17.Своєрідність філософії українського духу

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдсь­кий ідеал, є ідея необмеженої свободи, ви­знання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах са­мого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла ут­воренню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вва­жався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, спри­яв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму вияв­ляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий інди­відуалізм - це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця - це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чо­гось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи - вільнолюбний козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху ство­рення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захища­ючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, при­єдналися до союзу з татарами. Волелюбність визначає всі інші риси світогляд­ної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля - не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька - Україна, що переживається глибокими почуттями. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі - своєї матері, яка дає. йому непереможну силу.

Антеїзм – важлива особливість ментальності українського філо­софського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що ото­чують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Ро­мантичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що фор­мувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української менталь­ності так чи інакше властиві всій історії філософії України.

Виникнення філософської думки в Україні пов’язане із появою такої історичної спільності людей як український народ. Геніальною пам’яткою українського народу є „Вересова” книга – характеристика українського народу показує, що зародки української філософії зумовлені духом віри, любові та надії, а вінцем цього духу є свобода. Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. К.Р. – перша східно-словянська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Філософія доби К.Р. мала християнський характер. На початку 12 століття з'явилася „Повесть временних літ” Нестора – літописця. Тут ми можем знайти терміни філософ та філософствувати. Філософське звучання має „Слово про закон і благодать”, „Слово о полку Ігоревим” має філософське тлумачення єдності, патріотизму, і сили духу, а також образний характер твору. Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився. Проповідувалась зверхність віри над знаннями, вищою метою пізнання проголошувався Бог, а єдиним методом пізнання – божественне одкровення. Людина тлумачилась як істота, опоганена „первородним гріхом”, тіло якої є вічним джерелом гріха, а душа визнавалася безсмертною.

До ранніх філософських гуманістів належить Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. С.Оріховський вважав, що кожна людина має самодостатню цінність і від неї самої залежить чи стане вона гідною високого призначення чи перетвориться на тварину. Він один із перших у європейській думці став заперечувати божественне походження влади та держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Іван Вишенський вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму і увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. У Києво-Могилянській академії вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Оригінально у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форми. Згідно з цим вченням в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.

Гуманістична сутність світогляду Т.Г.Шевченка.

Філософія Шевченка глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії – відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у все об’ємності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і кар тин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів. прийшлих і доморощених.

Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.

Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Вінець Шевченкової творчості – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини – з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна.

Філософські погляди Г.Сковороди.

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер. Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тілесне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Там, де кінчаються межі розуму починається віра. Сковорода підкреслював неможливість існування людини у звичайному світі поза любов’ю і вірою. Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

„Скрізь любов і щастя людина пізнає себе”. Він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Антиподами любові та віри є поняття суму, туги, страху.

Запорука здоров’я душі – її радість, кураж. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості.

Людське щастя також втілюється і в праці, але всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.

Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за усіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її часто Сковорода називає серцем.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: внутрішню та зовнішню. Іноді людина допускає помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зрушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі.

Процес самопізнання має три ступені:

1). Пізнання себе як само сущого, як самовласного буття.

2). Пізнання себе, як суспільної істоти.

3). Пізнання себе як буття, що створене і протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Філософія серця П.Юркевича.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти.

Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осяюється Богом створене життя людського духу.