88.Спадкоємність і традиції у культурі

Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе істо­рично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо. Адже принцип конкретно-історичного підходу, про який ішлося вище, повною мірою стосується культури. Це означає перш за все, що при розгляді й оцінюванні тієї чи іншої культури не можна ігнорувати умови її формування.

Формуючи, розвиваючи людину, культура завжди є само-творчістю, результатом якої є постійне відтворення загально­визнаних цінностей, норм і смислів людської діяльності та постійне оновлення їх. Людина завжди у своїй культуротворчій діяльності перебуває між цими двома тенденціями, одна з яких прагне зберегти існуючі форми, тоді як друга спрямо­вана на творення нових.

Саме тому попередні досягнення культури не відрізані від сучасності неперехідними межами. Вони у своїх неминущих зразках живуть у сучасності і житимуть у майбутньому. Наша духовна культура є плодом минулого і сіменем май­бутнього. Реалізується цей взаємозв'язок часів — минулого, сучасного, майбутнього — завдяки традиціям і новаторству у культурі, через механізм її спадкоємності.

Спадкоємність культури — це процес передачі куль­турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере­осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль­ності людини функціонує через органічне поєднання мину­лого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, зда­валося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності — бути традиційним явищем. Культурна традиція — це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, зав­дяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може викори­стовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на ство­рене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо (хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).

Традиції — елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу.

Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудо­ві, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспіль­ство, оскільки молоде покоління не винаходить заново "вело­сипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консер­ватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціаль­но-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ сим­волів, створених попередніми поколіннями. Традиція в куль­турі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли "старе" переходить у "нове" і продуктивно "працює" у ньому. Якщо ця продуктив­на традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у за­буття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо біль­шість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливо­стей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям люди­ни. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінно­стей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культу­ра, з одного боку, характеризується смисловою впорядкова­ністю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та роз­витку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій — традицій і нова­торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідаль­ності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні.

У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприй­маються в "першоствореному" вигляді. Зміни в межах тра­диції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а тради­ція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.

Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії. Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозв’язку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.

Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же об’єкт – суспільство, але з різних сторін, тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.

Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуванні найбільш загальних законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний “стрижень” соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.

Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів.

Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем відносяться:

– проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та існування? Природне в людині та суспільстві тощо;

– проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;

– проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;

– проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництва;

– проблеми соціальних форм духовного, його об’єктивації та індивідуального освоєння;

– накінець, проблеми спрямованості людської історії.

Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідної суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, генези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.

Розглянувши це питання, перейдемо до аналізу природного, економічного, соціального та етносоціального, політичного та духовного буття (життя) суспільства.