17. Соціологія культури у системі наук про культуру

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням. Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані — визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру. ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ соціології КУЛЬТУРИ Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, П місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства. Соціологія культури належить до соціологічних теорій середнього рівня (спеціальних соціологічних теорій), Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують культуру як одну із соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як складова соціології, соціологія культури використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, інститут тощо) і окремих соціальних феноменів (релігія, клас, економіка та ін.). Особливість культури як однієї із соціальних підсистем полягає в тому, що на основі аналізу культурного життя суспільства стало можливим виявити різноманітні загальносо-ціологічні параметри, визначити підходи і розробити найважливіші засоби, обґрунтувати зміну парадигм соціального пізнання. Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, розвиваючи соціологію загалом, сформували основні засади і соціології культури (багато соціологів класичної епохи приділяли увагу аналізові культури у своїх концепціях соціального і культурного життя). Соціологія культури є складовою соціології, однією із спеціальних соціологічних дисциплін, які використовують вироблені соціологією поняття і засоби для аналізу окремих соціальних феноменів (релігія, політика, освіта тощо). Соціологія має справу з культурою як соціальним феноменом, тобто вивчає культуру як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну систему. Найважливішими чинниками виникнення людських суспільств, поряд із економічними, природними, є і культурні умови, які по-різному впливають на соціальні процеси. У науці побутують різноманітні трактування ролі, місця та сутності культури в контексті світової цивілізації. Нерідко терміни «культура» та «цивілізація» вживаються як синоніми. Однак вони суттєво різняться за своїми значеннями. Термін «культура» виник раніше. Він вживався французькими просвітителями XVIII ст. — Вольтером (1694— 1778), Жаном Кондорсе (1743—1794), німецьким філософом Йоганном Гердером (1744—1803). Для них культура — те, що створено людством у процесі його історії, передусім — матеріальна культура. У неї включали й людський фактор як її творця. Термін «цивілізація» виражає результати колективної діяльності, а сутність терміна «культура» зміщується на індивіда та виражає головним чином його духовний, освітньо-моральний стан. Однак не буває культури без цивілізації та навпаки. У просвітницькій філософії історії, продовженій в XIX ст. теоретиками позитивізму, зокрема О. Контом, була розроблена концепція прогресивного розвитку цивілізації. Згідно з нею цивілізація цілком залежала від людського розуму, який тлумачився як головний компонент культури в її особистісному значенні. Згодом, у XVIII ст., Ж.-Ж. Руссо твердив про протистояння культури як духовно-особистісного досягнення, не відокремленого від моральності людини, і цивілізації як зовнішньої комфортності життя, різного в різних груп людей. Інше тлумачення співвідношення культури та цивілізації запропонував І. Кант у «Критиці здатності судження». Культурою він визнавав лише те, що служить на благо людини, виділяючи два її різновиди. Перший — «культура уміння», «технічне мистецтво», тобто цивілізація. Бурхливий розвиток цивілізації призводить до все більшого її відриву від справжньої культури, «культури виховання», яка формує справді духовну людину, розвиваючись повільніше, ніж «культура уміння». Цим спричинені негаразди людини. Заслуга німецького Просвітництва полягає у глибокому розумінні необхідності зв'язку духовної культури (її морального компонента) з релігією («культура» і «релігійний культ» — однокореневі слова). Доречно щодо цього згадати працю письменника та філософа Готхольда Лессинга (1729— 1781) «Виховання людського роду», в якій висловлена думка, що релігійна свідомість, будучи невідокремленою від моральності, в різні історичні епохи містить у собі суттєві відмінності. Язичництво, іудаїзм (Старий Завіт) та християнство (Новий Завіт) — три ступені моральної еволюції людини, мета якої — гуманізм (своєрідне «Вічне Євангеліє»). У цих положеннях Лессинга і його прибічників знайшли своє відображення генеза і взаємодія ранніх національних релігій, які зумовили певну єдність національних культур, виплека-них у середземноморській колисці. Прогрес суспільства розглядався ними як прогрес досягнень цивілізації (досить часто її називали культурою). Прогрес цей трактувався як прямолінійний розвиток. Елемент власне культурний, який виражав духовність людини, зводився переважно до розуму, інтелекту. Певного поширення набув так званий соціокультурний підхід, пов'язаний з працями російського філософа, соціолога Миколи Данилевського (1822—1885), який виділив 13 культурно-історичних типів, серед них і «слов'янський». У XX ст. східної теорії дотримувався німецький філософ Освальд Шпен-глер (1880—1936), який вважав, що культурно-історичні типи (налічував їх вісім) — по суті, замкнуті організми, які, взаємодіючи між собою, протистоять один одному. Східну концепцію розвинув англійський історик та соціальний філософ Арнольд Тойнбі (1889—1975), який твердив про поетапне виникнення, еволюцію та кругообіг цивілізацій, обличчя якої визначає творча меншість. Усе це дає підстави для висновку про існування двох типів філософсько-історичних концепцій культури — глобально-світового та локально-історичного. Кожен з них має свої переваги, як і недоліки. Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань. Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації. Однією з центральних проблем соціології є дослідження соціальної дії та поведінки людей. Соціальна дія усвідомлена, в її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, очікування і переваги індивідів і груп. Тому одна з головних проблем соціології культури — проблема визначення того, що належить до поняття «культура». Слово «культура» походь від латинського «culture » і спершу означало «догляд землі». Використовуючи деякі вміння та навички, а пізніше професійні знання, люди змінювали природу, вдосконалювали засоби управління. Пізніше цим терміном стали позначати все, що створила людина, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину від природи. В цьому сенсі розвиток людства — це розвиток його культури. Наука, предметом якої стало вивчення культури, — культурологія — своєрідний феномен, що має різні наукові джерела: в західноєвропейській, американській науці вона формувалася в руслі антропології, у вітчизняній — у руслі філософії.

Культурна антропологія і соціальна антропологія охоплюють одну й ту саму проблему. Однак перша відштовхується від технічних засобів і предметів, щоб підійти до тієї філігранної техніки, якою є соціальна і політична діяльність, котра, у свою чергу, робить можливим і обумовлює життя в суспільстві. Соціальна антропологія відштовхується від соціального життя, щоб прийти до предметів, на які вона накладає свій відбиток, та до видів діяльності, через які вона себе проявляє.

Проте навіть у разі дотримання цієї паралелі виявляється ряд інших відмінностей. Соціальна антропологія виникла у результаті відкриття, що всі аспети соціального життя - економічні. політичні, юридичні, естетичні, релігійні - становлять важливий  комплекс і жоден із цих аспектів неможливо зрозуміти, вилучивши його із сукупності інших. Отож, соціальна антропологія прагне  йти від цілого до частин або, приніймні, віддає перевагу першому над другими.

Технічні засоби, або предмети матеріальної культури, мають не лише утилітарну ціннісність, вони виконують ще й функцію, для розуміння якої необхідно враховувати соціальні, а не лише географічні, механічні чи фізико-хімічні чинники. Сукупність функцій, у свою чергу, потребує нового поняття - поняття структури. Ідея соціальної культури набула надзвичайного значення у сучасних антропологічних дослідженнях, і вивчення її можливе лише при застосуванні функціонально-структурного підходу. Структурна антропологія, звертаючись до мови символів, знакових систем, враховуючи взаємозв"язки і взаємообумовленість елементів соціокультурного життя етонсів, отримує, таким чином, потужний інструментарій для подальших досліджень.