31.Екзистенція як особливий спосіб буття

Людина є сутнім, що буття є серед сутнього, при цьому сутнє, яке не є вона, а також сутнє, яке є вона сама, завжди відкриті. Цей спосіб буття людини ми називаємо екзистенцією. Екзистенція є можливою лише на підставі розуміння буття. Екзистенція розкриває себе і розкривається зусиллями “носія" буття протягом історії — чи то індивідуальної, чи то соціальної.

В осмисленні буття, у здобутому через осмислення слові людина отримує вивільнення для екзистенції, з якого саме й починається її історія. Це слово — не тільки "вираження" думки, а й добре збережена структура істини сутнього в цілому. Чи багато хто мають слух для того, щоб чути це слово, рахунок цьому не ведеться. Хто ті, що можуть чути це слово? Відповідь на це запитання визначає місце людини в історії. Проте в той самий момент — для світу визначений момент, який значиться як початок філософії, як раз і починається яскраво виражене панування повсякденного розуму (схоластика).

Повсякденний розум посилається на безсумнівність очевидного відкритого сутнього. Будь-яке питання відносно мислення він тлумачить як напад на здоровий людський глузд та його чуттєвість.

Питання про те, що таке філософія за визначенням здорового глузду, що виправдовує себе у своїй сфері, не торкається сутності філософії, яку можна визначити тільки із співставлення з вихідною істиною сутнього як такого в цілому. Але оскільки істина у її повноті включає в себе неістину і, передуючи всьому і всім, володарює як приховування таємниці, філософія як з'ясування цієї істини перебуває у розладі сама з собою, її мислення — це заспокоєння стриманості, яка не зраджує сутньому в цілому в його прихованості. її мислення може стати рішучістю, яка характеризує строгість, що не призводить до вибуху, а примушує беззахисну сутність вийти в поняттєву простоту і таким чином в її власну істину.

У м'якій суворості і суворій м'якості свого припущення буття сутнього як такого філософія в цілому постає як сумнів, який не може дотримуватись виключно сутнього, а також не може допустити і владної сентенції ззовні. Кант наголошував на внутрішніх труднощах мислення, оскільки так говорив про філософію: "І ось тепер ми бачимо, що філософія на­справді поставлена у сумнівну позицію, яка повинна бути твердою. Невизнана, філософія не може ні зачепитись ні за що на небі, ні підпертися нічим на землі. Тут вона повинна довести свою чесність, сама дотримуючись своїх законів, які їй нашіптує внутрішнє чуття або, може бути, природа, що опікується нею".

Погляд на сутність при визначенні філософії є досить широким, щоб відкинути будь-яке підпорядкування філософського мислення, найбільш безпомічний вид якого полягає у спробі примусити дивитись на філософію як на "вираження" "культури" (Шпенглер) і як на прикрасу людства, що творить.

Головне питання людського буття — навчитись осягати себе, а значить навчитись мислити. Людина може мислити, оскільки має можливість для цього. Але одна лише ця можливість ще не гарантує нам, що ми можемо мислити. Оскільки могти щось —· означає допустити це щось в його сутність і невідступно тримати відкритим цей доступ. Проте ми можемо завжди лише те, що є бажаним, те, до чого ми так розкуті, що його допускаємо. Насправді для нас бажаним є лише те, для чого (чи для кого) ми самі є бажаними, бажаними в нашій сутності.

Ця бажаність, прихильність є звернення, звертання, поклик. Це кличе нашу сутність, викликає нас в нашу сутність і таким чином тримає нас у ній. Тримати значить власне охороняти. Але те, що тримає нас в нашій сутності, тримає нас лише доти, доки ми. з нашого боку, самі утримуємо те, що тримає нас. А ми утримуємо його, доки не випускаємо його з пам'яті.

Пам'ять людини — це зібрання думок. Думок про що? Про те, що утримує нас в нашій сутності постільки поскільки ми його мислимо. Коли ми осмислюємо його, ми обдаровуємо його пригадуванням. Ми віддаємо його до царини пригадування, згадування, оскільки воно є бажаним для нас як поклик нашої сутності. Власне, людина може мислити лише тоді, коли бажає того, що повинно в собі осмислюватись.

Коли йдеться про те, що людина повинна вчитись мислити, то мається на увазі те, що людина вчиться, коли вона приводить свій спосіб дії у відповідність з тим, що звернене до неї у даний момент у своїй сутності. Мислити людина вчиться тоді, коли підпорядковує свою увагу тому, що їй дається для осмислення.

Людська мова, стверджує Гайдеггер, називає те, що належить до сутності друга і з неї виходить, що по суті своїй є дружнім. Відповідно, те, що в собі повинно осмислюватись, у свою чергу вимагає осмислення. Все, що вимагає осмислення, дає людині змогу мислити. Але воно тільки тому й підносить цей дар, що достеменно є тим, що повинно осмислюватись.

Те, що вимагає осмислення, виявляє себе в тому, що ми ще не мислимо. Все ще не мислимо, хоча стан світу все більш настійливо вимагає осмислення. Здається, що хід подій сприяє тому, щоб людина діяла, а не перебувала лише в самих уявленнях про те, що повинно бути і як потрібно це зробити. Тобто в конкретних моментах життєдіяння людині досить часто не вистачає передусім дії, а не мислення. Проте іноді досить підстав для того, щоб стверджувати, що людина занадто багато діє і занадто мало мислить.

У сучасному світі, розмірковує Гайдеггер, мислення набуває особливого соціального, суспільного тощо статусу. Про це свідчить поряд з іншими фактами той, що філософія, як осередок мислительної дії, сьогодні привертає до себе неабияку увагу і перебуває в центрі живого інтересу, який стає дедалі більш діяльним. Філософи — це мислителі. Вони називаються так, тому що мислення у своїй довершеній, еталонній формі відбувається саме у сфері філософствування.

Сучасна людина напрочуд активно цікавиться філософією, всім, що пов'язано з технікою філософствування тощо. Філософія перебуває в центрі "інтересу". Interesse значить: "бути серед речей, між речами, знаходитися в центрі речі і стійко стояти перед нею". Проте сьогоднішній інтерес, вказує Гайдеггер, цінить лише цікаве. А воно є таким, що може вже в наступний момент стати даремним і змінитися чимось іншим, що нас торкається дуже мало. Сьогодні люди нерідко гадають, що, вважаючи якусь річ цікавою, вони наділяють її своєю увагою. Насправді ж досить часто саме таке ставлення принижує інтересне, цікаве до рівня даремного і досить скоро відкидає як нудне.

Досить часто інтерес до філософії зовсім не свідчить про готовність мислити. І те, що ми роками досить настійливо вивчаємо твори великих мислителів, ще не гарантує того, що ми мислимо чи хоча б готові вчитись мислити. Заняття філософією може навіть створити ілюзію того, що ми мислимо, оскільки у такий спосіб "філософствуємо".

Твердження, що ми ще не мислимо, може означати не тільки відсутність уміння чи готовності до цього. Досить часто ми не мислимо тому, що те, що вимагає осмислення, у певний час постає таким, що ще не дає змоги мислити. Те, що вимагає осмислення, — це те, що дає змогу мислити. Воно "кличе" нас, щоб ми до нього повернулись саме у мисленні. Воно дає нам те, що має в собі. Воно має те, що є воно саме.

Сутнє кличе до себе, вимагає розуміння й осягнення себе. Адже через таке пізнавальне ставлення до сутнього загалом, до буття людина отримує спроможність пізнати й осягнути саму себе, свою буттєвість, свій світ, свою індивідуальність, власне "Я". Це власне філософська рефлексія, яка, проте, може бути доступною не лише фаховому способу пізнання. Вона тому і є "філософською" (у стародавньому, античному розумінні), що відкриває людині спроможність самостійно осягнути світ.