та добрiй волi. Та при цьому мислитель вiддає перевагу мотиву або замiру. Щоб вивести людину у свiт моральностi, замiр має пiдкорятися загальному закону. Такий закон не нав’язується зовнi, бо в такому вигляді вiн не вiдповiдатиме суті автономної волi кожної розумної людини. Отже, вищий моральний (принцип) закон слiд відкрити в собi, адже вiн є в людськiй особi апрiорно.

Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всiм iншим розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому виглядi. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини так, щоб максима твоєї волi повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства” [12]. Йому надається статус категоричного iмперативу, котрий є обов’язковою вимогою. Формулюючи моральний закон, Кант звертається до здорового глузду людей, до морального чуття, де цей закон немов би лунає одвiчно, хоч i дещо приховано. Щоб його вiдкрити, слiд тiльки вслухатися в себе, трохи замислитися над мотивами власних дiй. Доречно зауважити, що такою позицiєю вiдносно морального закону Кант рiшуче притистоїть тим поглядам, якi вбачають витоки моральностi в релiгiї, в iдеї Бога. Навпаки, стверджує вiн, будучи моральною iстотою первiсно, людина пiсля цього приходить до Бога.

Можна висловити претензiю, що наведений моральний закон має надзвичайно абстрактний характер, є чистою формулою. Сам Кант не заперечував це. Але вищий моральний закон i має таким бути – незалежним вiд емпiричних умов, вiд “матерiї” досвiду. Вiн є проявом чистої волi, безпосереднiм актом практичного розуму.

Кант не сподiвався, що в практичному життi, у своїх стосунках всi i завжди будуть дiйсно користуватися цим законом. Однак вiн весь час “лунає” в нас, бентежить прямо чи побічно. Нехай, наприклад, постає передо мною питання: чи можу я, коли опиняюся в скрутному становищi, дати якiсь обiцянки з намiром не виконувати їх? Я вийду на рiвень загального морального закону тодi, коли замислюсь над проблемою: а чи був би я задоволений, коли б моя максима – вийти з скрути шляхом фальшивої обiцянки – мала силу загального закону i для мене, i для iнших? I чи мiг би я сказати собi: нехай всi дурять один одного, даючи фальшивi обiцянки? Мабуть, нi. Навiть самий заклятий злодiй не погодиться з тим, щоб його “практика” стала загальним правилом поведiнки всiх людей, зокрема i у вiдношеннi до нього самого.

Категоричний iмператив – це єдина моральна норма, на якiй мають базуватися вчинки людей. Вiн – найвищий моральний закон, спiльний всiм розумним iстотам. Дослiдження його змiсту необхiдно веде нас до визнання кожної iншої людини не як засобу, а як мети самої по собi. Кожна людська особа є, за думкою Канта, представником двох світiв: iнтеллiгiбельного i сенсибельного, адже вона i рiч сама по собi, i емпiричне явище. Як частина iнтеллiгiбельного свiту людина має iдею свободи, волi, обов’язку, виступає автономним моральним законодавцем, але як частина свiту, який сприймається чуттєво, поводить себе вiдповiдно з природним законом бажань і нахилів. У першому випадку вчинки грунтуються на вищому принципi моральностi, у другому – на принципi щастя, уявлення про котре у кожного своє. Тому людська особа є ареною боротьби мiж обов’язком i хтивостями, прихильностями. I тiльки обов’язок, а не покора емпiричним мотивам надає позитивне моральне забарвлення людським вчинкам. Прямувати шляхом моралi означає мотивувати свої дiї обов’язком. Безперечно, йти таким шляхом важко, але тiльки вiн возвеличує людину, формує її достоїнство. Кант розумiв, що людський свiт далеко не рушив шляхом обов’язку, але вiн має вiру в прогрес, моральне удосконалення людства, в цiлющу силу морального закону. На щастя, допомагає в цьому та “дивовижна спроможнiсть в нас, яку ми називаємо сумлінням” [13], i з якою так часто пов’язане каяття за скоєну несправедливiсть, за необачнiсть чи щось гірше. Аналiз спiввiдношення iнтеллiгiбельного i сенсибельного свiтiв, теоретичного та практичного розуму приводить Канта до висновку про примат чистого практичного розуму, орiєнтованого на дiю. Фактично мова йде про вищiсть i первиннiсть дiяльностi над знанням. Там, де розум спекулятивний зупиняється, заплутавши у антиномiях, розум практичний приходить на допомогу суб’єкту i виводить його з глухого кута, органiзує душевнi сили на опанування вищим iнтересом; визначення волі вiдносно кiнцевої і повної мети. Скажiмо, чи є вище благо, безсмертна душа, Бог? Спекулятивний або теоретичний розум намагається вирiшувати це питання у напрямку пiдтвердження або заперечення їх iснування, а розум практичний говорить: вони повинні бути.

Звернемо увагу на слово “повинні”, в ньому звучить обов’яз­ковiсть, вимога, яка базується на наявностi морального закону. Досягнення вищого блага необхiдне з моральної точки зору, моральний закон веде нас туди через доброчиннiсть, наполегливу боротьбу зі спокусами земного життя. Процес цей довгий i досягнення блага здiйснюється лише в нескiнченному прогресi, бо обмеженого часу iндивiдуального людського життя не вистачає для вирiшення такого завдання. Рiшення можливе тiльки для роду людського цiлком, а це вже – перехiд до вiчностi. Звiдси випливає, що здiйснення вищого блага через людську волю вимагає нескiнченного часу, тобто безсмертя душi. В свою чергу, реалiзацiя вищого блага у свiтi, який нами не створений, потребує визнання кiнцевої причини свiту – Бога. “Морально необхiдним є визнавати існування Бога”, – пiдбиває підсумок Кант. [14] У нас немає знання про трансцендентнi об’єкти (свобода, душа, Бог), проте є моральнi свiдчення, навiть переконання. Такi моральнi переконання є не що iнше як вiра. Релiгiйна вiра й дає ту надiю, про яку згадував наприкiнцi “Критики чистого розуму” її автор.

Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфiки права у його вiдношеннi до моралi, встановлення поняття права слiд згадати, що людський розум виступає подвiйним законодавцем: 1) по вiдношенню до природи, де панує жорстка причиннiсть, механiчна необхiднiсть; 2) по вiдношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання пiд тиском обов’язку. Закони свободи на вiдмiну вiд законiв природи називаються моральними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнiшнiх вчинкiв, Кант називає їх юридичними; коли ж моральнi закони самих себе висувають пiдставами вчинкiв, вони позначаються як етичнi. На цiй пiдставi подiляється етичне i юридичне законодавство. Перше засноване на принципi обов’язку, який є також глибинним мотивом вчинкiв, а друге спецiально не бере таких мотивiв до уваги, тобто припускає й iншу мотивацiю. Морально-етичний закон не гарантує безумовного виконання своєї вимоги, вiн є лише внутрiшньою вимогою, а зовнiшнi людськi вчинки можуть не спiвпадати з нею. Навпаки, морально-правовий закон засновується на можливостi i умовах зовнiшньої вимоги, зовнiшнього законодавства. Виходячи з цих попереднiх мiркувань, Кант визначає сутнiсть права: “Право це є сукупнiсть умов, за яких воля одного сумiсна з волею iншого з точки зору загального закону свободи” [15]. Очевидно, що право безпосередньо стосується емпiричних взаємовiдносин людей в розвинутому суспiльствi, де склалося уявлення про автономнiсть кожної особи, носiя iдеї свободи. Таке суспiльство вимагає якогось загального правового принципу, що був би покладений у пiдгрунтя позитивного (дiйсно iснуючого) права, враховуючи автономiю особистої свободи. I Кант формулює його як iмператив, називаючи загальним правовим законом: “Чини зовні так, щоб вiльний прояв твоєї волi був сумiсним з свободою кожного, вiдповiдно загальному закону” [16].

Через проблему права Кант виходить у свiт мiжлюдських стосункiв, якi охоплюють родину, громадянське суспiльство, державу i мiждержавнi вiдносини. Мiжлюдськi стосунки на основi власностi, сiм’я та шлюб розглядаються у роздiлi про особисте (“приватне”) право, де центральною є проблема власностi. Громадянське суспiльство i держава – то область публiчного права, куди входить i право мiжнародне. Мислитель рiшуче наполягає на принципi розподiлу влади, видiляє законодавчу, виконавчу та судову її гілки.

Загальним знаменником у всiх проявах правових вiдносин визначається первинна свобода iндивiда, проте не завжди i не у всьому Кант послiдовно проводить цей принцип. Так, права голосу позбавляються жiнки i слуги, оскiльки вони не мають громадянського статусу, а їх iснування – лише присутнiсть. Непослiдовним виявляє він себе i тодi, коли говорить про вiдношення громадян до верховної влади. З одного боку, визнається свобода кожного не пiдкорятися нiякому iншому закону, крiм того, на який громадянин дав свою згоду; а з iншого боку, категорично – пiд загрозою смертної кари – забороняеться будь-який протест чи революцiя проти зловживань верховної влади. Правда, коли Кант у 1797 р. видав “Метафiзику звичаїв”, в якiй розглянув це питання, вже завершилась перемогою Велика Французька революцiя і треба було внести деякi корективи. Тому вiн припустив: коли “революцiя вдалася i встановився новий лад, то неправомiрнiсть цього починання i здiйснення революцiї не може звiльнити пiдлеглих вiд обов’язку пiдкоритися – як доброчинним громадянам – новому порядку, i вони не мають змоги ухилитись вiд чесної покори уряду, котрому тепер належить влада” [17]. Розглядаючи мiжнародне право, Кант торкається дуже важливої для нього iдеї – права народiв на мир. Бiльш детально вiн розробив цю тему трохи ранiше, у працi 1794 р. “До вiчного миру”. Встановлення загального i вiчного миру мiж народами i державами складає кiнцеву мету вчення про право. Вiйна, на думку Канта, не є той засiб, яким кожен повинен домагатись свого права.