9.6.3.3. Філософія духу

Третю частину гегелівської системи складає “Філософія духу” як наука про абсолютну ідею в її для-себе-бутті або, інакше, наука про абсолютну ідею, що самоусвідомлює себе. У дусі ідея повертається сама до себе і здійснюється тепер уже не як логічно конкретне, а як послідовне визначення себе через наявне пізнання, через діючий дух. Гегель не хотів би, щоб його зрозуміли так, начебто природа є щось абсолютно перше, а дух є дещо нею покладене, навпаки: “природа покладається духом, а дух є абсолютно перше” [43]. Дух сам породжує себе з тих передумов, які він собі створює: з логічної ідеї і зовнішньої природи, будучи однаковою мірою істиною і тої й іншої. Якщо десь Гегель і говорить про виходження духу з природи, то “це виходження варто розуміти не тілесно, а духовно – не як виходження по єству, а як розвиток поняття” [44].

Що ж таке дух? Гегель з різних сторін підходить до визначення й характеристики цього поняття. З одного боку, він є “дійсна ідея, що знає сама себе”. З іншого боку, дух характеризується ідеальністю, що виникає завдяки діяльності духу по переводу зовнішнього у внутрішнє. Це – своєрідна “асиміляція” природи духом. По-третє, сутністю духу є воля, тобто незалежність від чогось іншого, а не так, як у природі, де панує необхідність і випадковість, і тому усе, що належить природі, лежить позаду духу. І нарешті, дух, що мислить, є людиною. З формальної точки зору наявність духу фіксується появою “Я”, тобто людської самосвідомості.

Складається “Філософія духу” теж із трьох розділів: суб’єктивний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Сфера суб’єктивного духу вивчається антропологією, феноменологією і психологією, їхніми предметами є душа, свідомість і дух (теоретичний, практичний і вільний). Психологічний погляд на дух стосується лише його форми. Змістовна сторона відноситься вже до об’єктивного духу, що реалізує себе у формі права, моралі і моральності, остання охоплює родину, цивільне суспільство і державу. Перехід до абсолютного духу – це пошук найбільш адекватної форми втілення духу. Тут він співвідноситься тільки сам із собою, оскільки споглядає, уявляє й усвідомлює свою власну сутність. Спогляданню відповідає така форма абсолютного духу, як мистецтво, уявленню – релігія, усвідомленню (або знанню себе) – філософія, історія філософії. Оскільки суб’єктивний і об’єктивний дух виявляє себе і розвивається в окремих індивідах, співтовариствах, державах і народах, тобто в обмежених формах, то Гегель називає такі форми “конечним духом”, на відміну від абсолютного, нескінченного духу. Таким чином, філософія є найбільш адекватною формою духу, вона, зрештою, і є мисляча себе ідея, істина, що знає себе як така.

Те, що було схематично викладене Гегелем у “Філософії духу”, розгорнулося в широкі дослідження, що склали більше десяти томів. Вони присвячені дослідженню права, релігії, мистецтва, історії філософії. Щодо кожної з цих сфер людського життя і діяльності великий німецький філософ залишив багато думок, спостережень, оригінальних суджень. Спираючи на розроблену ним методологію, Гегель прагнув побудувати всеохоплюючу систему науки про всі прояви людського духу. Це була, напевно, остання спроба однієї людини дати енциклопедичний виклад Знання. І хоча незабаром нестримне збагачення Знання й історичні Умови показали марність усяких спроб побудувати закриті Системи, усе-таки залишається гідною подиву титанічна робота одного мислителя, а спілкування з його думкою буде повчальним ще для багатьох поколінь людей.