Спеціальні соціологічні теорії;

КСД

Ця частина діяльності соціолога відома суспільству найбільше. Відтак найпоширеніше уявлення про соціолога- як про людину, що проводить анкетування (...пригадайте, найчастіше так тлумачать студенти соціологію). Однак зібрати факти, навіть систе­матизувати їх і відповідно описати - це лише одне із завдань соціолога, навіть на рівні КСД. Уже тут слід пояснити одержані відомості, зафіксувати ті чи інші тенденції, наявність яких засвідчують встановлені факти, запропонувати конкретні розв'язання, задля яких і проводять КСД; саме тому їх часто називають прикладними. Для здійснення таких дій потрібна теоретична база, тобто залучення попередніх рівнів. І. Фомічова мас рацію, стверджуючи, що «соціології властива єдність теоретич­них й емпіричних рівнів... Емпіричне вивчення відбувається на основі цих (методологічних - І. Л.) принципів, програмується на основі соціологічної теорії. Зібрані факти знову ж таки осмислюють в контексті вже наявних теоретичних уявлень і відтак збагачують їх, входячи в їхню структуру у вигляді нових тенденцій, нових узагальнених соціальних факторів»¹.

Отже, якщо не ставати позитивістом і не зводити соціологію до її методів (зокрема того ж опитування) й не відносити її до суто теоретич­них наук, то доведеться визнати, що йдеться про науку, яка ґрунтується на міцному емпіричному фундаменті і яка має на меті не тільки відтво­рити і пояснити ситуацію, а й вказати подальші шляхи її розвитку.

Завдання со­ціолога - не тіль­ки відтворити і по­яснити ситуацію, а й вказати по­дальші шляхи її розвитку

Результатом соціологічного дослідження є нові знання про суспільство або його частину, і - на основі цих знань - практичні реко­мендації політикам, бізнесменам, управлінцям тощо. Такі знання і такі рекомендації, до речі, дають підстави оцінювати кваліфікованість дослідження і його виконавців: реалізація добре продуманих і аргумен­тованих рекомендацій завжди дає очікувані результати. Для їх досяг­нення, правда, треба дотримуватися, попри інші, двох умов. По-перше, дослідник має комплексно підходити до явища, яке вивчає, і вра­ховувати вплив на нього різних чинників. На рівень знань студентів впливає не тільки бажання і здатність вчитися, майстерність викла­дача, а й умови для навчання, складність предмета, аж до пори року і погоди. Кожна з цих «інших», на перший погляд, другорядних обставин, може стати головною, і якщо знехтувати нею, то рекомендації дос­лідника будуть хибними, безпідставними.

По-друге, одержання результату соціоло­гічного дослідження - нових знань - ще не гарантія конкретних практичних змін. Не є такою гарантією і практичні рекомендації соціолога. Усе залежить від того, хто і як буде (і чи буде) застосовувати ці нові знання, рекомендації на практиці.

Йдеться про принципово важливу річ. Було би безглуздо вима­гати від соціології, щоб вона, як цього хочуть марксисти, не поясню­вала світ, а змінювала його. Соціологи, як і представники будь-якої іншої суспільної (зрештою, не тільки) науки, лише «ставлять діагноз», «виписують рецепт», а «лікування», всупереч вимогам марксизму, - це справа не науковця, а політика. Ще 1980 р. В. Здоровега застерігав від такого «революційного лікування»: «Ставлення до соціологічних дос­

ліджень, - писав він, - взагалі до даних науки інколи нагадує нам наїв­ну віру напівграмотних сільських мешканців у градусник, з якою один з авторів стикався в далекому дитинстві. їм здавалося, що градусник «знімає» температуру. Але він, як відомо, лише показує її. Проведення дослідження - тільки початок конкретної практичної роботи. Якщо встановлено певні закономірності, помічено розбіжності між тим, що роблять журналісти, і чого очікують читачі, самі редакційні колективи повинні виправляти становище»¹.

Анекдот до те­ми: є брехня, ве­лика брехня і со­ціологія

Проводити КСД, не оволодів­ши відповідною методикою, - все одно, що рушати автомобілем, не вивчивши при­значення його ва­желів і педалей

Ще й досі соціологію у нас деколи називають молодою наукою, хоча цій «молодій» - понад півтори сотні років. Ще за три десятиліття до появи в Америці книжки У. Томаса і Ф. Знанецького «Польський се­лянин в Європі та Америці», яку в світовій соціології вважають етап­ною, українська дослідниця Христина Алчевська видала тритомову працю «Що читати народові?», у якій застосувала соціологічні підходи.

У Росії соціологічні дослідження проводили до 1917 р. і в перші роки радянської влади. Та відносно нормальний розвиток соціології три­вав до кінця 20-х років. Починаючи з наступного десятиріччя, КСД при­пинилися, соціології як науки уже не було. Навіть 1961 р., відправивши першу людину в космос, за рік після того, як у травні 1960 р. Б. Грушин провів через «Комсомольскую правду» опитування на тему: «Чи вдасться людству уникнути., війни?», «некоторые товарищи вообще считали, что они (терміни «соціологія» і «конкретно-соціологічні дослі­дження» - І. Л.) неприменимы в марксизме...»¹.

Допоки «отдельные товарищи» протистав­ляли соціологію марксизмові, а філософську науку - практиці, термін «соціологія» втратив будь-який сенс і щез із лексики радянських філософів".

Ось чому перші соціологічні дослідження новітнього періоду в СРСР соціологи проводили, не оволодівши належною методологією і методи­кою роботи, а це призвело (і досі призводить) до багатьох, часто грубих помилок. 1 ось чому соціо­логію у нас вважають молодою наукою, на противагу Заходові, де вона в ті ж 20—30-ті роки набула величезного розмаху.

Отієї своєї «молодості», а насправді відсталості, радянська соціо­логія гак і не змогла подолати. Не змогла і пострадянська, за винятком хіба балтійських країн, особливо Естонії.У Росії донедавна був один «чисто» соціологічний журнал. В Ук­раїні - жодного. Лише останніми роками став виходити науково-теоре- тичний часопис «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». У США ж тільки соціологічна асоціація видає вісім таких журналів, а загальна їх кількість - десятки. У Радянському Союзі Інститут конкретних соціаль­них досліджень (тільки згодом перейменований в Інститут соціологіч­них досліджень; як видно, слова «соціологічний», «соціологія» вживати уникали) з'явився 1968 року, а перших дипломованих соціологів Москов­ський і Ленінградський університети випустили аж наприкінці 80-х років. Тим часом 260 соціологічних факультетів у США випускають шість тисяч фахівців, а основами соціологічних знань оволодівають майже 90 тисяч

американців. Прагматичні американці, очевидно, не витрачали б часу і коштів на малопотрібну справу.

У нас же і досі, а в період економічної кризи - особливо, соціоло­гію вважають наукою не тільки молодою, а й модною, тобто скороминущим захопленням. Сьогодні навіть не кожен суспільствознавець ска­же, що в соціологічному дослідженні основне - це аналіз, причому зов­сім не обов'язково аналіз анкет чи інтерв'ю. Соціологія у нас асо­ціюється з людиною, яка чіпляється до інших із запитаннями, анкетами, а соціологічна мова - з мовою, де замість «опитуваний» вживають слово «респондент» і ... і все. Як не прикро, такі уявлення часто справедливі. Соціологічні звіти, не кажучи вже про відомості, які потрапляють до ЗМІ, часто переконують: їхні автори провели опитування, вивели відсот­ки - і зупинилися. Тим часом далі мас починатись якраз головне: аналіз одержаних відомостей.

Встановили, наприклад, що в аудиторії газети збільшилась кіль­кість людей із середньою і вищою освітою. Що це: видання стало високоінтелектуальним, складнішим для сприймання, чи просто підвищився загальноосвітній рівень суспільства? На два шлюби припадає одне роз­лучення. Що це: криза сім'ї чи нормальний результат зіставлення незіставлюваних відомостей; адже розлучається, зазвичай, «попереднє» чис­ленніше покоління, яке свого часу утворило набагато більше подружніх пар, ніж сучасна молодь сьогодні. Ось на такий аналіз, а ще більше - на висновки і рекомендації в окремих соціологів бракує духу і знань, бракує кваліфікації.

Академік Т. Заславська ще 1987 року попереджала: без підви­щення кваліфікованості, ефективності й авторитету соціологічних дослі­джень перебудови не здійснити¹.

Перебудова за­кінчилася несподі- ьано для її архі­текторів не тільки і не стільки тому, що останні не міряли «температури сус­пільства» за допо­могою соціо­логічних методів. Однак один із уро­ків цього періоду розвитку засвоїти треба: без соціоло­гічного аналізу і соціологічного прогнозу дуже важ­ко впоратись із завданнями, які стоять перед сус­пільством

Соціологічний підхід передбачає такий вза­ємозв'язок й у вивченні особистості, соціальної групи чи суспільства загалом. Це не означає, що для соціолога кожна людина є однозначним продук­том соціально-політичної системи, і всі «продукти» однієї системи для нього однакові. Соціолог завжди шукає взаємозв'язків між діями та помислами індивіда й соціальної групи, до якої цей індивід належить, діями і намірами всього суспільства - навіть тоді, коли вони антагоністичні.

Соціологічний підхід до суспільних явищ - це науковий підхід, тобто такий, який грунтується на точності вимірів та висновків, можли­вості перевірити одержані відомості, на об'єктивності.

Справжній, полі­тично не заанґажо- ваний соціолог у суспільстві бачить те, що є, а не те, що хотілося б поба­чити йому чи його замовникам

Соціологічна і журналістська діяльність мають багато спільного. Передусім спільний об'єкт вивчення - суспільство у всій його різно­манітності. Багато спільного є і в методиці ро­боти, адже вивчаючи проблему, журналіст, як і соціолог, прагне встановити суттєве, типове, а збираючи факти, шукає взаємозв'язків між ними, які часто приховані. Журналіст працює з доку­ментами, проводить спостереження, інтерв'ю, ставить експерименти, тобто використовує ті ж методи, що й соціолог.

Зі словами В. Шубкіна можна і треба погоджу­ватись тоді (і тіль­ки тоді), коли має­мо справу з «пра­вильно поставле­ним», репрезен­тативним соціоло­гічним досліджен­ням, кваліфікова­ним соціологіч­ним аналізом

Це дуже серйозна проблема. Відомий со­ціолог В. Шубкін колись справедливо зазначив: «Правильно поставлене соціологічне досліджен­ня - ворог волюнтаризму, сваволі, бо найавтори­тетніша думка розглядається в ньому лише як гі­потеза, поки вона не перевірена досвідом, практи­кою... Репрезентативні соціологічні дослідження вибивають ґрунт з-під ніг любителів гри у прик­лади,

фактики, оскільки грунтуються або на ана­лізі всієї сукупності фактів, що належать до цього питання, або на математично обґрунтованій ви­бірці»¹. Отже, соціологія - серйозна підмога жур­налістові, який прагне адекватно, об'єктивно відобразити світ, з'ясувати суть актуальних проблем.

Звичайно, між соціологією і журналістикою є суттєва відмінність. Соціолог насамперед шукає типове, загальне, абстрагуючись від особливого, виняткового, журналіст же на особливе звертає увагу прискіпливіше, деколи воно стає для нього навіть основним предметом вивчення. У журналістиці, не менш ніж у соціології, важливо розрізнити, де ми маємо справу з типовим, а де з особливим.

Порівняно недавно ЗМІ прославляли масовий трудовий ентузіазм тоді, коли знижувалась продуктивність праці, процвітали при­писки. Тепер, читаючи деякі газети, слухаючи радіо- і телепередачі, можна зробити висновок, що національна самосвідомість і державницькі позиції бурхливо зміцнюються. Соціологічні ж дослідження дають іншу картину. Що ж у конкретному регіоні чи загалом у суспільстві особливе, а що типове? Від правильної, об'єктивної відповіді на це запитання, від того, як ця відповідь трансформується в громадській думці, залежить нормальний розвиток суспільної свідомості, загальний суспільний розвиток.

У журналістиці відомі випадки, коли автор свідомо відмовляється від опису й аналізу особливого. Йдеться про так звані соціальні нариси, портрети. Маючи глибоке коріння в європейській (Е. Золя), зокрема, українській (І. Франко) журналістиці, у XX сторіччі вони відродилися лише у 60-х роках (до речі, саме в той період, коли відбувалося відродження соціології). Йдеться передусім про соціальні нариси в «Комсомольській правді» (1967 р. книжка з відповідною назвою вийшла у «Бібліотеці «КП»).

Вивчивши статистичні, демографічні відомості, результати пе­репису населення, журналісти підшуковували героя з найтиповішими ознаками. Якщо ж в біографії героя виявлялось щось надзвичайне, від обраної кандидатури відмовлялися.

Нариси так і називалися: «Шофер», «Слюсар», «Учитель», «Чабан», «Рибак». Журналісти, показуючи й аналізуючи середньотипове, давали змогу з'ясувати роль у суспільстві не просто Івана Івановича, а всієї соціальної групи, до якої цей Іван Іванович належить. Написані з використанням типових соціологічних методик (з боку соціологів, до речі, на них не було жодної рекламації), ці нариси були безумовно журналістськими, їх зауважила аудиторія.

Соціальний нарис - лише один із журналістських методів відтворення дійсності. І було б помилкою вимагати від усієї журналістики віддати йому перевагу. Однак не меншу помилку роблять ті видання, які цілком відмовилися використовувати цей жанр.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке соціологія?

2. Які рівні соціології Ви знаєте?

3. Наведіть приклад спеціальних соціологічних теорій.

4. Що є цілями і результатами КСД?

5. У чому суть соціологічного типу мислення?

Для того, щоб з'ясувати,хто справді є улюбле­ним художником, спочатку слід ді­знатися, як опиту­вані ставляться до образотворчого мистецтва взага­лі, чиї роботи їм подобаються най­більше, твори яких художників вони намагаються огля­дати (і оглядають) найчастіше

1.2. Предмет конкретних соціологічних досліджень

Щодо роботи соціологів досить часто існує таке уявлення: соціолог запитує (наприклад, «Хто Ваш улюблений живописець?»), вираховує, яке прізвище найчастіше називали у відповідь, і так визначає улюбленого художника в конкретній соціальній групі. Однак такий спосіб здобуття інформації у соціології щонайменше ризикований, а найчастіше - помилковий. Адже опитуваний може назвати не свого улюбленого художника, а того, хто може бути улюбленим - визнаного генія, модного митця, може вказати перше-ліпше прізвище, яке спало на гадку, а взагалі він може бути байдужим до живопису. Тобто відповіді на запитання «Ваш улюблений художник?» дають підстави лише до висновку, що на таке запитання опитувані відпові­дають так, і не дають достатніх підстав до висновку про те, хто насправді для опитаних є улюбленим художником. Річ у тому, що адресовані опитуваним подібні запитання і відповіді на них лише частково відображають те, що цікавить соціолога, і навіть не завжди безпосередньо стосуються предмета його уваги.

Було б досить просто поставити запитання «Що саме змінилося у Вашій свідомості за роки незалежності України?» і на підставі відповідей судити про зміни в суспільній свідомості. Однак відповіді на такі запитання зовсім не обов'язково відображають реальний стан речей. Тому соціолог мас спочатку встановити ці зміни, визначити їх не «під диктовку» опитуваних і тільки тоді з'ясовувати, чи вони сталися і наскільки глибоко вони у свідомості опитуваних¹. Для цього йому доведеться встановити, як і наскільки змінились соціальні цінності, норми, цілі, потреби, інтереси. Саме вони є предметом соціології.

Сформулювавши ціль КСД, дослідник визначає, які саме елементи проблеми він вивчатиме, які компоненти суспільної свідомості допоможуть йому реалізувати ціль.

Те, як відбувається трансформація предмета дослідження в конкретні запитан­ня, розглянемо далі (див. 3.2)Одним із предметів СОЦІОЛОГІЇ є ціннісні орієнтації. Серед них найчастіше виокремлюють три групи: ідеологічні, тобто оцінні судження з приводу конкретних ідеологій, державних і правових систем, політичних організацій, а також світоглядних позицій - поглядів на світ, суспіль­ство і людину, її місце в світі та суспільстві; соціально-культурні - включають ставлення до різних видів неполітичної діяльності, до сім'ї, інших малих соціальних груп та моральні, які виражають ставлення до інших людей і до себе.

Ідеологічні ціннісні орієнтації, або ж ідеологічні цінності, в кожному історично конкретному суспільстві вибудовуються в конкретну ієрархічну систему, яка виконує функцію соціальної регуляції всіх відносин всередині суспільства. їх вивчення має особливе значення у пе­реломні моменти історії, коли знецінюються або дискредитуються ідео­логічні чи світоглядні системи, що панували раніше.

Соціально-культурні орієнтації значною мірою залежать від конкретних суспільно-історичних обставин. Хоча зв'язок тут не прямо пропорційний (мовляв, шо стабільніше і багатше суспільство, то духовно багатші його люди), однак вплив зовнішніх чинників на соціокультурні орієнтації очевидний, особливо у царинах самореалізації людини: праці, сімейного життя, освіти, освоєння культурних цінностей, відпочинку, розваг.

Стабільнішими єморальні орієнтації і моральні характеристики діяльності людини, її відповідності поняттям честі, совісті, справедливості, її стосунків з різними категоріями людей (родичами, друзями, співпрацівниками, земляками, одновірцями тощо), але й тут час і соціальні умови вносять деякі (позитивні чи негативні) зміни.

Ціннісні орієнтації соціологи розглядають і за ієрархічним прин­ципом, за яким найвищий рівень належить орієнтаціям світоглядним. Вони визначають цінність для суспільства чи конкретної соціальної групи пізнавальної, духовно-практичної і практичної діяльності людини, вищі цілі її життя (для чого існує людство і для чого живу я, значення духовності, праці, культури у людському житті тощо).

Ціннісні орієнтації поділяють на три типи: ідеологічні, соціально-куль- турні та моральні

Чи не найважливіше для соціолога - з'ясувати актуальність та ефективність соціальних норм, тобто наскільки і чому вони потрібні для суспільства, як їх виконують. Важливо також встановити причини не­дотримання деякими групами соціальних норм.

Відповідно до вироблених норм суспільство чи соціальна група очікують від своїх членів певної поведінки, певних вчинків у певних ситуаціях. Які вони, ці соціальні очікування, на чому ґрунтуються? Відповіді на ці запитання теж шукає соціолог.

Потреби, мотиви, соціальні та інформаційні інтереси - також важливий предмет соціології. Адже суспільна поведінка людей залежить від складної системи взаємодії різних потреб, інтересів, мотивів. І соціолог, який хоче пояснити чи спрогнозувати соціальні дії, не може обійтися без їх вивчення, як і без вивчення соціальних цілей та їх співвідношення з цілями особи або груповими цілями.

Суспільство (група) розвивається оптимальніше тоді, коли суспільні (групові) цілі збігаються з цілями особи. Звичайно, так буває не завжди. Ідентифікація суспільних і особистих цілей відбувається лише з частиною членів суспільства (груп) та суспільних лідерів, свідомих громадян, які поділяють суспільні норми й цілі, або ж, навпаки, нав'язали суспільству чи групі свої. Найчастіше ідентифікацію маємо тоді, коли суспільні цілі формуються на базі особистих, або ж, коли члени суспільства (групи) з якихось міркувань підпорядковують свої цілі суспільним.

І все ж суперечності між суспільними й особистими цілями (коли між ними існують деякі, навіть суттєві відмінності) досить часті.

Ці суперечності іноді можуть перерости в конфлікт, який призводить до антисоціальної поведінки. З'ясування ступеня і характеру ідентифікації, а також суперечностей між суспільними цілями і цілями досліджуваної спільноти, причин, які зумовлюють ці відмінності чи сприяють їхньому пом'якшенню, - одне з найважливіших завдань соціолога.

Соціальними нормами у соціо­логії вважають су­купність вимог та очікувань, які сус­пільство пред'яв­ляє до поведінки своїх громадян

Запитання для самоконтролю

1. Що є предметом соціології?

2. Які Ви знасте види ціннісних орієнтацій?

3. Що таке соціальні норми ?

4. Що таке соціальні очікування?

5. У чому суть суперечностей між особистими і суспільними цілями?

Позитивізм - вчення, суть якого полягала в проголошенні єдиним джерелом істинного знання емпіричних відомостей, у зведенні мети науки до опису і впорядкування фактів, які до того ж тлумачаться як комплекс відчуттів і переживань суб'єкта