42.Проблема сенсу життя людини

Сенс життя – розуміння людиною змісту і спрямованості життя, свого місця у світі і призначення всього людства. Дане поняття стосується до оцінення всього життя людини і охоплює питання: Чому життя важливе? В чому полягають життєві цінності? Що являється ціллю мого життя? Сенс життя за Фромом- Вибір кожною окремою людиною цінностей, які Орієнтують її на те щоб: 1. бути (установка на використання усіх своїх можливостей) 2 Мати (установка на володіння). за Франклом - 1. це те, що людина дає світу (творчість) 2. це те, що людина бере від світу(любов, переживання цінностей) 3. це те, як людина ставиться до життя Визначити спільний сенс життя для усіх часів і народів неможливо, оскільки він поєднує як загальнолюдські, віковічні істини так і прагнення людей конкретної .історичної епохи. Реалізація сенсу життя залежить від наявності в суспільстві багатьох умов, головні серед яких демократ свободи, пріоритетність прав людини.

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янен-ня та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Увесь трагізм забуття питання про сенс життя глибоко та яскраво розкрито у творі Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча». Головний герой усе життя заклопотаний буденними інтересами та справами, заглиблений у дрібні інтриги та проблеми, обдурював та прикидався, грав роль у суспільстві. І раптом, коли тяжко захворів та опинився перед обличчям смерті, з жахом зрозумів, що життя пройшло, але життя і не було, оскільки не було у ньому сенсу. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу - фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.

У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмислеиості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини - творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірніш, розумним, переважно духовним. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним.

Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній aBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов). Глибоко розкрив зміст настанови Семен Франк, який підкреслював, що служіння навіть абсолютному початку, в якому людина сама не бере участі і яке не прикрашає і не зігріває її власного життя, не може падати сенсу останньому. Але й одне лише благо у суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі. Люди прагнуть до того, що можна назвати задоволенням, поповненням людської душевної порожнечі та нудьги, саме до осмисленого, об'єктивно повного самодостатньо цінного життя. Вище благо не може бути нічим іншим ніж самим життям, але не життям як безглуздим процесом та одвічним прагненням до чогось іншого, а життям як самоусвідомле-ної та самопереживаємої повноти задоволення в собі. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.

У різних філософських напрямках принцип самоцінності життя має різне смислове навантаження. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші підкреслювали моральний аспект. Володимир Соловйов зазначав, що «ніяка людина ні за яких умов і ні на якій основі не може розглядатися як лише засіб для будь-якої сторонньої мети - не може бути лише засобом чи знаряддям для блага іншої особи, чи блага класу, пі нарешті, для так званого загального блага, тобто блага більшості інших людей». Ця ідея стала фундаментальним принципом сучасного гуманізму. Але принцип самоцігаюсті життя повинен бути доповнений принципом його самоцільності. Тому що емпіричне життя, як писав Семен Франк, з його короткочасністю та відривчастістю, неминучими тяготами та нуждами, з властивим йому прагненням до чогось, що є поза його межами, зрозуміло, не є самоціллю і не може нею бути; навпаки, перша умова осмислеиості полягає саме в тому, щоб зупинити безглузду гонитву за самим життям, безглузду розтрату його для нього самого, а віддати його служінню чомусь вищому, що має виправдання у самому собі. Але це вище, у свою чергу, повинно бути життям - життям, у яке ввійде та яким повністю просякнуто наше життя. Життя у благі, чи благе життя, чи благо як життя - ось мета прагнень людини. Франк розвиває властиву для ідеалізму та релігійної філософії ідею про необхідність Абсолютного Блага для обґрунтування осмислепості життя. У марксизмі, де зберігається гуманістичний зміст положення про самоцішіість та самоцільність життя, підкреслюється його онтологічний потенціал для доказу положення про те, що життя не має мети поза власними межами і є самоцільним (утворює єдність життя особистого, суспільного, природного, тобто є цільним життям універсуму), не потребує ніяких надприродних абсолютних підстав, тобто для виявлення сенсу життя не обов'язково звертатися до Бога, Абсолютного Духу, Абсолютного Блага тощо. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс. Не заперечуємо світоглядпицького права обох позицій па існування, але зазначимо, що кіпцеві основи осмисленості життя у них залишаються не обґрунтованими. Адже буття Бога можна лише постулювати, рівно як і його відсутність, на це вказував ще Іммануїл Кант. У кращому разі можна доводити існування Абсолюту (Блага, Добра, Розуму тощо), виходячи з їх необхідності (інакше життя буде безглуздим, мораль - аморальною), але в інакшому разі логічний ланцюг перетвориться па логічне коло, коли існування одного виводиться з існування іншого, та навпаки. Отже, розуміння кінцевих підстав осмисленості життя - це питання віри. Але як би не вирішувалось це питання, повинно зберігатися визнання самоцінпості та са-моцільпості життя в руслі постулювання у такій єдності особливого та загального, всезагалыюго.

Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і узагальнення можливих шляхів надання життю сенсу. Віктор Франкл, засновник сучасної логотерапії, виділяє такі можливі шляхи: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до життя (позиції, які вона обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити). Відповідно до того відокремлюють три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відносин. Цінності ставлення людина реалізує, коли опиняється у владі трагічних обставин, які не може змінити. Цінності ставлення дозволяють прояснити не тільки сенс життя в цілому, але й конкретних життєвих ситуацій, не втратити сенс життя навіть перед стражданнями, тяжкими життєвими випробуваннями. Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя. Але свободу не можна ототожнювати з свавіллям. її варто сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений та реалізований сенс життя, життєвих ситуацій, проте, слід не тільки знайти сенс, але й реалізувати його. Тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому життя набуває сенсу. У знаходженні та реалізації сенсу життя людині може допомогти самопізнання, виявлення власного призначення, а також її совість, що узгоджує універсальні смисло-життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

Звідки постає проблема сенсу життя людини? Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і пов'язана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

« Таємниця буття людського. – читаємо в романі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», – не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї все були хліби».

Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені красиві слова в романі виголошує не хто інший, як . Великий інквізитор, про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова безперечно можна погодитися – це те, що людині з сумлінням, справді, в житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі. «Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що. спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі – цього, як вважає Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії страждає людство.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.

Всі людські імпульси суть не більше ніж явища її життя, за якими "криється" дещо істотне: сенс життя, проблема щастя, неминучість смерті тощо. Так ось, будь-яка людина реагує на внутрішні та зовнішні явища свого життя відповідно до своєї сутності. Буття як дещо загальне відповідним чином реагує на діяльні акти за принципом: характер діяльності виходить з характеру буття. Тому сутність останнього не може мати емпіричний характер, хоча і визначається-таки людською діяльністю, але яка має соціальне, а не індивідуальне значення.

Духовний аспект здоров’я передбачає розуміння нами цілісності особистості, визначає сенс життя людини, її гармонійність як індивідуума й у спілкуванні з оточуючими. Невід'ємною частиною духовного здоров'я людини є її здатність до співпереживання та співчуття, добросовісність, доброзичливість, порядність, терпимість.

Здоровий спосіб життя людини допомагає їй зрозуміти, у чому полягає сенс життя. Він виховує певною мірою співчуття, доброзичливість, терпимість до оточуючих. Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, яка склалася в його уяві.

Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров'я особистості та суспільства в цілому. Він включає в себе цінності високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.

Як відомо, людина народжується на світ з певним потенціалом життєвих сил та волею. Подальший її розвиток відбувається в спільності людей, у моральному континуумі, де разом з фізичними діють духовні, космічні закони буття. Закладений природою особистий енергетичний потенціал прагне реалізації. І кожен досягає цього залежно від умов, які склалися в реальному житті для особистісного розвитку.

Життя людини схематично можна уявити як сходження до вершини. У кожного своя вершина і далеко не всі розуміють, що необхідно робити новий крок, долаючи інертність.

Що стосується руху вперед, то тут варіантів у нас два. Або людина рухається вперед, розв'язуючи свою індивідуальну задачу, і при цьому вона почуває себе здоровою та натхненною. Або під впливом шкідливих соціальних стереотипів та ірраціональних вірувань людина зупиняється, не докладаючи зусиль для подолання нової сходинки буття, і, таким чином, потрапляє в порочне коло неврозів, комплексів, патологізує власне життя і життя своїх близьких. Таким загалом, кожна подія в житті людини поряд із побутовим та соціальним значенням, має свій сенс і з погляду цілісності її життя.

Творча реалізація життєвого потенціалу людини є основною передумовою фізичного здоров'я та психологічного благополуччя. Сліпе некритичне наслідування соціальних стереотипів, норм і правил приводить людину до небажаних подій.