logo search
Ispit

56.Істина і правда

Існування людини як свідомо діючої істоти неможливе без двох різних світів, що визначають її життєдіяльність. За безпосередню умову людського буття слугує не тільки мате­ріальний світ, а й світ духу, наявного знання, культури в цілому. Для людини важливе значення має усвідомлення взаємозв'язку і взаємозумовленості цих світів, оскільки ча­сом виникають різні світоглядні проблеми, в яких загост­рюється питання існування людини. Яскравим образом цьо­го "загострення" є те, що окреслюється поняттями "істина", "правда", "хиба".

 Поняття "правда", "хиба", "істина" виявляють і визна­чають особливі взаємозв'язки та відношення між людськи­ми уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духов­ним сприйняттям знання.

Знання як відображення дійсності, зміст яких (добутий людиною) не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям "істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (не­залежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою ді­яльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажа­ного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття "правда". Отже, прав­да — поняття, яким визначається відношення об'єктив­ної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськи­ми ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок прита­манного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід па­м'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяль­ності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дій­сності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеа­лами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

 Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, прав­да — це знання про стан речей, до якого небайдужа люди­на і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих вла­стивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.

 Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована ма­шина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину при­водить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застиг­ла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини ру­хається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.

 Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт само­пізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвит­ку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належ­ного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка вияв­ляє істинний сенс людського життя.

 Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність прихову­ють свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо ство­рюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда.

Усе це окреслюється поняттям "хиба".

 Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обме­женість ряду людських понять, що використовуються протя­гом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих влас­тивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні — історичним розвит­ком пізнання (філософією, наукою) та практики (практич­ним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямова­ного пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворен­ням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеже­ність) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи ін­ших хибних думок.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних при­чин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

Під час навчання ви якраз і намагалися подолати хибні уявлення та рухались до істини.

Здатність людини керуватися ідеями, які визнані в су­спільстві важливими, вміння підпорядковувати матеріальні інтереси суспільним і особистим ідеалам, як правило, не обо­в'язково реалізується нею кожної миті. Окрема людина іноді може діяти під впливом неусвідомлених психічних актів своєї душі. Прикладом можуть слугувати стани жаху та переляку, невгамовний голод чи спрага, відчуття болю і страждання, відчуття холоду та спекоти, дія у несвідомому стані тощо.

Оскільки вчинки, зумовлені неусвідомленим, можуть мати катастрофічні наслідки для суспільства, завжди усвідомлюва­лася проблема виявлення та стимулювання духовноспрямо-ваної діяльності як протилежного бездуховному. Духовність постійно підкреслює важливість усвідомлення та почуття людиною того, що вона має керуватися у своїй діяльності ідеа­лами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями.

 Вчинки людей, що визначені духовним, як правило, нази­вають доброчинними. Людину, здатну до доброчинності, нази­вають доброчесною, тобто такою, що завжди дотримується за­гальновизнаних моральних норм поведінки. У свою чергу, лю­дину, котра порушує суспільні норми, називають злочинною.

 Оскільки в суспільстві кожен індивід є представником певної верстви населення (групи, народу, людності), тлума­чення чеснот особистості може бути різним. Так, наприклад, поняття доброчинності з позицій раба має одне значення, а з позицій рабовласника — інше. Відмінність у розумінні сенсу цього поняття може мати принципово протилежний, супереч­ливий характер. Те, що вважається доброчинним з погляду рабовласника, вважається злочинним з погляду раба. Анало­гічне спостерігається при порівнюванні доброчинного пред­ставниками двох ворогуючих народів, які перебувають між собою у стані війни. Хоча історія засвідчує, що така супереч­ність має тимчасовий характер, не можна заперечити, що сто­совно певного періоду взаємозаперечні тлумачення доброчин­ного існують та визначають поведінку окремих людей чи груп.

 Мінливість тимчасових тлумачень доброчинності свід­чить, що існує об'єктивна, далеко не тимчасова підстава для визначення здатності індивіда керуватися загальними духов­ними нормами поведінки. Усвідомлення того, що окрема людина не може існувати незалежно від суспільства, не може мати сенсу свого життя, якщо вона не впливає на суспільні події, керуючись своїми ідеалами та уявленнями про його майбутнє, дане особистості у вигляді прихильності.

Прихильність — це переживання людиною доброзич­ливого ставлення до інших людей та форма усвідомлен­ня потреби злагоди між людьми.

Прояви духовності людини у вигляді прихильності завж­ди тісно пов'язані з такими якостями, як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність та відданість суспільним справам тощо. Ці якості особи безпосе­редньо визначають розуміння нею ідеалу, дотримання якого є визначальною рисою прихильності до доброчинності.