logo search
Кримінально-виконавчий кодекс україни

Розділ III

ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Глава 15

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ

У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Стаття 86. Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань.

1. Рішення про первісне призначення засудженим до позбав­лення волі виду установи виконання покарань, у якій вони повин­ні відбувати покарання, здійснює великий вплив на всю діяльність Цих установ, на правове положення засуджених і у кінцевому ре­зультаті на досягнення цілей покарання. Вірне визначення виду Установи повинно не тільки забезпечувати реалізацію відповідно­го обсягу кари та здійснення індивідуальної превенції. Шляхом створення більшої ізоляції для осіб, які становлять більшу небез­пеку для суспільства, повинна не тільки регулюватися каральна сила позбавлення волі, а й досягатися загальнопревентивна мета.

262

263

2. У ст. 86 КВК України закріплено, що вид колонії, в якій за­ суджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань а не судом, як це було раніше.

З 2001 р. ця процедура здійснюється відповідними Регіональ­ними комісіями, які створюються при кожному управлінні Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань в об­ластях і здійснюють розподіл та направлення для відбування по­карання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, та довічного позбавлення волі. Подібні комісії є українською новаці­єю, оскільки у жодній країні на пострадянському просторі схожо­го порядку не існує.

3. Здійснення визначення виду установи виконання покарань, де повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі ґрунтується на класифікації цих осіб.

У науці кримінально-виконавчого права під класифікацією за­суджених до позбавлення волі розуміють розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками для створення найбільш ефективних умов у досягненні цілей покарання.

На основі загальновизнаних досягнень сучасної думки з ураху­ванням принципових і практичних позицій у сфері поводження з засудженими Європейські пенітенціарні правила у ст.12 рекомен­дують проводити класифікацію засуджених до позбавлення волі з метою: а) відокремити ув'язнених, яких в силу їх кримінального минулого або особистих якостей, доцільно ізолювати від інших, а також тих, хто може негативно вплинути на інших засуджених; б) розмістити ув'язнених таким чином, щоб полегшити виправ­ний вплив та їх соціальну реадаптацію, враховуючи при цьому ви­моги управління і безпеки.

  1. Первинна та вторинна класифікація засуджених до позбав­лення волі є двома окремими видами, які випливають один із одно­го в процесі виконання покарання, однак мають різні цілі й пер­винна класифікація детермінує вторинну. Наявність саме двох ви­дів (етапів) класифікації засуджених до позбавлення волі обумовлює наявність щонайменше двох суб'єктів, які її здійсню­ють. Первинна класифікація засуджених проводиться Державним департаментом України з питань виконання покарань (а точніше Регіональними комісіями, що створюються у всіх областях і діють при слідчих ізоляторах) шляхом визначення рівня безпеки коло­нії, вторинна — безпосередньо адміністрацією виправних установ при розміщенні засуджених у тій чи іншій дільниці.

  2. При визначенні виду колонії здійснюється так звана первин­на класифікація засуджених до позбавлення волі, тобто розподіл засуджених на певні групи, який, перш за все, має на меті створен­ня оптимальних умов для реалізації кари та індивідуального по­передження.

Вторинна класифікація засуджених — це розподіл засуджених на певні групи, який має на меті сприяння застосуванню заходів виховного впливу.

  1. Нова класифікація як засуджених до позбавлення волі, так і установ виконання покарань, була введена на виконання Спільної програми комісії європейського співтовариства й Ради Європи у галузі реформи правової системи, місцевого самоврядування та правоохоронної системи України, з метою приведення криміналь­но-виконавчої системи України з метою приведення кримінально-виконавчої системи України у більшу відповідність до західноєв­ропейських стандартів та Європейських в'язничних правил.

  2. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, за­суджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбав­лення волі, здійснюється комісіями з питань розподілу, направлен­ня та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Регіональні комісії), що утворюються в те­риторіальних органах управління Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань, та Апеляційною комісію Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Апеляційна комісія), що утворюється в Державному департаменті України з питань ви­конання покарань (далі — Департамент).

Регіональна комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міні­стрів України, наказами, розпорядженнями, рішеннями, вказів­ками, роз'ясненнями та методичними рекомендаціями Державно­го департаменту України з питань виконання покарань.

Підставою для визначення колонії з необхідним рівнем безпе­ки, де засуджені до позбавлення волі будуть відбувати покарання, є вирок суду та інші матеріали, які характеризують засудженого. Регіональна комісія відповідно до покладених на неї завдань:

265

264

Регіональна комісія має право залучати спеціалістів установ і органів кримінально-виконавчої системи та інших відомств за по­годженням з їх керівниками для розгляду і вирішення питань, що належать до її компетенції; проводити в установах та органах кри­мінально-виконавчої системи соціальні дослідження.

Комісію очолює голова (перший заступник начальника терито­ріального органу управління Департаменту за посадою), який має двох заступників (заступника начальника територіального органу управління Департаменту з соціально-виховної та психологічної роботи та начальника слідчого ізолятора за посадою).

Голова Комісії здійснює керівництво діяльністю Регіональної комісії, несе персональну відповідальність за виконання покладе­них на Комісію завдань щодо законності прийнятих рішень, ви­значає ступінь відповідальності членів Комісії, затверджує струк­туру Комісії в межах чисельності її членів, затверджує положення про Комісію та функціональні обов'язки її членів, видає в межах своєї компетенції рішення та розпорядження, організовує і контро­лює їх виконання, діє від імені Комісії і представляє її у держав­них та громадських організаціях і установах.

Заступники голови Регіональної комісії та її члени признача­ються та звільняються наказами начальників територіальних орга­нів управління Департаменту за поданням голів Регіональних ко­місій. До складу комісії входять: начальники відділу, відділення (групи) по контролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу, (відділення) територіального органу управління Департаменту та слідчого ізо­лятора. До складу комісії можуть включатись також інші фахівці.

Вищевказані особи виконують функцію розподілу засуджених на «громадських засадах», тобто поряд із виконанням основних функціональних обов'язків. Вони зобов'язані відвідувати СІЗО і розглядати матеріали особових справ засуджених без їх особистої присутності.

Контроль за діяльністю Регіональних комісій покладається на першого заступника Голови Департаменту. Регіональні та Апеля­ційна комісії підзвітні й підконтрольні Голові Департаменту.

8. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, за­суджених до позбавлення волі на певний строк та довічного по­збавлення волі, до установ виконання покарань здійснюється на

підставі ст. 12, 64 ,65 КК України та ст. 11, 18, 19, 86, 87, 92, 93, 101,138,140,147 КВК України, за відповідними індивідуальними чи персональними нарядами.

При цьому важливого значення набуває вірне визначення наяв­ності чи відсутності у осіб попередніх судимостей. Як роз'яснив Пле­нум Верховного Суду України (постанова № 16 від 26.12.2003 р.), судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її за­судженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків, і що правильне застосування правових норм про судимість, її погашен­ня чи зняття має важливе значення, зокрема, для вирішення пи­тання визначення виду установи виконання покарань (наприклад, при визнанні особи двічі судимою за вчинення певних категорій злочинів, в результаті чого визначається відбування покарання в установах різного рівня безпеки, враховуються виключно не зняті та непогашені судимості).

Під час розгляду питання визначення виду установи, в яких ви­рішується питання про наявність чи відсутність судимості, Регіо­нальні комісії в першу чергу повинні керуватися вироком суду. Зазвичай, установивши, що попередня судимість погашена, суди зазначають у вироку, що особа не має судимості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р., залежно від того, за яким законом вирішено це питання.

Однак на практиці достатньо часто трапляються випадки, коли суд при винесенні вироку не мав повної інформації про судимості осіб, в результаті чого ці дані не повністю вказуються у вироку. Вод­ночас, за правилами, встановленим КПК України, у вироку відобра­жаються тільки не зняті та непогашені у встановленому порядку судимості. В даних випадках при прийнятті рішення Регіональна комісія отримує інформацію в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок формування, ведення та використання оперативно-до­відкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи, у відповід­них облікових установах органів внутрішніх справ чи виконання покарань, оскільки погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим документом.

При з'ясуванні питання щодо погашення чи зняття судимості, вказаної у вимозі управління оперативної інформації, Регіональні комісії (як і судові органи) керуються вимогами ст. 55 КК України (1960 р.) та ст. 88-91, 108 КК України (2001 р.). При цьому врахо­вується як те, що згідно з п. 11 розділу II «Прикінцевих та пере­хідних положень» КК 2001 р. правила щодо погашення і зняття судимості, встановлені КК 1960 р., поширюються на осіб, які вчи­нили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли відповідно до його положень пом'якшується кри­мінальна відповідальність цих осіб (про пом'якшення криміналь-

266

267

ної відповідальності дивись коментар до статті З КВК України), так і положення про особливості застосування цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними вісімнадцятирічно­го віку (ст. 108 КК). Тобто, у кожному конкретному випадку з'ясо­вується, в якому віці особою було вчинено попередній злочин, і, якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки ст. 88-91 КК України 1960 р., а й ст. 108 КК України 2001 р.

Слід відмітити, що уст. 55 КК України 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного пока­рання або від строку фактично відбутого покарання, у той час як КК України 2001 р. — залежно не тільки від виду призначеного покарання (п. 1-6 ст. 89), а й від ступеня тяжкості вчиненого зло­чину (п. 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків при­значеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання.

Регіональні комісії не мають права самостійної перекваліфіка­ції дій особи з КК України 1960 р. на КК України 2001 р., оскільки це є виключним повноваженням суду. Тому у випадках, коли для з'ясування питання про погашення попередньої судимості необ­хідно чітко визначити кваліфікацію минулого злочину як за КК України 1960 р., так і за КК України 2001 р. з тим, щоб обрати оптимальний строк її погашення, що є неможливим без наявності вироку, Регіональні комісії повинні або безумовно дотримуватись висновків суду, або, якщо таке рішення викликає сумнів, зверну­тися до нього за уточненням.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК України 2001 р. особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвину­вальним вироком і до погашення або зняття судимості.

При вирішенні питання про погашення судимості правове зна­чення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк, протягом якого вона вважати­меться такою, що має судимість.

Відповідно до ч. З ст. 88 КК України такими, що не мають суди­мості, визнаються особи, яких засуджено за вироком суду без при­значення покарання або яких повністю звільнено від покарання, чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом. При цьому необхідно враховувати, що КК України 2001 р. декриміналізовано значну частину діянь, які за КК України 1960 р. визнавалися злочинними.

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК України 2001 р. також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або по-

268

засудовому порядку з поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних ре­пресій на Україні».

Відповідно до ст. 5 КК України 2001 р. на осіб, які були засу­джені за КК України 1960 р. до позбавлення волі на строк більше десяти років і щодо яких відповідно до п. 8 ст. 55 цього Кодексу питання про погашення судимості вирішувалося судом, поширю­ється положення п. 9 ст. 89 КК України 2001 р. про те, що особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину.

Відповідно до п. 9 розділу II «Прикінцевих та перехідних поло­жень» КК України 2001 р. погашення не знятої судимості у осіб, які раніше були визнані особливо небезпечними рецидивістами і відбули призначене їм покарання, здійснюється за правилами, пе­редбаченими ст. 89 і 90 цього Кодексу.

9. При розподілі осіб, засуджених до позбавлення волі, врахо­вуються рішення та судимості за ними:

а) судів України;

б) судів республік колишнього СРСР (до 01.12.1991 р., тобто до моменту, коли Україна була офіційно проголошена незалежною демократичною державою. З цього моменту всі інші країни, в тому числі й колишнього СРСР, набули відносно неї статусу іноземних країн. І хоча формально незалежність України була проголошена 24.08.1991 р. шляхом постановлення Акту проголошення неза­ лежності України, цей документ набрав свою чинність (як безпо­ середньо зазначено у Акті) з моменту схвалення республіканським референдумом — з 01.12.1991 р.);

в) судів іноземних держав, якщо відповідно до міждержавних угод засудженого було прийнято на територію України для подаль­ шого відбування покарання;

г) судів іноземних держав, якщо відповідно до ст. 9 КК Украї­ ни правові наслідки вироку суду іноземної держави враховано су­ дом України при кваліфікації нового злочину та призначенні по­ карання.

За ст. 9 КК України засудження за межами України її громадя­нина, іноземця або особи без громадянства, у разі вчинення ними на території України нового злочину, має для них певні правові на­слідки, оскільки відповідно до ч.2 вказаної статті, рецидив злочи­нів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідаль­ності та покарання. Таким чином, законодавець зобов'язує суд в обов'язковому порядку враховувати факт засудження особи за Межами України при встановленні наявності рецидиву злочинів, приєднанні невідбутої частини покарання відповідно до ст. 70 та

269

71 КК України та визначенні інших правових наслідків (напри­клад, визначення повторності злочинів). Тому у випадках, коли особа раніше засуджувалась за межами України, а суд з невідомих причин не врахував цю судимість при винесенні вироку (або про­сто вказав, що дана судимість у вироку не враховується, оскільки виникла не території іншої держави), Регіональні комісії повинні вживати таких же заходів, як і у випадку встановлення інших по­милок у вироку, бо в результаті можуть змінитися й інші правові наслідки вироку, наприклад, кваліфікація злочину (про необхідні у таких випадках дії дивись коментар до статті 4 КВК України);

д) судів іноземних держав, якщо вони визнані відповідно до п. 19 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., який ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 03.03.1998 р.

10. У деяких статтях КВК України, що стосуються визначення виду установ виконання покарань вживається термін «засудже­ний вперше до позбавлення волі». У теорії кримінального права прийнято вважати, що особа визнається вперше засудженою до по­збавлення волі у випадках, коли вона: а) зовсім не притягувалась до кримінальної відповідальності; б) засуджувалась до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; в) засуджувалась до покаран­ня у виді позбавлення волі, але судимість була знята чи погашена у встановленому законом порядку; г) засуджувалась до виправних робіт, які були замінені позбавленням волі в порядку ст. ЗО КК України 1960р.; д) засуджувалась до позбавлення волі, але була реабілітована; є) засуджувалась до позбавлення волі за вчинення діяння, що в подальшому було декриміналізовано.

11. Виходячи з роз'яснення Державного департаменту України з питань виконання про визнання такими, що раніше відбували по­карання в місцях позбавлення волі, осіб у разі, якщо вони раніше були засуджені до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбували в установах кримінально-виконавчої системи, неза­лежно від погашення чи зняття судимості, слід віднести до цієї ка­тегорії наступних засуджених: а) ті, що раніше були засуджені до позбавлення волі та відбули покарання в установі виконання пока­рань будь-якого виду (виправній чи виховній колонії); б) умовно-звільнені з місць позбавлення волі для роботи на будівництві дер­жавних об'єктів (за КК України 1960 р.); в) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, якщо ці осо­би з підстав, зазначених у ч. 5 ст. 25-1 КК України (1960 р.) були направлені для відбування покарання у виді позбавлення волі; г) за­суджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на будівництві державних об'єктів (за КК України 1960 р.); д) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою ви-

270

конання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.) та звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до по­збавлення волі (ст. 75, 79,104 КК України 2001 р.), які за порушен­ня порядку та умов відбування покарання були направлені в місця позбавлення волі; є) засуджені до позбавлення волі, які після на­брання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі хоча б протягом декількох днів (про порядок набрання вироком законної сили дивись коментар до статті 4 КВК України). Поряд з цим не можуть визнаватися такими, що раніше відбу­вали покарання у виді позбавлення волі: а) особи, які раніше фак­тично відбували покарання в місцях позбавлення волі, але були реабілітовані; б) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою вико­нання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.), звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до позбав­лення волі (ст. 75, 79, 104 КК України 2001 р.), що фактично не відбували призначене покарання (якщо після закінчення строку відстрочки чи випробування засуджений був звільнений від відбу­вання покарання), у зв'язку із застосуванням амністії, помилуван­ня або незвернення вироку до виконання через закінчення строків давності, встановлених законом тощо; в) особи, засуджені до на­правлення у дисциплінарний батальйон; г) особи, що були направ­лені до виправно-трудових профілакторіїв; д) особи, які знаходи­лися в місцях позбавлення волі, але вирок щодо них було скасова­но із закриттям справи або змінено з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавлення волі, чи застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням; є) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (за КК Укра­їни 1960 р.), якщо вони повністю відбули призначений строк по­карання за визначеним місцем роботи, або до них було застосовано умовно-дострокове звільнення від покарання; ж) особи, які відбу­вають позбавлення волі, в разі засудження їх за злочини, вчинені до винесення вироку, за яким вони вперше відбувають це покаран­ня; з) особи, які засуджувались до виправних робіт без позбавлен­ня волі, і яким останні з підстав, передбачених ст. ЗО КК України 1960 р., були замінені позбавленням волі; і) особи, які раніше за­суджувались до позбавлення волі в межах строку перебування під вартою як запобіжного заходу (слід звернути увагу, що за КПК України, строк перебування під вартою у якості запобіжного за­ходу закінчується моментом вступу вироку в законну силу, а не моментом надходження до слідчого ізолятору відповідних доку­ментів. Таким чином, особі повинно бути призначене покарання, Що відповідає цьому строку за своєю тривалістю. У випадках пере­вищення даного строку хоча б на один день особа вважається та­кою, що відбувала покарання в місцях позбавлення волі).

При визнанні особи такою, що раніше відбувала покарання в місцях позбавлення волі, не має значення вид установи, в якій від-

271

бувалось покарання (наприклад, виховна чи виправна колонія) та рівень її безпеки,

11. Необхідно звернути увагу на те, що засудженим за вчинення умисного особливо тяжкого злочину, котрий раніше був судимим за умисний тяжкий злочин, може бути визнана тільки особа: а) су­ димості з якої не зняті чи не погашені у встановленому законом порядку; б) яка за всіма цими судимостями відбувала покарання в місцях позбавлення волі.

12. При визначенні виду установи виконання покарань щодо осіб, засуджених за сукупністю злочинів або вироків (ст. 70, 71 КК України), Регіональні комісії призначають рівень безпеки не окре­ мо стосовно кожного злочину чи вироку, а за їх сукупністю, вихо­ дячи з найбільш тяжкого злочину. Особі, яка вперше засуджена до позбавлення волі за вчинення кількох злочинів, в тому числі одно­ го тяжкого (особливо тяжкого), за який призначене покарання, не пов'язане з позбавленням волі, відбування покарання належить призначати в колонії мінімального рівня безпеки відповідного виду (із загальними чи полегшеними умовами тримання, залежно від інших обставин справи). Аналогічним чином повинно вирішу­ ватись і питання про визначення установи особі, яка засуджена за умисний злочин та злочин з необережності, у разі призначення за перший злочин покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а за інший — позбавлення волі.

13. Апеляційна комісія Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань роз'яснила Регіональним комісіям, що у випадку, коли відносно осіб, яким за вчинення незаконного вироб­ництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пере­силання наркотичних засобів розглядається питання про визна­чення виправної колонії максимального рівня безпеки з відбуван­ням покарання у звичайних жилих приміщеннях, слід враховувати наявність в цих складах обов'язкової кваліфікуючої ознаки — вчи­нення їх з метою збуту (рішення № 1 від 13.01.2004 р.)

14. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, за­суджених до позбавлення волі на певний строк та довічного по­збавлення волі, із слідчих ізоляторів (далі — СІЗО) до установ ви­конання покарань здійснюється Регіональними комісіями безпо­середньо у СІЗО.

Про прийняття Регіональною комісією рішення щодо визна­чення рівня безпеки виправної колонії засудженому оголошується під розпис на витязі з протоколу її засідання. Витяг з протоколу засідання Регіональної комісії та довідка про встановлення рівня безпеки виправної колонії співучасникам засудженого з вчиненого злочину долучається до матеріалів його особової справи.

15. Вищевказаною інструкцією передбачено, що неправомірне, з точки зору громадянина, рішення Регіональної комісії може бути оскаржене до Апеляційної комісії, одним із завдань якої є розгляд

272

заяв і скарг засуджених осіб, їх захисників, законних представни­ків, батьків, близьких родичів та інших громадян з питань розпо­ділу та направлення засуджених до позбавлення волі. Скарги на рішення Апеляційної комісії подаються на розгляд Голові Депар­таменту.

Подання скарг і заяв на рішення Регіональних комісій особами, які тримаються у слідчому ізоляторі, здійснюється у порядку, вста­новленому ст. 13 Закону України «Про попереднє ув'язнення», а особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, — у порядку, встановленому ст. 113 КВК України. Подання скарг і заяв на рішення Регіональних комісій громадянами здійснюється згідно із Законом України «Про звернення громадян».

Засідання Апеляційної комісії проводяться в міру надходжен­ня скарг і заяв та інших матеріалів, але не пізніше ЗО днів з дня їх надходження. Рішення, вказівки, роз'яснення та методичні реко­мендації Апеляційної комісії з питань діяльності Регіональних ко­місій щодо визначення рівнів безпеки виправних колоній особам, засудженим до позбавлення волі, їх розподілу та переведення є обов'язковими для виконання Регіональними комісіями, органа­ми та установами кримінально-виконавчої системи, набирають чинності з моменту їх підписання та зворотної сили не мають. Рі­шення Апеляційної комісії оформлюються протоколом, який за­тверджується головою Апеляційної комісії.

За встановленим Апеляційною комісією фактом щодо непра­вильного рішення Регіональної комісії таке рішення скасовується та проводиться службове розслідування.

Про прийняте Апеляційною комісією рішення повідомляється заявнику письмово. Рішення Апеляційної комісії, яке оскаржу­ється заявником, виноситься на повторний розгляд у разі наявнос­ті нововиявлених обставин (наприклад, встановлення відміни ви­року за попередньою судимістю тощо). Також дане рішення може бути скасоване та направлене на повторний розгляд Головою Де­партаменту.

  1. Водночас, Законом України «Про звернення громадян» пе­редбачено оскарження в судовому порядку дій або рішень органів місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб, якщо заявник не згоден з при­йнятим по його зверненню рішенням (ст. 16). Тобто, заявник має право і на судове оскарження рішень і Регіональної, і Апеляційної комісій у порядку цивільно-процесуального провадження відпо­відно до положень глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу України. При цьому, Закон України «Про звернення громадян» надає можливість зробити це одразу ж після прийняття рішення, наприклад, Регіональною комісією.

  2. За індивідуальними нарядами Департаменту направляють­ся: а) засуджені, розмістити яких немає змоги через відсутність у

273

регіоні колоній чи секторів визначеного рівня безпеки або через відсутність у регіоні достатньої кількості установ для окремого розміщення осіб, яких засуджено за одним вироком суду; б) особи які до засудження постійно проживали за межами регіону, де вони вчинили злочин, або мають постійні соціальні зв'язки з близьки­ми родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки) за межами цього регіону.

Запити на індивідуальні наряди щодо направлення осіб, засу­джених до позбавлення волі, із СІЗО до установ виконання пока­рань за межі регіону підписуються головою Регіональної комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до управління по контролю за виконанням судових рішень Департаменту.

Індивідуальні наряди на запити готуються управлінням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом трьох робочих днів та в установленому порядку надсилаються іні­ціатору запиту.

18. За персональними нарядами (тобто, на кожного засудженого окремо) Департаменту направляються: а) засуджені іноземці, гро­мадянство яких документально підтверджено (національний пас­порт, паспортний документ, довідка з дипломатичного представни­цтва, запис у судовому рішенні), незалежно від наявності в регіоні установ відповідного рівня безпеки; б) особи, засуджені до довічно­го позбавлення волі; в) особи, яким визначено відбування покаран­ня в колонії максимального рівня безпеки у приміщеннях камерно­го типу; г) особи, засуджені за вчинення злочину в період відбуван­ня покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі.

Запити на персональні наряди щодо направлення осіб, засудже­них до позбавлення волі, із СІЗО до установ виконання покарань за межі регіону підписуються головою Регіональної комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосеред­ньо до управління по контролю за виконанням судових рішень Де­партаменту.

Персональні наряди на запити готуються управлінням по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п'яти робочих днів та в установленому порядку надсилаються ініціатору запиту.

В подальшому категорично забороняється переміщення за будь-яких обставин засуджених, які прибули до установ виконання по­карань за персональними нарядами, до інших установ без пого­дження з Державним департаментом України з питань виконання покарань, а у всіх випадках прибуття в установу або вибуття з неї засудженого на підставі такого наряду негайно повідомляється Де­партамент (вказівка від 24.07.2000 р. № 17-3273).

19. Без нарядів із СІЗО до установ виконання покарань направ­ляються: а) засуджені неповнолітні особи жіночої статі — до Мелі-

топольської виховної колонії управління Департаменту в Запорізь­кій області; б) засуджені неповнолітні особи чоловічої статі, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, — до Маріу­польської виховної колонії управління Департаменту в Донецькій області; в) жінки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з не­обережності, — до Орджонікідзевської виправної колонії управлін­ня Департаменту в Дніпропетровській області; г) чоловіки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з необережності, — до Кагар­лицької виправної колонії управління Департаменту в місті Києві та Київській області; д) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки, які визнані інвалідами першої або другої гру­пи, — до Дніпродзержинської виправної колонії управління Де­партаменту в Дніпропетровській області; є) засуджені жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі і визнані інва­лідами першої або другої групи, — до Чернігівської виправної ко­лонії управління Департаменту в Чернігівській області; ж) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох ро­ків — до Чорноморської виправної колонії управління Департамен­ту в Одеській області; з) засуджені жінки, які раніше відбували по­карання у виді позбавлення волі з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років, — до Чернігів­ської виправної колонії управління Департаменту в Чернігівській області; і) уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юс­тиції та правоохоронних органах (про перелік осіб, які визнаються такими, що є працівниками правоохоронних органів дивись комен­тар до статті 51 КВК України), — до Менської виправної колонії управління Департаменту в Чернігівській області; и) засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які визнані інвалідами першої або другої групи та потребують постійного медичного нагля­ду і реабілітації, яким визначено відбування покарання у виправній колонії середнього рівня безпеки, — до Софіївської виправної коло­нії управління Департаменту в Дніпропетровській області.

  1. Засуджені до позбавлення волі, які за висновком начальни­ка медичної частини СІЗО потребують стаціонарного лікування у лікувальних закладах при установах, або лікувальних закладах Міністерства охорони здоров'я України, направляються до зазна­чених установ. Тобто щодо таких осіб вид установи виконання по­карань визначається на загальних підставах, але спочатку вони направляються на лікування до відповідної установи, після чого етапуються до колонії, що була їм визначена Регіональною чи Апе­ляційною комісіями.

  2. Направлення на лікування здійснюється за нарядами ме­дичного управління Державного департаменту України з питань виконання покарань та медичних відділів його територіальних

274

275

управлінь встановленого зразка, згідно закріплення, установленого наказом Державного департаменту України з питань виконання-покарань від 31.01.2002 р. № 28 (із змінами, затвердженими на­казом від 17.05.2003 № 78), з урахуванням Переліку показань і протипоказань для направлення хворих засуджених до спеціалізо­ваних лікарень (відділень). Етапування на лікування знову засу­джених осіб із слідчих ізоляторів здійснюється управлінням (від­ділом) Державного департаменту України з питань виконання по­карань в АР Крим, областях згідно з листом про направлення хворого на лікування (про перелік лікувальних закладів кримі­нально-виконавчої системи та категорії хворих, які в них лікують­ся, дивись коментар до статті 92 КВК України).

Медичне управління Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань в окремих випадках має право видавати наряди для направлення хворих засуджених на лікування, неза­лежно від закріпленості лікувальних закладів кримінально-вико­навчої системи. Термінова медична допомога засудженим надаєть­ся найближчим лікувальним закладом, де така медична допомога може бути надана.

22. Про категорії засуджених, які відбувають покарання в уста­новах того чи іншого виду, дивись коментар до статті 18 КВК Укра­їни.

Стаття 87. Направлення засуджених до позбавлення волі для відбування покарання

Особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для від­бування покарання не пізніше десятиденного строку з дня на­брання вироком законної сили або з дня надходження із суду роз­порядження про виконання вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку засуджений має право на короткостроко­ве побачення з близькими родичами. Порядок направлення засуд­жених до виправних і виховних колоній визначається норматив­но-правовими актами Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань.

1. Засудження до позбавлення волі багато в чому втратило б своє значення, якби приведення вироку до виконання відклада­ лось на невизначений строк та засуджений фактично тривалий час залишався б поза дією режиму відбування покарання та виправно­ го впливу. Враховуючи це, законодавець і визначив граничний строк, протягом якого засуджений до позбавлення волі повинен бути направлений для відбування покарання, спеціального обгово­ ривши умови, за яких він може бути тимчасово залишений у слід­ чому ізоляторі (дивись коментар до статті 89 КВК України).

2. Направлення засудженого для відбування покарання можли­ ве тільки після вступу вироку в законну силу (про порядок вступу

вироку в законну силу та випадки направлення засудженого до дільниці тимчасового слідчого ізолятора на території виправних установ дивись коментар до ст. 4 КВК України).

3. Закон встановлює, що засуджені особи направляються для від­бування покарання не пізніше 10-денного строку з дня набрання ви­роком законної сили, або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили. Тобто, в законі надані дві точки обчислення строку, в межах якого засуджений по­винен бути направлений для відбування покарання. Про причини такого підходу дивись коментар до статті 36 КВК України.

  1. Встановлення строку, у межах якого засуджений повинен бути направлений для відбуття покарання, окрім причин, викла­дених у п. 1, важливо також тому, що адміністрації місця поперед­нього ув'язнення, звідки буде направлятися засуджений, потребу­ється деякий час на підготовку відповідних документів, які є необ­хідними для відправки засудженого та забезпечення належних умов його слідування до місця відбування покарання.

  2. Хоча в законі це прямо не передбачено, однак дотримання 10-денного строку можливо не завжди. З об'єктивних причин (напри­клад, несвоєчасне надходження документів щодо попередніх суди­мостей особи, що не дає змогу визначити йому вид установи вико­нання покарань; необхідність додаткового з'ясування в суді тих чи інших обставин тощо) засуджений може бути направлений до міс­ця відбування покарання «з запізненням». У подібних випадках направлення засудженого повинно бути здійснено негайно після отримання необхідних документів.

  3. У ч. 2 статті, що коментується, закріплене право засудженого на короткострокове побачення з близькими родичами протягом строку з моменту вступу вироку в законну силу або з дня надхо­дження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили до його відправлення у виправну установу. У випад­ках, коли відправлення засудженого до місця відбування покаран­ня здійснити протягом встановленого в законі 10-денного строку неможливо, дане право може бути реалізоване протягом всього тер­міну тримання такого засудженого у слідчому ізоляторі.

7. Адміністрація слідчого ізолятора зобов'язана сповістити сім'ю засудженого про місце, де він буде відбувати покарання і його поштову адресу. Якщо цей обов'язок нею не виконаний — члени сім'ї вправі звернутися зі скаргою до відповідного територіального Управління, Державного департаменту України з питань виконан­ ня покарань, прокурора або оскаржити дії адміністрації в суді.

Стаття 88. Переміщення засуджених до позбавлення волі 1. Засуджені направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця відбування по­карання в інше під вартою.

276

277

  1. Переміщення засуджених під вартою здійснюється з додер­жанням правил тримання: чоловіки окремо від жінок; неповно­літні — від дорослих; підслідні, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній справі, — окремо між собою; засуджені до довічного позбавлення волі — окремо від інших категорій. Хво­рі на активну форму туберкульозу легенів, психічнохворі — окре­мо між собою і окремо від здорових, у разі потреби за висновком лікаря — в супроводі медичного працівника.

  2. При переміщенні засуджених під вартою їм забезпечуються необхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови.

  3. При переміщенні засуджених під вартою вони забезпечують­ся колонією (органом-відправником) одягом і взуттям за сезоном, а також харчуванням за встановленими нормами на весь період прямування.

  4. Переміщення засуджених під вартою здійснюється за раху­нок держави.

  5. Порядок переміщення засуджених під вартою визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України відповідно до цього Кодексу.

1. Засуджені направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця до іншого під вартою. Дане перевезення являє собою планове автомобільне пере­ міщення засуджених до позбавлення волі спеціальним транспор­ том до місць відбування покарання. Такі перевезення здійснюють відповідно до плану-графіка, що складається з урахуванням заліз­ ничних маршрутів та потреби у перевезенні в межах даної області, виходячи з наявної практики.

2. Порядок конвоювання засуджених зі слідчих ізоляторів для відбування покарання встановлений Інструкцією про порядок кон­ воювання та тримання в судах підсудних (засуджених) за вимогою судових органів, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, Верховного Суду та Служби безпеки України від 16.10.1999 р. № 705/37/5/17-398/1-3/503/239 (зареєстрованим в міністерстві юстиції України 14.11.1996 р. за № 662/1687) та відомчими акта­ ми Державного департаменту України з питань виконання пока­ рань.

Конвоювання засуджених в місця позбавлення волі здійснюєть­ся військовими частинами і з'єднаннями внутрішніх військ Мініс­терства внутрішніх справ України за місцем їх дислокації заліз­ничним, повітряним, водним та автомобільним транспортом (слід звернути увагу, що повітряний транспорт використовується тіль­ки у двох випадках: а) виключної терміновості доставки; б) немож­ливості використання іншого транспорту).

У пунктах, де немає військових частин (підрозділів) внутріш­ніх військ, що здійснюють конвоювання засуджених, ці завдання виконуються силами міськрайорганів внутрішніх справ чи служб охорони місць позбавлення волі (в останньому випадку допуска­ється навіть піхотне конвоювання засуджених).

  1. До складу планової автомобільної варти зазвичай входять: начальник варти, помічник начальника варти, помічник началь­ника варти зі служби собак (спеціаліст-кінолог) зі службовою со­бакою, вартові та водій. Якщо переміщення засуджених під вар­тою здійснюється на двох і більше спеціальних автомобілях, то до складу кожної варти додатково призначається помічник началь­ника варти, вартові та водій на кожен спеціальний автомобіль. Чи­сельність цих варт визначається залежно від характеру поставле­ного завдання, кількості засуджених, виду установи виконання покарань, який призначено їм до відбування за рівнем безпеки, і повинна бути не менше чотирьох осіб у спеціальному автомобілі.

  2. Переміщення засуджених здійснюється з додержанням пра­вил про окреме тримання деяких категорій: засуджених: чолові­ків окремо від жінок; неповнолітніх — від дорослих; підслідних, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній спра­ві, — окремо між собою; засуджених до довічного позбавлення волі — окремо від інших категорій. Хворих на активну форму ту­беркульозу легенів, психічнохворих — окремо між собою і окремо від здорових, у разі потреби за висновком лікаря — в супроводі ме­дичного працівника.

У «Службовій книжці молодшого інспектора відділу охорони виправної колонії» встановлено додаткові категорії засуджених, що підлягають ізоляції: іноземні громадяни та особи без громадян­ства (разом, але окремо від інших); колишні співробітники суду та правоохоронних органів (разом, але окремо від інших).

  1. Всім засудженим при переміщенні повинні бути створені не­обхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови, в разі потреби вони забезпечуються одягом і взуттям за сезоном, а також харчуван­ням. У тому випадку, коли засуджений потребує сторонньої допо­моги через стан здоров'я, його етапування здійснюється виключно з супроводженням медичного працівника з числа персоналу уста-нови-відправника.

  2. При переміщенні засуджених їм дозволяється мати при собі: одяг, головний убір, шарф, взуття за сезоном — в одному комплек­ті; білизну — не більше двох комплектів: шкарпетки (панчохи), рукавиці — не більше двох пар; носові хусточки, ремінь для шта­нів, нитки; тапки — одна пара; рушник, речі туалету (крім одеко­лону, парфумів, колюче-ріжучих предметів); щітка для одягу та взуття, крем для взуття; окуляри, а також з дозволу лікаря — про­тези; папір для писання, олівці та ручки (синього або чорного ко­льору), конверти, листівки, марки, листи, фотокартки (фотоаль-

278

279

боми); копії обвинувального вироку, вироків і ухвал судових орга­нів, а також виписки зі своєї справи, квитанції за здані гроші, цінності, особисті речі; сірники, одноразові запальнички, тютюно­ві вироби; кухоль, ложку; продукти харчування, які не потребу­ють термічної обробки.

Засуджені жінки можуть мати при собі також речі жіночого ту­алету, а в разі слідування з дітьми віком до трьох років — також речі для догляду за ними.

Речі, що засудженим дозволяється мати із собою, такі як: без­печні прилади для гоління; за висновком лікарів — дерев'яні па­лиці та милиці; дзеркала; шахи, шашки, доміно, інші ігри — під час обшуку засудженого вартою вилучаються для тимчасового збе­рігання, а засудженим видаються квитанції. Перед здачею засу­джених в установу виконання покарань речі повертаються власни­кам під розпис на зворотному боці квитанції, яку прикріплюють до відповідного корінця квитанційної книжки.

Телевізори, магнітофони, музичні інструменти, які належать засудженому та дозволені для користування в установах виконан­ня покарань, на період переміщення під вартою не приймаються, а пересилаються до установи, куди направляється засуджений.

Загальна вага предметів і речей, що належать засудженому, не повинна перевищувати 50 кілограмів.

7. Підставою для приймання до переміщення засудженого є: а) попутні списки — на кожного або на групу засудженого, які на­правляються в один пункт призначення; б) особова справа, запеча­тана в пакеті з наклеєною на неї довідкою з особової справи (так званим «відкритим листом»), — на кожного засудженого; в) про­довольчі атестати — на кожного засудженого або на групу засу­джених, які направляються в один пункт призначення.

Усі документи на переміщення засуджених під вартою оформ­люються і скріплюються печаткою органу-відправника. Розпеча­тувати особові справи і документи на засуджених, які переміщу­ються під вартою, забороняється. Внесені виправлення обумовлю­ються та завіряються.

На довідках з особових справ особливо небезпечних злочинців і схильних до втечі по діагоналі креслиться червона смуга, на схиль­них до суїциду — синя, на довідках інших категорій засуджених зазначається: «психічнохворий», «хворий на туберкульоз», «не приймає їжі», «вагітна» (зазначається строк), «підлягає ізольова­ному триманню від засуджених...» (зазначаються прізвища).

8. Не приймаються для переміщення засуджені: а) з неправиль­но оформленими документами; б) хворі (за висновком лікаря про заборону етапування або про потребу у супроводі, який не надано); в) інваліди, яким необхідна допомога під час пересування, без осіб, які їх супроводжують; г) з ознаками вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи ін­ших одурманюючих засобів; д) одягнені не за сезоном.

280

Без медичних працівників, які супроводжують, не приймають­ся: жінки, які мають вагітність більше шести місяців або дітей ві­ком до двох років, психічнохворі, а також ті, хто відмовляється від приймання їжі (у разі направлення їх за межі населеного пункту), хворі, які потребують за висновком лікаря медичного обслугову­вання в дорозі.

9. Певні особливості характерні для організації переміщення засуджених до довічного позбавлення волі під охороною. Вони до­статньо детально викладені у Методичному посібнику з організації переміщення засуджених до довічного позбавлення волі під охоро­ною, виданому Державним департаментом України з питань вико­нання покарань у 2004 р. та переважно стосуються кількості та складу варти, плану дій охорони при надзвичайних обставинах, здійснення посадки засуджених у спеціальні вагони, проведення обшуку засуджених і приміщень тощо.

Стаття 89. Залишення в слідчому ізоляторі чи направлення у виправну колонію максимального рівня безпеки засуджених до позбавлення волі для роботи з господарського обслуговування

  1. Осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини не­великої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, може бути за їх­ньою згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено у ви­правну колонію максимального рівня безпеки для роботи з госпо­дарського обслуговування.

  2. Залишення засуджених для виконання роботи з господар­ського обслуговування проводиться наказом начальника слідчого ізолятора, а направлення їх у виправну колонію максимального рівня безпеки — Державним департаментом України з питань ви­конання покарань за наявності письмової згоди засуджених.

  3. Засуджені, які залишені в слідчому ізоляторі чи направлені у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування, тримаються ізольовано від інших осіб на умовах, передбачених цим Кодексом для виправних коло­ній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки.

1. У колонії максимального рівня безпеки, як правило, утриму­ються засуджені, вказані у ст. 140 КВК України.

Стаття, що коментується, передбачає виняток. Коли засудже­них інших категорій залишають в колонії максимального рівня безпеки або слідчому ізоляторі у зв'язку з господарською необхід­ністю (прибирання житлових та виробничих приміщень, приготу­вання та роздавання їжі тощо).

281

При цьому забезпечити абсолютно однакові умови тримання та­ких засуджених в слідчому ізоляторі чи колонії максимального рівня безпеки та колоніях мінімального та середнього рівня без­пеки практично неможливо через обмеженість території, характе­ру вказаних установ тощо. Ось чому порядок залишення засудже­них суворо регламентований.

2. Нормативно врегульовані цілі залишення засуджених в ко­ лонії максимального рівня безпеки та слідчому ізоляторі, коло та­ ких осіб та гарантії їх прав.

Виконання засудженими господарських робіт досить часто пов'язане зі спілкуванням між собою та особами, що ними обслуго­вуються (слідчо-заарештованими). Щоб не допустити заборонені зв'язки, порушення правил ізоляції, в законі передбачено, що в колонії максимального рівня безпеки (слідчому ізоляторі) для гос­подарського обслуговування можуть бути залишені тільки засу­джені, які: а) вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини (про поняття особи, вперше засудженої до позбавлення волі дивись коментар до статті 86 КВК України); б) дали згоду на залишення їх у колонії максимального рівня безпеки (слідчому ізоляторі). Недотримання хоча б однієї з перелічених вимог тягне негативне вирішення пи­тання про залишення засудженого в колонії максимального рівня безпеки чи слідчому ізоляторі.

3. Порядок відбору засуджених до роботи у господарчій обслузі регламентований Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та нормативно-правовими актами з питань тримання і поведінки осіб, взятих під варту, і засуджених у слід­ чих ізоляторах Державного департаменту України з питань вико­ нання покарань.

Відповідно до цих нормативно-правових актів, можуть бути за­лучені до робіт з господарського обслуговування тільки засуджені, які характеризуються позитивно. Відбір засуджених для виконан­ня робіт з господарського обслуговування установ виконання по­карань, а також для заміщення майстрів, бригадирів та нарядни­ків проводиться начальниками відповідних служб, за погоджен­ням з відділами нагляду і безпеки, оперативними службами та відділами по контролю за виконанням судових рішень, після їх медичного обстеження. При цьому відбір того чи іншого засудже­ного є правом адміністрації установи, а не її обов'язком (тобто від­бір здійснюється виходячи з потреб установи, а не бажання засу­дженого).

4. При відборі засуджених для господарського обслуговування в колонії максимального рівня безпеки чи слідчому ізоляторі вра­ ховується і реальність виконання рішення суду про стягнення алі­ ментів та матеріальної шкоди, що спричинена злочином. Викорис­ тання на господарських роботах засуджених, які мають виконавчі

листи, недоцільно. Вони зазвичай направляються для відбування покарання в колонію.

5. Залишення засудженого для роботи з господарського обслу­ говування чи благоустрою оформлюється наказом начальника слідчого ізолятору. Копія наказу і заява засудженого долучаються до його особової справи.

Саме з моменту видання наказу засуджений вважається таким, який зарахований до господарської обслуги. Оскільки у ст. 87 КВК України встановлено загальний строк направлення засудженого до місця відбування покарання — 10 діб, це положення поширю­ється і на осіб, відносно яких вирішується питання про зарахуван­ня до господарської обслуги. Тобто, остаточне його вирішення (ви­дання наказу про зарахування) повинно відбуватися також не піз­ніше 10-денного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження з суду розпорядження про його виконання.

  1. Для вирішення питання про зарахування засуджених в госпо­дарську обслугу колонії максимального рівня безпеки закон вста­новлює дещо іншу процедуру — такі особи направляються не за на­казом начальника установи, а виключно за відповідною вказівкою державного департаменту України з питань виконання покарань. У той же час на них поширюються загальні правила відбору.

  2. Крім зазначених в законі категорій засуджених не дозволяєть­ся залишати для роботи з господарського обслуговування: а) інозем­них громадян (як дальнього, так і ближнього зарубіжжя) та осіб без громадянства; б) колишніх військовослужбовців, засуджених за самовільне залишення частини та дезертирство; в) колишніх співробітників правоохоронних органів (про їх перелік дивись ко­ментар до статті 51 КВК України), але не всіх, а лише засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини; г) осіб, засуджених за злочи­ни, пов'язані з незаконним обігом наркотиків; д) засуджених за розкрадання зброї, боєприпасів; є) осіб, які не мали постійного міс­ця проживання.

  3. Штатна чисельність засуджених, які залишаються для робо­ти з господарського обслуговування слідчих ізоляторів, не може перевищувати 7 % від загальної кількості місць у слідчих ізолято­рах (а не числа утримуваних).

  4. Для благоустрою, проведення поточного і капітального ре­монту, на підставах, згідно з якими засуджені залишаються для роботи з господарського обслуговування, створюються ремонтно-будівельні бригади. Праця засуджених оплачується за рахунок ко­штів, виділених для проведення ремонтних робіт.

10. Засуджені, залишені для роботи з господарського обслугову­ вання чи благоустрою слідчого ізолятора, працюють за розпоря­ дженням адміністрації під постійним наглядом і охороною. Виве­ дення цієї категорії засуджених за межі території слідчого ізолято­ ра може здійснюватись у виняткових випадках тільки під конвоєм

282

283

і на роботи, пов'язані з матеріальним забезпеченням, упорядкуван­ням і підтриманням у належному технічному стані будинків і спо­руд слідчого ізолятора. Виведення цих засуджених на роботи у ніч­ний час (крім аварійних випадків) забороняється.

11. Зарахування засудженого до господарської обслуги не утво­рює в адміністрації слідчого ізолятора чи колонії максимального рівня безпеки обов'язку тримати таку особу в даній установі до звільнення. Вона може (наприклад, при скороченні обсягу робіт, зміні поведінки тощо) бути відправлена адміністрацією в колонію для подальшого відбування покарання. Відправлення до колонії може мати місце і тоді, коли засуджений, що раніше дав згоду пра­цювати в слідчому ізоляторі чи колонії максимального рівня безпе­ки, побажає відбувати покарання в виправній установі визначеного Регіональною комісією рівня. Прохання засудженого про це повин­но бути викладено у письмовій формі та підлягає задоволенню.

Стаття 90. Тимчасове залишення засудженого в слідчому ізоляторі і переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора

У порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодек­сом України (1001-05,1002-05,1003-05), засуджений при необхід­ності провадження слідчих дій у справі про злочин, вчинений ін­шою особою або цією ж особою, за який вона не була засуджена, чи у зв'язку з розглядом справи в суді може бути тимчасово зали­шений в слідчому ізоляторі або переведений з арештного дому, ви­правного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слід­чого ізолятора.

1. Тимчасове залишення засудженого в слідчому ізоляторі і пе­ реведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дис­ циплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора може мати місце у випадках:

а) необхідності провадження за участю цього засудженого слід­ чих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою;

б) необхідності провадження за участю цього засудженого слід­ чих дій у справі про злочин, вчинений цією ж особою (за умови, що за вчинення даного злочину особа ще не була засуджена);

в) у зв'язку з розглядом у суді справи про злочин, вчинений ін­ шою особою;

г) у зв'язку з розглядом у суді справи про злочин, вчинений цією ж особою (за умови, що за вчинення даного злочину особа ще не була засуджена).

2. У коментованій статті встановлено, що тимчасове залишення засудженого в слідчому ізоляторі і переведення засудженого з

арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора, здійснюється в порядку, перед­баченому КПК України.

у ст. 410-1 КПК України встановлено лише одну підставу для тимчасового залишення або переведення засудженого з установи виконання покарань до слідчого ізолятору — необхідність прова­дження слідчих дій у справах інших осіб (тобто як свідки, потерпі­лі тощо).

Однак необхідність участі засудженого у провадженні процесу­альних дій по іншій кримінальній справі може виникнути не тіль­ки в період попереднього слідства цієї справи, а й після направлен­ня її до суду. Тому цілком закономірним є те, що зі змісту ст. 410-1 КПК України випливає ще одна підстава для тимчасового зали­шення або переведення засудженого з установи виконання пока­рань до слідчого ізолятора — необхідність його участі в судовому розгляді справи про злочин, вчинений іншою особою.

3. Питання тимчасового залишення засудженого або його пере­ ведення до слідчого ізолятора вирішуються слідчим або органом дізнання.

При цьому воно може мати місце тільки з санкції прокурора чи постанови суду, залежно від того, якою необхідністю викликана потреба у тимчасовому залишенні засудженого або його переведен­ні до слідчого ізолятору.

Санкцію на тимчасове залишення засудженого або його переве­дення до слідчого ізолятора у зв'язку з необхідністю провадження слідчих дій у справах інших осіб може дати прокурор Автономної Республіки Крим, області, прокурор міста Києва, а також прирів­няні до них прокурори, заступник Генерального прокурора Украї­ни та Генеральний прокурор України.

Залишення засудженого або його переведення з установи вико­нання покарань до слідчого ізолятора у зв'язку з необхідністю його участі в судовому розгляді справи про злочин, вчинений іншою особою, може мати місце за постановою суду.

4. Закон обмежує строки, на які засуджений з вищевказаних підстав може бути тимчасово залишений або переведений до слід­ чого ізолятора.

Якщо підставою залишення або переведення засудженого до слідчого ізолятора є необхідність провадження слідчих дій у спра­вах інших осіб, то засуджений може бути залишений чи переведе­ний до слідчого ізолятора на строк:

— до шести місяців — з санкції Генерального прокурора України.

284

285

Після закінчення вказаних строків засуджений повинен бути направлений до місця відбування покарання та подальше продов­ження його тримання у слідчому ізоляторі не допускається.

5. У випадках, коли підставою залишення або переведення за­судженого до слідчого ізолятора є необхідність провадження за участю цього засудженого слідчих дій у справі про злочин, вчине­ний цією ж особою та у зв'язку з розглядом в суді справи про зло­чин, вчинений цією ж особою, таке залишення чи переведення здійснюється на загальних підставах. Тобто, шляхом обрання щодо такого засудженого міри запобіжного заходу у виді взяття під варту, оскільки відповідно до ст. 4 Закону України «Про попе­реднє ув'язнення» в слідчому ізоляторі тримаються лише особи, відносно яких обрано тільки цей запобіжний захід.

Така особа спочатку у встановленому законом порядку притягу­ється до кримінальної відповідальності, а потім щодо неї обираєть­ся міра запобіжного заходу, в тому числі і взяття під варту (КПК України (ст. 148,155,165-2) передбачає обрання цієї міри запобіж­ного заходу в разі порушення кримінальної справи за новий злочин відносно особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі).

При цьому дане питання може вирішуватись і без безпосеред­ньої присутності особи, оскільки, виходячи із змісту ч. 4 ст. 165-2 КПК України та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (постанова № 4 від 25.04.2003 р.), присутність обвинуваченого, підозрюваного при розгляді питання щодо обрання відносно нього міри запобіжного заходу у виді взяття під варту є обов'язковою лише у тому випадку, коли така особа перебуває на волі.

Іншого порядку (без обрання міри запобіжного заходу у виді взяття під варту) переведення чи залишення засудженого у слідчо­му ізоляторі діючим законодавством не передбачено.

  1. Аналогічно (тобто через слідчий ізолятор після обрання міри запобіжного заходу у виді взяття під варту) зазвичай здійснюється і доставка засуджених, вирок відносно яких вступив в законну силу, з установ виконання покарань до суду. їх затримання на те­риторії виправних колоній або вивезення до суду безпосередньо з них законодавством не передбачені.

  2. За встановленим порядком конвоювання підсудних (засудже­них) здійснюється військовими частинами і з'єднаннями внутріш­ніх військ Міністерства внутрішніх справ України за місцем їх дислокації залізничним, повітряним, водним та автомобільним транспортом.

Однак у окремих випадках (зокрема, коли у даному пункті не­має військових частин (підрозділів) внутрішніх військ, що здій­снюють конвоювання підсудних (засуджених), ці завдання вико­нуються силами органів внутрішніх справ або службою охорони виправної колонії, оскільки подібний механізм прямо передбаче­ний Інструкцією про порядок конвоювання та тримання в судах

підсудних (засуджених) за вимогою судових органів. Крім цього, у «Службовій книжці молодшого інспектора відділу охорони ви­правної колонії» зазначається, що ця служба у подібних випадках здійснює перевезення засуджених до позбавлення волі спеціаль­ним транспортом або супроводження їх пішки до місць відбування покарання або для проведення судових дій.

7. У випадку, коли підставою залишення або переведення засу­ дженого до слідчого ізолятора є притягнення його до кримінальної відповідальності та обрання щодо нього міри запобіжного заходу у виді взяття під варту (з огляду на необхідність провадження за участю цього засудженого слідчих дій у справі про злочин, вчине­ ний цією ж особою чи у зв'язку з розглядом в суді справи про цей злочин), строки тримання у слідчому ізоляторі визначаються КПК України.

У ст. 156 КПК України встановлено, що тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.

У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:

  1. до чотирьох місяців — за поданням, погодженим з прокуро­ром, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізна­ння і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

  2. до дев'яти місяців — за поданням, погодженим з заступни­ком Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівня­них до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

  3. до вісімнадцяти місяців — за поданням, погодженим з Гене­ральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі зло­чини, суддею Верховного Суду України.

  1. У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжно­го заходу, передбаченого частинами першою і другою вищевказа­ної статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому цим Ко­дексом порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти. Начальник місця досудового ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинува­ченого, щодо якого постанова судді про продовження строку три­мання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою ст. 156 КПК України, не надійшла.

  2. При залишенні засудженого у слідчому ізоляторі у зв'язку з необхідністю його участі в судовому розгляді справи про злочин,

286

287

вчинений іншою особою, він може бути залишений на період роз­гляду справи в судовій інстанції, та період вступу вироку в закон­ну силу. Інше вирішення питання могло б привести до того, що за­судженого, що тільки-но був направлений в колонію, прийшлося б етапувати назад до слідчого ізолятора, оскільки апеляційна чи ка­саційна інстанція відмінила вирок та направила' справу на новий розгляд.

10. Про режим тримання засуджених, які тимчасово залишені або переведені у слідчий ізолятор, дивись коментар до статті 102 КВК України.

Стаття 91. Порядок прийняття засуджених до

позбавлення волі до виправних і виховних колоній

  1. Прийняття засуджених до виправних і виховних колоній проводиться адміністрацією колоній у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань.

  2. Адміністрація колонії протягом трьох діб повідомляє суд, який постановив вирок, про приведення його до виконання і про місце відбування покарання засудженим. Одночасно направля­ється повідомлення одному із членів сім'ї або близьких родичів за вибором засудженого, у якому вказується адреса колонії і роз'яс­нюються права засудженого.

  3. На кожного засудженого до позбавлення волі ведеться осо­бова справа, а також інформаційна картка, до якої заносяться ві­домості: стосовно його особи; про вчинений ним злочин і назву суду, який постановив вирок; про день і час його прибуття і звіль­нення з колонії.

1. Порядок прийому засуджених до установи виконання пока­ рання залежить від того, прибувають вони групою чи поодинці.

У першому випадку прийом здійснюється комісією під керівни­цтвом начальника установи. До складу комісії входять заступни­ки начальника установи, працівники відділів: оперативного, на­гляду і безпеки, по контролю за виконанням судових рішень, со­ціально-психологічної роботи, охорони, інтендантської і медичної служб.

Прийняття засуджених, які доставлені в індивідуальному по­рядку здійснюється начальником установи разом з працівником відділу по контролю за виконанням судових рішень. У неробочий час засуджених приймає черговий помічник начальника установи і начальник варти.

2. Основне навантаження при прийманні засуджених поклада­ ється на працівників відділу по контролю за виконанням судових

рішень, які повинні перевірити наявність особових справ на кож­ного прибулого засудженого, встановити належність особової спра­ви конкретному засудженому шляхом опитування і перевірки його відповідей з анкетними та іншими даними особової справи, фото­графією і особливими прикметами, звірити кількість прибулих за­суджених з числом, вказаним у попутному списку.

3. Не повинні прийматися до колонії засуджені, якщо:

У таких випадках адміністрація колонії, куди надійшов засу­джений, складає про відмову у прийняття відповідний акт у чоти­рьох примірниках (один залишається в установі; другий приєдну­ється до особової справи засудженого; третій направляється до регіонального управління тієї області, де розташована установа-відправник; четвертий направляється до управління за місцем дислокації даної установи), а засуджений етапується до місця призначення відповідно до встановленого порядку або, у разі не­можливості, — назад до установи-відправника.

У тих випадках, коли щодо засудженого, що надійшов на під­ставі персонального наряду, допущено випадок невірного визна­чення рівня безпеки або інші помилки, він приймається в установу та утримується окремо він інших осіб до остаточного вирішення ре­гіональним управлінням цього питання через Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Відповідно до вказівки Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 24.07.2000р. № 17-3273, проприбут-тя-вибуття засуджених на підставі персональних нарядів адміні­страція установи виконання покарань негайно повідомляє до Де­партаменту у письмовій формі.

  1. Під час приймання засуджених до установ виконання пока­рань вони підлягають повному обшуку, а їх речі — догляду. Пред­мети, вироби і речовини, зберігання яких засудженим заборонено, вилучаються і здаються на склад для зберігання, повертаються особам після відбуття ними строку покарання.

  2. Всі засуджені, які прибули в установу, обов'язково підляга­ють медичному огляду і санітарній обробці, розміщуються у відді-

288

289

ленні карантину діагностики і розподілу до 14 діб. Вони тримають­ся в окремих ізольованих приміщеннях, залучаються до праці окремо від інших. У цей період адміністрація колонії, і передусім психолог, вивчає особу засудженого, представники різних служб проводять бесіди, заняття, розраховані на знайомство з правилами внутрішнього розпорядку установи, правами і обов'язками засу­джених, з порядком матеріально-побутового забезпечення тощо. Цей період найбільш важливий для розподілу засуджених за відді­леннями соціально-психологічної служби.

6. Прийом засуджених до установ виконання покарання — це не просто певний організаційно-технічний акт. Це важливий етап виконання покарання, який має досить велике виховне значення, насамперед через те, що стає початком роботи у досягненні цілей покарання.

7. У разі прибуття до установ виконання покарань засуджених іноземних громадян адміністрація письмово роз'яснює їм їхні пра­ ва та обов 'язки і не пізніше трьох діб направляє відповідне повідом­ лення до Державного департаменту України з питань виконання покарань. Після отримання такої інформації відділ спеціального обліку Департаменту не пізніше триденного строку надсилає до Державної консульської служби МЗС України повідомлення вста­ новленої форми (Інструкція про порядок інформування органами та установами виконання покарань стосовно узятих під варту та засуджених іноземців).

Водночас, згідно із п. 44.1 та 44.2 Європейських в'язничних правил та Методичних рекомендацій Державного департаменту України з питань виконання покарань щодо особливостей пово­дження із засудженими, які є громадянами іноземних держав, та проведення з ними соціально-виховної роботи, затверджених 26.10.2004 р., іноземні громадяни негайно інформуються щодо їх права звертатися до дипломатичних та консульських представни­ків держав, до якої вони належать.

8. Одразу після прибуття до установи виконання покарань за­суджені беруться на облік, який регламентований спеціальними відомчими актами. Правильна організація обліку засуджених має важливе значення для організації виконання покарання і для за­безпечення всебічної інформації про осіб, які вчинили злочини і засуджені до позбавлення волі. Вирізняють облік персональний і кількісний. Персональний проводиться за журналом обліку руху засуджених і реєстрації особових справ, за обліковою карткою, за особовою справою засудженого.

Журнал обліку засуджених — це, власне, офіційний документ, де фіксується щоденна кількість засуджених в установі, персо­нально перелічуються засуджені, які прибули, і ті, які вибули і куди саме. Крім журналу обліку в колоніях є картотека: алфавіт­на, архівна і контрольно-строкова.

Алфавітна картотека заповнюється за даними особової справи засудженого (прізвище, ім'я, по батькові, стаття КК, за якою за­суджений, строк призначеного покарання, чи був засуджений ра­ніше тощо). Якщо засуджений вибув з колонії, його знімають з об­ліку, і алфавітну картку переносять до архівної картотеки.

Контрольно-строкова картотека потрібна для контролю за своє­часним звільненням засудженого та застосування до нього умовно-дострокового звільнення, заміни покарання більш м'яким, пере­ведення до установи іншого виду чи дільниці соціальної ресоціалі-зації- Вона містить всі відомості про початок і закінчення строку покарання, дату відбуття засудженим частини строку покарання, передбаченої у ст. 81, 82 КК України та ст. 101 КВК України, ін­формацію про розгляд цих питань на засіданні установи. Якщо за­суджений вибуває з колонії або його переводять до іншої колонії, цю картку слід залучити до особової справи.

9. Особова справа є основним обліковим документом. Існують спеціальні правила роботи з особовою справою. Особова справа на кожного заарештованого заводиться за місцем попереднього ув'язнення. Вона складається з двох частин. Перша частина — це анкета, дактокарта, пізнавальне фото, копія вироку суду, розпо­ рядження про його вступ в законну силу, протокол затримання, копії судових ухвал і постанов, довідка про попередні судимості тощо. У другій частині містяться довідка-характеристика слідчо­ го, персональний або індивідуальний наряд на етапування, ме­ дична картка, копії характеристик із слідчого ізолятора, доку­ менти про заходи заохочення і стягнення.

Слід зазначити також, що кожна служба установи виконання покарань також веде облік засуджених відповідно до своїх завдань і функцій. Наприклад, оперативна частина веде облік осіб, які схильні до порушення режиму, до втечі, до вчинення тяжких зло­чинів тощо. Кожна служба складає звіт про свою діяльність за пев­ний період часу (квартал, півріччя, рік), який містить відомості і відбиває специфіку її роботи.

10. Поряд з цим, адміністрація установи виконання покарань (зокрема, служби по контролю за виконанням судових рішень) на­ правляє до органів, які здійснюють облік осіб, притягнутих до кри­ мінальної відповідальності, відповідні повідомлення. За Інструкці­ єю про порядок формування, ведення та використання оперативно- довідкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи централі­ зований облік здійснюється Департаментом інформаційних техно­ логій при МВС України (далі — ДІТ при МВС), а регіональний (міс­ цевий) облік — управліннями (відділами) оперативної інформації при ГУМВС України в Автономній Республіці Крим та при управ­ ліннях МВС України в областях. У місті Києві і Київській області алфавітний і дактилоскопічний облік здійснюється ДІТ при МВС

290

291

України, а в місті Севастополі — управліннями (відділами) опера­тивної інформації (далі — УОІ-ВОІ) при ГУМВС України в Авто­номній Республіці Крим.

До вказаних установ направляються: а) на осіб, прибулих в установу виконання покарань для відбування покарання з інших областей або Автономної Республіки Крим, а також з-за меж Укра­їни, — облікові документи в одному примірнику для УОІ-ВОІ за те-риториальністю, а також сповіщення для ДІТ при МВС (інформа­ційного центру — в інших державах), УОІ-ВОІ за місцем засуджен­ня; б) на осіб, засуджених судами областей або Автономної Респуб­ліки Крим, які направлені відбувати покарання в їх межах, — спо­віщення для УОІ-ВОІ за територіальністю; в) у разі переведення до інших ВТУ, звільнення або смерті засудженого — сповіщення для УОІ-ВОІ за територіальністю та за місцем засудження. На засу­джених, померлих під час етапування, сповіщення складаються установами, з яких вони вибули, і тільки на підставі акта про смерть; г) у разі зміни судового рішення, звільнення на підставі амністії чи помилування — сповіщення для УОІ-ВОІ за місцем за­судження та за територіальністю для опрацювання та подальшого направлення до ДІТ при МВС; ґ) на осіб, засуджених у період від­бування покарання, — сповіщення для УОІ — ВОІ за територіаль­ністю; д) на заарештованих і засуджених осіб, що вчинили втечу і не затримані, до ДІТ при МВС та УОІ-ВОІ за територіальністю на­правляється термінове спецповідомлення; є) на осіб, щодо яких виконані акти Президента України про помилування, до ДІТ при МВС і УОІ-ВОІ за місцем засудження направляються повідомлен­ня у терміни, встановлені відомчими нормативно-правовими акта­ми ДДУПВП; є) у разі поповнення відомостей картотек, уточнення установчих даних тощо за вмотивованим запитом ДІТ при МВС і УОІ-ВОІ уточнюються розбіжності в облікових документах.

  1. Адміністрація колонії протягом трьох діб з моменту прибут­тя особи повідомляє суд, який виніс вирок про приведення його до виконання, про місце відбування засудженим покарання відповід­но до ст. 404 КПК України, і на протязі цього ж строку направляє повідомлення його рідним (за вибором засудженого, що здійсню­ється шляхом подання відповідної заяви), в якому називає адресу установи, регіонального управління, роз'яснює права засудженого на листування, одержання посилок, передач, бандеролей, корис­тування побаченнями та телефонними розмовами тощо.

  2. Звернення вироку до виконання — це початок виконання вироку. Фактичне ж виконання вироку починається з моменту приведення вироку до виконання.

Вирок до установи виконання покарань надходить разом із за­судженим. Говорячи про приведення вироку до виконання, законо­давець мав на увазі перш за все цей момент. Практично адміністра­ція виправної установи направляє до суду письмове повідомлення.

292

  1. Суду необхідно знати, що виправна установа приступила до виконання покарання, оскільки це входить до змісту судового контролю за виконанням вироку. Крім того, суду потрібно мати ін­формацію про місце відбування покарання засудженим, оскільки часто виникає необхідність направити до установи виконання по­карань виконавчий лист, контролювати регулярність та правиль­ність відрахувань тощо.

  2. Про дії адміністрації установи у разі виявлення помилок та неточностей у вироку суду та інших документах дивись коментар до ст. 4 КВК України.

Стаття 92. Роздільне тримання засуджених до

позбавлення волі у виправних і виховних колоніях

  1. У колоніях встановлюється роздільне тримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих.

  2. Вперше засуджені до позбавлення волі тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

  3. Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно трима­ються:

засуджені до довічного позбавлення волі;

засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довіч­ним позбавленням волі;

засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.

  1. Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбав­лення волі за злочини, вчинені з необережності.

  2. Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

  3. Установлені цією статтею вимоги роздільного тримання за­суджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбав­лення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфек­ційних хворих засуджених. Порядок тримання засуджених у ліку­вальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-пра­вовими актами Державного департаменту України з питань вико­нання покарань.

  1. Роздільному триманню в установах виконання покарань різ­них категорій засуджених надається великого значення, оскільки Це є важливим для виправлення засуджених.

  2. Законодавець класифікував засуджених (про поняття класи­фікації дивись коментар до статті 86 КВК України) з урахуванням статі, віку, характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, від особи правопорушника та його громадянства. Залеж-

293

но від належності злочинців до тієї чи іншої класифікаційної гру­пи встановлюється їх роздільне тривання в установах виконання покарань.

3. Класифікація засуджених в місцях позбавлення волі необ­хідна і для розподілу їх у межах кожної установи — за відділення­ми, бригадами тощо. Вона створює сприятливі умови для організа­ції та проведення індивідуальної виховної роботи, організації тру­дового процесу у кожному підрозділі, встановлення відповідного режиму тримання у кожній конкретній колонії тощо.

Окрім того, необхідність індивідуалізації виконання покаран­ня передбачає обрання індивідуальних засобів і методів впливу, вибір необхідних саме конкретному засудженому заходів виховно­го характеру.

4. Індивідуалізація покарання при його виконанні означає ін­дивідуалізацію всього карально-виховного процесу. Це потребує встановлення загальних вимог не для всіх засуджених у цілому, а безпосередньо для конкретної, однорідної групи, категорії засу­джених, і робиться для того, щоб забезпечити диференційний під­хід до процесу виконання покарання, надає можливість працівни­кам різних служб установ виконання покарання більш ефективно взаємодіяти між собою у визначенні оптимальних заходів вихов­ного впливу на засуджених.

У літературі традиційно виділяють дві класифікаційні систе­ми: 1 — юридична (яка має правове значення), 2 — психологічна (яка має педагогічне значення). Іноді їх ще називають зовнішньою і внутрішньою, первинною і вторинною. Оскільки головним за­вданням класифікації засуджених до позбавлення волі є, як ре­зультат, досягнення максимальної ефективності виконання пока­рання, то в основу юридичної класифікації покладені дві тісно пов'язаних між собою групи ознак, які визначають: а) особу засу­дженого; б) характер і тяжкість вчиненого злочину.

До першої групи ознак слід віднести соціально-демографічні (вік, стать, стан здоров'я, ступінь непрацездатності) і правові (гро­мадянство, попереднє відбування покарання у вигляді позбавлен­ня волі тощо).

5. Згідно з законом і вказаними критеріями засуджені до по­збавлення волі поділяються:

— за віком: на дорослих і неповнолітніх. Дорослі засуджені тримаються у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівня безпеки (ст. 18 КВК України), неповнолітні засуджені — у виховних колоніях (ст. 19 КВК України). Виокрем­лення із загальної кількості засуджених неповнолітніх обумовле­но тим, що психіка і інтелект засудженого на час вчинення ним злочину ще недостатньо сформовані і розвинуті. При відбуванні покарання таким засудженим на перший план як найважливіші висуваються виховні завдання, тому і колонії, де вони тримають-

294

ся, мають назву виховних. Крім того, ці спеціальні колонії для не­повнолітніх засуджених існують для ізоляції від їх шкідливого впливу дорослих злочинців;

— за статтю, що зумовлює окреме тримання осіб жіночої статі і чоловічої. Ця вимога поширюється і на неповнолітніх засуджених. При цьому законодавець по суті вказує на ізольоване, а не тільки окреме тримання даної категорії.

Засуджені іноземні громадяни та особи без громадянства повин­ні триматися окремо від засуджених громадян України. Для таких засуджених раніше, за часів існування Радянського Союзу, створю­валися спеціальні установи виконання покарань. Нині дана катего­рія засуджених утримується в колоніях, що визначаються Держав­ним департаментом України з питань виконання покарань.

За станом здоров'я засуджені поділяються на працездатних, не­працездатних, хворих на тяжкі та хронічні захворювання. Напри­клад, засуджені, хворі на туберкульоз, утримуються в окремих, спеціальних виправних установах на правах лікувальних. Засу­джені особи пенсійного віку, а також засуджені інваліди 1 і 2 груп мають певні пільги щодо працевлаштування, оплати праці, обов'яз­кового навчання тощо. Окремо розміщуються засуджені, які зали­шені в слідчому ізоляторі для робіт по господарському обслугову­ванню цієї установи, вагітні жінки і жінки з немовлятами, при де­яких установах виконання покарання створені будинки дитини.

6. Серед даних, які характеризують особу засудженого, важли­ве значення має його минула злочинна діяльність, тобто дані про його попередні судимості. Згідно з названими підставами, кримі­нально-виконавче право вирізняє такі групи засуджених: 1) засу­джені уперше; 2) особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі (про перелік даних категорій дивись коментар до статті 86 КВК України). Ці засуджені ізольовані між собою і три­маються в спеціально створених для них установах виконання по­карань різного рівня безпеки.

7. До другої групи ознак належать характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Виходячи з цього критерію, окрім осіб, зазначених у ст. 92, кримінально-виконавчий кодекс вио­кремлює такі групи засуджених: 1) які вчинили злочини невели­кої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини; 2) чоло­віки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжко­сті, умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі.

Окреме тримання засуджених за названими ознаками здійсню­ється з урахуванням інших підстав класифікації (стать, вік, особа засудженого, громадянство і т. д.).

8. Принцип роздільного тримання засуджених в установах вико­нання покарань на практиці здійснюється відповідно до ст. 92 КВК України. Так, уперше засуджених до позбавлення волі чоловіків

295

тримають окремо від тих, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; уперше засуджених за злочини, що не є тяжки­ми, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини.

Ізольовано від інших засуджених, а також окремо тримаються засуджені до довічного позбавлення волі, засуджені, яким пока­рання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного по­збавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у по­рядку помилування або амністії. Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з не­обережності, а також засуджені, які раніше працювали в суді, ор­ганах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах (про пере­лік цих осіб дивись коментар до статті 51 КВК України).

9. У науковій літературі вказується, що класифікація засудже­ них до позбавлення волі передбачає передусім ізоляцію і роздільне тримання в'язнів. Але під ізольованим і роздільним триманням слід мати на увазі таке їхнє перебування не тільки на території житлових секцій та інших приміщень установи виконання пока­ рання, а й на виробництві.

10. Вимоги роздільного тримання засуджених, як випливає з да­ ної статті, не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлен­ ня волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекцій­ них хворих засуджених. Однак певні вимоги окремого тримання засуджених в лікувальних закладах кримінально-виконавчої сис­ теми випливають з Переліку установ кримінально-виконавчої сис­ теми, які виконують покарання у виді арешту, обмеження волі, по­ збавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі.

За цим нормативним документом у лікувальних закладах за­безпечується тримання у різних установах наступних категорій засуджених:

296

— лікувальний заклад при Львівському слідчому ізоляторі Львівської області (№ 19) — чоловіки та жінки, засуджені до по­ збавлення волі на певний строк, які хворі на соматичні і онколо­ гічні захворювання;

297

11. Принцип роздільного та ізольованого тримання в місцях по­збавлення волі одного й того ж рівня безпеки поширюється і на за­суджених, які тримаються в колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання. Це полегшує роботу з особами, засудженими за злочини, вчинені з необережності; вперше засу­дженими до позбавлення волі та дозволяє уникнути негативного впливу на них з боку неодноразово судимих осіб.

Стаття 93. Відбування засудженими всього строку

покарання в одній виправній чи виховній колонії

  1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк пока­рання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його по­стійного місця проживання до засудження.

  2. Переведення засудженого для дальшого відбування пока­рання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допуска­ється за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-пра­вовими актами Державного департаменту України з питань ви­конання покарань.

1. За ч. 1 ст. 93 КВК України засуджені до позбавлення волі від­бувають весь строк покарання у виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відпо­відно до його постійного місця проживання до засудження. Дане

положення кореспондує п. 5 Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, відповідно до якого на Департамент та Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастополь­ську міські держадміністрації покладено обов'язок забезпечити (з урахуванням адміністративно-територіального устрою Украї­ни) відбування покарань у виді позбавлення волі основною част­кою засуджених за місцем проживання або вчинення злочину.

Подібний порядок виконання покарання дає можливість залу­чати до роботи із засудженими громадськість за місцем їх поперед­ньої роботи, родичів, що найчастіше дає позитивний результат. Лише у виняткових випадках вони можуть бути направлені і до відповідної установи виконання покарань іншого регіону. Так, за­суджені іноземці, громадянство яких документально підтвердже­но (національний паспорт, паспортний документ, довідка з дипло­матичного представництва, запис у судовому рішенні); колишні працівники правоохоронних органів; особи, засуджені до довічно­го позбавлення волі; особи, яким визначено відбування покарання в колонії максимального рівня безпеки у приміщеннях камерного типу; особи, засуджені за вчинення злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі, направля­ються до установ виконання покарань, визначених для тримання даних категорій засуджених, незалежно від місця проживання або засудження.

Апеляційна комісія Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань звернула увагу Регіональних комісій на безумовне дотримання вимог ст. 93 КВК України у питаннях роз­поділу осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів до установ виконання покарань. Так, приймаючи рішення про призначення місця відбування покарання засудженим, Регіональ­ним комісіям в обов'язковому порядку необхідно враховувати їх постійне місце проживання до засудження та наявність соціально-корисних зв'язків з близькими родичами. При наявності законних підстав враховувати заяви громадян та засуджених при розподілі засуджених в межах області, та зазначати про надходження кло­потань в запиті на індивідуальний наряд щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із слідчих ізоляторів до установ виконання покарань у колонці «Примітка» (рішення № 2 від 22.01.2004 р).

2. На сьогодні кримінально-виконавча система України є не­здатною створити в усіх областях колонії всіх видів, що не дозво­ляє розмістити засуджених поряд з місцем проживання їх рідних. Однак з метою підтримання родинних зв'язків особи, які до засу­дження постійно проживали за межами регіону, де вони вчинили злочин, або мають постійні соціальні зв'язки з близькими родича­ми (матір'ю, батьком, чоловіком, дружиною, дітьми, рідними бра-

298

299

тами і сестрами, онуками, дідом і бабою, усиновителями, усинов­леними) за межами цього регіону, направляються за нарядами Державного департаменту України з питань виконання покарань, як правило, ближче до місця проживання рідних (а в разі відсут­ності на території області установи даного виду — до так званих «міжобласних» колоній, тобто таких, за якими закріплені декіль­ка сусідніх областей).

  1. Іще одним фактором, який у деяких випадках унеможливлює залишення засудженого для відбування покарання у тій області, де його засуджено чи де проживають його рідні, є відомче закріплен­ня категорій засуджених, які повинні відбувати покарання у спеці­ально визначених установах, або не можуть утримуватись разом в одній установі. Це стосується, наприклад, заборони щодо направ­лення в одну установу осіб, яких засуджено за одним вироком суду (слід звернути увагу, що раніше така заборона стосувалась всіх без винятку осіб, які проходили по одній кримінальній справі як учас­ники процесу (свідки, потерпілі тощо).

  2. Закон вимагає, щоб засуджений до позбавлення волі відбував весь строк призначеного покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної оди­ниці відповідно до його постійного місця проживання до засуджен­ня. Багаторічна практика підтвердила доцільність цієї вимоги. Адміністрація установи виконання покарань має можливість все­бічно вивчати особу злочинця, застосовувати до нього індивідуаль­ну програму виховного впливу.

  3. Із встановленого загального правила в законі передбачені ви­нятки. Так, переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допус­кається за виняткових обставин, які перешкоджають засуджено­му залишатися у цій колонії.

Закон не визначає перелік таких підстав. Проте всі вони повин­ні бути пов'язані з особою засудженого, а не його рідними. Тому не може служити підставою переводу погіршення матеріального ста­ну родини засудженого, хвороба його рідних тощо.

6. Під винятковими обставинами, які перешкоджають засудже­ ному залишатися у цій колонії, потрібно розуміти, наприклад, таку поведінку засудженого, яка робить неможливим його перебування у даному оточенні в силу негативних нахилів засудженого. Винят­ ковими обставинами можуть виступати також необхідність: а) за­ безпечення особистої безпеки засудженого чи засуджених (того, що переводиться, або тих, котрі залишаються); б) переведення до ін­ шої установи з метою полегшення розкриття злочину; в) уникнен­ ня інших надзвичайних обставин в установі тощо.

У випадку хвороби засуджений тимчасово може бути переведе­ний до лікувальної установи. Після одужання він повертається в колонію, де перебував раніше.

  1. Порядок вирішення питань переводу засудженого до іншої установи залежить від того, здійснюється він у межах однієї облас­ті чи носить характер міжобласного. У першому випадку питання вирішується Регіональною комісією територіального управління Державного департаменту України з питань виконання покарань після всебічного вивчення підстав, думки адміністрації та харак­теристики засудженого; у другому — Апеляційною комісією Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань (про порядок звернення до вказаних комісій та їх склад дивись комен­тар до статті 86 КВК України).

  2. Перевід засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої, але іншого рівня безпеки, також передбачений законом (ди­вись коментар до статей 100, 101 КВК України).

Стаття 94. Структурні дільниці виправних і виховних колоній