8.Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання. Її форми та альтернативи

Діалектика (від грецького – веду бесіду, розмірковую) у первісному значенні розумілась як мистецтво вести бесіду з метою спростування аргументів суперника і з’ясування змісту понять. Але вже від Платона її починають розуміти як метод пізнання ідей.

У 19 століття вперше в історії філософії з’являється теорія діалектичної логіки.

Діалектика виходить, по-перше, з принципу загального зв’язку – все поєднане з усім, світ – одне єдине велике ціле. По-друге, з принципу розвитку. Джерело розвитку вона вбачає у самих речах, усередині їх – у внутрішній суперечності, наявності внутрішніх протилежностей (тому розвиток є саморозвитком речей, явищ).

Діалектика мислення є відображенням діалектики буття. Основні принципи теорії діалектичного способу мислення – діалектична логіка. Вихідним принципом діалектичного способу мислення є пізнання істини через осягнення єдності протилежних визначень предмета. Ні в суспільстві ні в мисленні немає нічого, щоб не перебувало в стані змін, бо все, що існує має свої внутрішні суперечності, які неминуче змушують його змінюватися, набирати нових форм, розвиватися. Діалектика спирається на три основні, універсальні закони::

• перехід кількісних змін у якісні,

• єдність і боротьба протилежностей

• заперечення заперечення

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що: по-перше, притаманні усім сферам дійсності; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується

Діалектика розкриває закономірні зв’язки між необхідністю і випадковістю, можливістю і дійсністю, сутністю і явищем, змістом і формою, свободою і необхідністю.

На Заході, як правило, перебільшували критичний, негативний бік діалектики, вважали цей бік сутністю діалектики.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Основні положення і принципи "негативної діалектики" Т.Адорно і Ж.-П.Сартра такі.

1. Діалектика, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як "негативна" діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка виявляється або втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною.

2. "Негативна" діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Аналіз заперечувальності (негативності) зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як "неприязнь", "відсутність", "жаль", "стурбованість", "розгубленість", "жах", "тривога", "неуважність" і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення, однак заперечувальність не зводиться тільки до цього.Таким чином, залишається осторонь інша діалектика — об'єктивна, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, "реалізатором" заперечення може бути тільки "Я", свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. Таким чином, суб'єктивність заперечення в "негативній" діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям. Взагалі "негативна" діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Дійсно, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення тощо. Але ж в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектикиа а тому відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. "Негативна" діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про "заперечення заперечення", котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації — ось характерна риса "негативної" діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні він об’єктивно є.

Історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал.

Розвиток метафізика може розуміє як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового. Ігнорується протиріччя як джерело руху та заперечується взаємозв’язок речей, явищ чи процесів.

Метафізика, однак, є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу.

Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика.

Софістика (з грецької — міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика грунтується на неправильному виборі вихідних положень, на аболютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на використанні неспівмірних засновків. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом, вона має виключно суб'єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму.

Софістика ж не є світоглядом. Вона як різновид метафізики нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку.

Еклектика (у перекладі з грецької — вибираю) — це алогічна концепція, що грунтується на довільному поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на довільному поєднанні аргументів стосовно певного висловлювання тощо. Еклектика — це, образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм.

Догматизм (з грецької — положення, що сприймається на віру, без доведення) — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм — це визначальна характеристика консервативного мислення, він виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької — релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності.Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм грунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стри­бок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці базові і мають статус категорій. Що відоб­ражають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки з'ясовуються людьми в про­цесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності, і це має для людини важливе значення. Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.ін.). Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвине-нішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.

Мислення — це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим ба­гатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвине­ного, обдарованого народу.

Що являють собою категорії? Категорії — це універсальні форми мис­лення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відоб­раження загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкри­ти суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких ка­тегорій.

Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних власти­востей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнава­ти, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мис­лення. Найпростіший акт пізнання — розрізнення двох речей — вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагуван­ня.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображаються найбільш загальні властивості навколишньої дійсності. Шляхом абстрагування в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до; найзагальніших і встановлюється така найзагальніша категорія, як "ма­терія". Ось приблизний шлях такого абстрагування: слово "троянда" (має конкретну визначеність). Далі долучаємо слово "квітка". Воно охоплює всі квіти, що є в дійсності. Слово "рослина" включає в себе весь рослин­ний світ і є більш широкою абстракцією. На цьому шляху більш загаль­ним буде поняття "живе", яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття "живе" має вже дуже високий рівень аб­страгування. І, нарешті, поняття "матерія" фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що існує об'єктивно, тобто поняття "матерія" має найвищий рівень узагальнення і тому має статус категорії.

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкрет­ної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як "вартість", "прибуток", "товар", "ціна" і т.д. Категорії діалектики мо­жуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Вони мають статус всезагальності. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності.

Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних кон­кретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних кате­горій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, нас, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.ін.