П. Андерсон і р. Лахман: два погляди на виникнення капіталізму в Західній Європі в епоху ранньої сучасності

Криза світового капіталізму, що супроводжується поступовим перетворенням економічної моделі світу, як ніколи актуалізує проблему дослідження логіки його зародження, що певною мірою дозволяє якнайширше зрозуміти сутність та генезу цього феномену. Веберіанське та марксистське трактування переходу до капіталізму задали загальний мейнстрим вітчизняних соціальних наук, відкидаючи на периферію наукового дискурсу альтернативні трансдисциплінарні ідеї дослідження передумов зародження капіталізму.

Особливу цінність для розуміння природи сучасного капіталістичного світу відіграє дослідження Перрі Андерсона («Походження абсолютистської держави»), в фокусі уваги якого опиняється трансформація європейських держав від Середньовіччя до Нового часу при переході до абсолютизму, що закладає передумови виникнення капіталізму та національної держави. Представляючи «нових лівих» та досліджуючи становлення капіталізму в межах марксистської парадигми, П. Андерсон критикує лінійне розуміння історичного часу, акцентуючи на тому, що зміна однієї формації іншою (за Марксом) – помилкове розуміння логіки становлення капіталізму. Відповідно, капіталізм не приходить на зміну феодалізму, оскільки «цей унікальний перехід до капіталізму в Європі зробив можливим зв’язок античності і феодалізму» [1, с. 389]. Поштовхом до капіталізму став саме синтез залишків минулих епох: відродження античності (класична спадщина римського права) та розквіт міст як центрів виробництва, що стали первинними центрами накопичення капіталу. Вирішальним ривком капіталізму до перемоги, на думку П. Андерсона, стало сходження абсолютистської держави, яка була «складним поєднанням підйому міської буржуазії та зростаючим первісним накопиченням капіталу в міжнародному масштабі» [1, с. 397]. Концентрація влади в руках монарха співіснувала з таким антагоністичним процесом, як збільшення прав власності аристократичних феодалів, що, власне, і стало утримуючим фактором для встановлення деспотичних чи тиранічних режимів, які виникли на Сході. Незважаючи на тиск з боку монарха та низку спроб феодальних бунтів, від початку та до кінця абсолютизму феодали не втрачали політичної влади, володіючи при цьому значною часткою власності. Таким чином, абсолютизм, який мав утримувати аристократію, насправді лише підсилював її позиції в державі, виступаючи своєрідним імунітетом від загрози незадоволення та виступів народних мас.

Дещо інакший погляд на розвиток цього історичного проміжку має Ричард Лахман («Капіталісти мимоволі»). Капіталізм є результатом раціоналізації суспільного життя, однак не в тому значенні, який вкладав в цей вираз М. Вебер, – середньовічні європейці теж були раціональними. Для Середньовіччя характерний випадковий розвиток різних політик та економік, в будь-якому разі, однак, обумовлений прагненням акторів до покращення власних соціальних позицій. Ці довгострокові зміни, які певною мірою й досі визначають логіку функціонування соціально-політичних структур, стали результатом прагнення еліти та нееліти до забезпечення власного виживання. Отже, за Р. Лахманом, агентами переходу до капіталістичних суспільних відносин стали не індивідууми чи класи, а саме еліти, які діяли заради себе, прагнучи захистити привілеї та повноваження, якими вже володіли, таким чином несвідомо ставши каталізаторами розбудови нових соціальних відносин, засобу виробництва та політичних інститутів Нового часу. Якщо для Середньовіччя характерним є спадкове набуття статусу членами еліти в разі загибелі вельмож у чисельних локальних протистояннях та війнах, то епоха Ренесансу ознаменувалася боротьбою еліт за контроль над церковною власністю та повноваженнями, що спричинило необхідність мобілізації, підтримки мас (нееліт). Тоді «конфлікт між елітами став первинним, а конфлікт з селянством – вторинним, фактором, що визначили форми власності, найманої праці та держави» [2, с. 414].

Р. Лахман, спираючись на траєкторію розвитку міст-держав Північної Італії, наполягає на тому, що міжелітний конфлікт призводить до становлення капіталізму в тому разі, якщо влада втілена у виробничих відносинах, а тоді в боротьбі за збереження існуючих позицій «ніхто не міг передбачити економічних результатів своїх політично мотивованих вчинків» [2, с. 414]. Суперництво між множинними елітами загальмувало можливість олігархів консолідувати владу, що дозволило містам спочатку стати автономними, а потім – здобути незалежність. Прагнучи максимізувати власні інтереси, представники еліти залучались підтримкою мас задля боротьби з конкуруючими елітами, однак Реформація, значну увагу якій приділяв М. Вебер, на відміну від Середньовіччя, значно розширила можливості для ефективної діяльності мережі союзів між елітами та неелітами; проте «фундаментальні трансформації відбулись тоді, коли нееліти були здатні увійти в союз з елітними фракціями і добитися поступок, які давали довгострокові права всім переможцям» [2, c. 431].

Концепції П. Андерсона та Р. Лахмана не просто доповнюють науковий дискурс новими підходами до розуміння фундаментальних змін, що відбулись в минулому, але й мають певну методологічну цінність у дослідженнях сучасного капіталістичного світу та соціальної боротьби, що виникла внаслідок падіння соціальної держави та зміни формату відносин між державою та приватним капіталом в умовах нескінченного накопичення та кризи державних інститутів, що нездатні впоратись з глобальними викликами сьогодення.

Література: 1. Андерсон П. Родословная абсолютистского государства / П.Андерсон; [пер. с англ. И.Куриллы]. – М.: Издательский дом «Территория будущого» (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского), 2010. – 512 с. 2. Лахман Р. Капиталисты поневоле: конфликт элит и экономические преобразования в Европе раннего Нового времени / Р.Лахман; [пер.с англ. А.Лазарева]. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2010. – 456 с.

Звонок Александр

Восточноукраинский национальный университет имени В. Даля

(Украина, г. Луганск)