85.Поняття культури

Культура – ціннісне надабання, створене людством у процесі його історичного розвитку, а також процес засвоєння їх і створення нових цінностей для людини і людства.

Культура – специфічна сукупність способів та форм відтворення і розвитку людської життєдіяльності, яка представлена процесами і продуктами матеріальної та духовної праці, системою цінностей, знань, норм та інститутів, що регулюють поведінку та особливості спілкування індивідів і груп, їх ставлення до природи, один до одного і до самих себе. Ознаки: 1. культура є суспільним явищем. Вона не існує поза межами сусп-ва й без сусп. середовища. 2. Культура є явищем історичним. З одного боку вона змінюється із зміною поколінь, протягом історії людства, трансформується, а з іншого - успадковується поколіннями і „передається в часі”. 3. Культура має ціннісну природу. Її буття - перш за все система цінностей матеріальних і духовних, що визначає її символічний характер. Цінністю є те, що об’єктивно чи суб’єктивно необхідне людині для її існування. 4. Культура завжди має безліч різноманітних проявів, хоча і є єдиним цілим. Культура проявляється в різних сферах діяльності людини, у різних своїх видах, типах, формах, рівнях в залежності від того, якому суб’єкта вона належить (особистість, клас, сусп-во т.і.)

Функції, які здійснює культура:

1. Соціалізації. Процес формування людської особистості на основі спілкування, виховання та навчання, засвоєння людиною певних соціальних ролей, способів діяльності та поведінки, що і створює людину як соц. істоту. Цей процес дає змогу людині усвідомити та реалізувати свої інтереси.

2. Комунікативна. Полягає в тому, що культура, завдяки системі знаків та символів, а також норм та правил, створює простір людського спілкування, а через соц. інститути визначає і регулює сам характер взаємодії індивідів і соц. груп, встановлює стандарти комунікації між ними.

3. Регулятивна. Культура система цінностей, норм, правил людського співіснування регулює поведінку індивідів, стримуючи їх дії у межах соціально необхідного статусу.

4. Пізнавальна. Культура становить процес всебічного пізнання світу, накопичення та передачі інформації. Це знання - індивід. та груп. досвід, цінності, норми тощо.

5. Інтегративна. Культура здійснюється колективно. Як процес створення матеріальних та духовних цінностей культура інтегрує людей в соціально-історично необхідні для цього групи, визначає характер їх взаємодії і спілкування всередині груп та між ними.

6. Ціннісно-орієнтаційна. Існуючі в культурі цінності, норми, знання, ідеали становлять систему орієнтирів, стандартів та мети життя людей. Вони програмують їх рішення і керують їх вчинками.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутності культури (термін "культура" похо­дить від латинського cultura — обробка, виховання, освіта). Загальне визна­чення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності. У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і ду­ховних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і ду­ховної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру став­лення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, роз­витку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вба­чають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють куль­туру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової діяль­ності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс), інтелекту­альний аспект штучного середовища (Люнь).

Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літе­ратурі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її резуль­тати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура на­самперед охоплює сферу духовного виробництва — це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінно­стей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.

Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють на­ціональну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (сло­в'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних со­ціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична куль­тура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етніч­на, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.

Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності соці­альних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба­гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універ­сальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, шо здійснюються в процесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з ме­тою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті» духовна культура — це такий спосіб свідомої організації осо­бистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовно­го і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалізацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціаль­ною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творен­ня буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особис­тості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогума-ністичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особи­стості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими сила­ми та здібностями кожної індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, ви­роблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потен­ціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, виробле­них людством протягом своєї історії.

Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене на­ціонально-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності куль­тури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, еле­ментом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В України своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова процесів суспільного буття зу­мовлена багатогранними чинниками загальнолюдського, загальнопла-нетарного і національно-особливого, специфічного тільки для України, Для її народу, її етнокультури, традицій, менталітету — тобто для її інди­відуальності. У такій індивідуальності України втілений дух її народу, чого національна самосвідомість, самобутність та неповторність власно­го складного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального, духов­ного досвіду.

Духовна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і Функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка такої культури передусім передбачає звільнення особистості, індивідуальності від форм суспільних, духовних відносин що сковують її. Вона означає перехід від статичного існування особис­тості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від то­тальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяльності індивідуаль­ності, духовного, соціального плюралізму. Вона означає перехід від од-номірності до багатомірності, багатогранності, альтернативності еконо­мічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють роз­виток свободи людини, органічну самореалізацію індивідуальності, ц духовності. Зрештою, соціодинаміка духовної культури передбачає пе­рехід від тоталітарних чи примітивних інституційних форм її організації, формування, виховання до цивілізованих форм, які грунтуються насам­перед на самоорганізації, самореалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять сутність такої культури,

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна, комунікативна, регуля­тивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопо-в'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інте-груючою функцією духовної культури є людинотворча функція.

Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сут-нісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм са­мореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формування духовної куль­тури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації ба­гатства духовності людини, адже основний зміст цінностей такої культу­ри полягає в їх самовираженні і відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного буття постійно зростає. Здійснення цього пов'язане з подоланням поширеної у минулому й існуючої досі духовної деіндивідуалізації, сурогатів колек­тивності, що утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав'язування індивіду стандартизованої позиції, і передбачає відмову від соціальних обмежень їхніх духовних орієнтацій. Реалізація незатребува-ного на практиці духовного потенціалу особистості органічно взаємо­пов'язана зі створенням у суспільстві різнобічних умов для забезпечення духовної свободи людей, зокрема свободи їхніх духовних дій як необхід­ної умови для здійснення об'єктивно зумовленої відмінності творчих можливостей кожного, зміцнення втраченої у минулі роки самоцінності особистості, етнічної індивідуальності, що є основою динамічного само­розвитку, саморегулювання цінностей духовної культури.

Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої діяль­ності щодо духовного індивідуального самоствердження як основної ознаки особистості, її життєтворчості є створення умов для самоздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності, комунікативної культури особистості. Підвищення ефективності процесу формування духовної культури — це процес руху до найбільш універсальних і бага­тогранних форм індивідуальної самореалізації її цінностей, у якому інди­відуально-стильове самоздійснення з орієнтацією на суспільне значуще посідає особливе місце. Основою індивідуального стилю духовної само­реалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності осо­бистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її су-б'єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духов­ної культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світоглядного світосприймання до рівня со­ціальної, духовно значимої, загальнолюдської, планетарної свідомості.

Серед різноманітних факторів, пов'язаних з індивідуальним духов­ним самоствердженням, особливе місце належить повноті емоційного сприйняття світу, без якого неможливі повноцінні життєпрояви особис­тості у сфері духовного життя, формування морально-безкорисливого ставлення до світу, до народів, які його населяють. Адже чим глибше індивід сприйняв і пережив цінності духовної культури, чим більше він витратив на це душевних та інтелектуальних зусиль, чим більше співчу­вав, співпереживав, тим більшою мірою він здатний не просто до за­своєння, а до освоєння, творення такої культури, смисложиттєвої, со­ціальне значущої активності у сфері суспільних відносин. Ефективність процесу утвердження духовної культури, реалізації потенціалу особис­тості і суспільства зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почуттями і переживаннями кожної індивідуальності.

Підсумовуючи, зробимо такі висновки.

1. Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого зале­жить його загальний прогрес.

2. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе ду­ховне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Кожен з елементів духовного життя суспільства має свою структуру, зміст, форми розвитку. В основі розвитку духовного життя суспільства лежить духов­не виробництво, яке постає насамперед як виробництво свідомості.

3. Важливим елементом духовного життя суспільства є духовна культура, яка має складну структуру і функціонує як цілісне утворення і складний соціодуховний феномен.

4. Основним, безпосереднім суб'єктом духовного життя суспільства, зокрема духовної культури, є людина, особистість. Вся система ціле­спрямованої діяльності соціальних суб'єктів має бути скерована на ство­рення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчого самовтілення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів, вироблення нових духовних орієнтирів.