84."Правова держава" і "громадянське суспільство": філософський зміст понять

Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів "су­веренна" і "національна", що характеризують системну сукупність яко­стей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національ­но-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксу­ють і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається на­самперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в пра­вах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає спокон­віку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законо­давства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Су­веренітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суве­ренітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-правовому плані поняття "суверенітет" як норму дер­жавного життя правомірно уявляти у вигляді парадигм "суверенітету факту" і "суверенітету визнання" (або "суверенітет згоди") як двох па­нівних у різні епохи і у різних політичних системах типів реалізації базис­ної формули суверенітету. "Суверенітет факту" відповідає такому поло­женню, коли світове співтовариство держав своїм визнанням лише ра­тифікує сам факт самоутвердження і життєстійкості будь-якого режиму, який примушує рахуватися з собою як з реальною силою. Для "тради­ційних" міжнародних систем, де панує "суверенітет факту", характерне жорстке розмежування сфер зовнішньої і внутрішньої політики: остання є справою суверенних режимів, що не допускають втручання у свої домаш­ні справи. "Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і сис­тем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави зале­жить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих ре­жимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Федеративні та конфедеративні моделі поділеного суверенітету — типові представники парадигми "суверенітету визнання". У міжнарод­них справах така парадигма виявляється лідируючою дуже рідко. Загаль­новідомими її прикладами можуть бути нетривальний період Священ­ного Союзу у Європі XIX ст., а також відносини між країнами Заходу, передусім членами ЄС у наш час.

Водночас необхідно зазначити, що кінець 80-х — початок 90-х років нашого століття ознаменувався спробами західних держав, спираючись на структури ООН і на нові політичні реалії, насамперед у Східній Європі поширити "суверенітет визнання"! на інші регіони Землі. Процедуру "суверенітету визнання" з боку провідних суб'єктів світового співтова­риства пройшла Україна та інші держави зі складу республік колишньо­го Союзу.

Звертаючи увагу на прагнення західних держав виробити придатні для себе і світу форми "суверенітету визнання", слід виділити й таке популярне поняття як "суверенітет особи". Найпоширеніше тлумачення смислу "суверенітет особи" полягає в тому, щоб пов'язати це поняття із зростаючим впливом міжнародних інстанцій, що захищають права лю­дини від зазіхань з боку держави, та готовністю певних сил у світовому співтоваристві надати свій потенціал на підтримку зусиль цих органі­зацій. Інакше кажучи, "суверенітет особи" — основа для утвердження в міжнародних відносинах "суверенітету визнання", практики всеосяжної парадигми з підпорядкуванням суверенітету окремих режимів авторите­ту інституцій, що представляють співтовариство в цілому, та проникли­вістю меж між зовнішньою і внутрішньою політикою. Конкретні режими можуть реалізувати свою волю під гаслом суверенітету народу або нації, але в ім'я суверенітету особи може демонструвати свою владу лише міжна­родний порядок. У наші дні формула "суверенітет особи" набуває особ­ливого значення в процесі формування, становлення і розвитку нових національних держав як суверенних суб'єктів світового співтовариства. Як відомо, в історії політико-філософської думки, коли аналізується дихотомія "людина — держава", домінують три найбільш впливові тра­диції: універсальна, соціалістична і ліберально-демократична.

Перша обстоювала пріоритет цілого щодо частки. Людина сприйма­ється в ній як істота, яка повністю інтегрована в державне ціле. Наприк­лад, у Гегеля мета держави — не захист життя і власності людини, інди­віда, а, навпаки, захист держави людиною.

Друга виходить з ідеї, що людина є носієм інтересів певних соціаль­них груп і перебуває під патронажем держави, під захистом всієї могут­ності державного панування. Практично держава визначає всі сторони громадянської та особистішої життєдіяльності всіх верств населення.

Третя базується на ідеї правової держави, розглядаючи її як резуль­тат суспільного договору між самостійними, незалежними один від од­ного індивідами, які володіють рівними правами і свободами.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави вини­кає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демо­кратична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв'язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй У розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і куль­турний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інте­реси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, інди­віда як необхідних умов для формування національної держави, то в істо­ричному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період (XVI—XVIII ст.) — загроза фізичній безпеці індиві­да, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначаєть­ся тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "державну монопо­лію" на владу.

Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив неза­конній реалізації державної влади.

Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що виходить з економіч­ної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедли­вість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціаль­ної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.

У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і со­ціальних характеристик державного устрою відбувається саме в націо­нально-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існува­ти народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, й індивіду­альністю. Нарешті, можливість і факт національно-державного утворення на­буває статусу "де-юре" в міжнародному співтоваристві, тобто проходить процедуру "суверенітету визнання" лише тоді, коли в тій чи іншій дер­жаві створені не тільки можливості для правового, демократичного роз­витку, а й реальні соціальні умови для суверенітету і автономії індивіда. Такими умовами є насамперед система державних гарантій для вільного самопізнання, самовиробництва і самоуправління особи, розуміння й закріплення того незаперечного факту, що кожна особа виступає безпо­середнім суб'єктом будь-якого суспільного процесу і надає йому головну ^енергію. Загальними і головними гарантіями, що забезпечують суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволюція державності до держави. Передумова конституціоналізму — індивідуалі­зація суспільного життя, а ступінь його розвитку можна визначити відно­шенням до правових і соціальних умов життєдіяльності кожної людини. На цю обставину постійно звертали увагу видатні діячі української куль­тури і науки, зокрема В.Винниченко, який підкреслював, що справа на­ціонального визволення неминуче пов'язується зі справою соціальною. Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається про­цес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних га­рантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов'язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у рефор­муванні економіки країни. Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна дер­жава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держа­ва, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує грома­дянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у "рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяю­чи одне, караючи інше, забороняючи третє. Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське су­спільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асо­ціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захи­щені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційо­вана, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розви­нутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпе­ченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справля­ти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній люди­ні вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім грома­дянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верхо­венство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Громадянське суспільство — це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та по­літичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.

Важлива ознака громадянського суспільства — його саморегульованість. Діяльність політичних інститутів та організацій в ньому перебуває під суво­рим контролем народу або вони зовсім відсутні.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода його індивідів. Останні не відчувають відчуженості від власності, від результатів своєї праці, можуть вільно вибирати різні форми власності, не зазнають обмежень при переході з однієї соціальної групи в іншу, мають право на вира­ження і захист своїх інтересів.

Ознакою громадянського суспільства є специфіч­ний характер влади. Влада виступає не як влада сили, а як влада авторитету, що спирається на загально­людські принципи. Основні функції влади зводяться до захисту соціальних прав та інтересів кожної люди­ни, створення необхідних умов для самореалізації індивіда.

В цілому, можна сказати, така влада має безпосе­редньо виражати волю самих індивідів, а не волю пев­них організацій, партій чи об'єднань. Найбільш повно такий стан забезпечує безпосередня, а не представ­ницька демократія, що втілюється в об'єднаннях та організаціях, які діють в різних сферах життєдіяль­ності суспільства. Механізм розподілу влади в грома­дянському суспільстві і контроль за її реалізацію здійснюється на основі особистої і громадської ініціа­тиви індивідів, за їх підтримки та довіри.

Важливою ознакою громадянського суспільства є те, що воно в своїй життєдіяльності спирається на при­родні, органічно властиві права людини. Тобто воно створює необхідні сприятливі умови для найбільш повного задоволення потреб та інтересів кожної особи­стості, кожної соціальної групи. В таких умовах кож­ний член громадянського суспільства відчуває і про­являє свою відповідальність за утвердження злагоди і взаємодопомоги в людських відносинах. Громадян­ське суспільство — це суспільство, в якому повною мірою втілюється принцип соціальної справедливості.

Громадянське суспільство тісно пов'язане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттє­вих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характер­ною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.

Правова держава:

— створює закони і одночасно обмежує свою ді­яльність законами, виконання яких має бути святим;

— забезпечує непорушність свободи індивіда;

— охороняє і гарантує права, інтереси, честь і гідність особи;

— забезпечує реалізацію громадянських прав і сво­бод людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Взаємозв'язок громадянського суспільства і право­вої держави проявляється в обов'язковій взаємній відповідальності держави та особистості. А це, у свою чергу, передбачає, по-перше, чіткий розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування законодавчої, вико­навчої і судової гілок влади. По-друге — чітке законо­давче закріплення та дотримання політичного і право­вого статусу особистості.