logo
Кримінально-виконавчий кодекс україни

Кримінально-виконавче законодавство україни

Стаття 1. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України

  1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, за­побігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або тако­му, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

  2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства Украї­ни є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, закон­них інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведін­ки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням криміналь­них покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також ре­гламентація порядку і умов виконання та відбування криміналь­них покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

5

1. У статті, що коментується, на основі встановлених у законі цілей покарання визначено мету та завдання кримінально-вико­ навчого законодавства України. Новим для законодавства, що ре­ гулює виконання покарань в Україні є те, що КВК України у ст. 1 визначає не лише задачі кримінально-виконавчого законодавства, але і мету, проводячи між ними розмежування.

2. На відміну від діючого раніше виправно-трудового законо­ давства, яке регулювало виконання лише тих покарань, які були поєднані з заходами виправно-трудового впливу (праця, соціаль­ но-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне на­ вчання), КВК України предметом свого регулювання має виконан­ ня всіх видів покарань, перелічених у ст.51 КК України (як поєд­ наних, так і не поєднаних з заходами виправного впливу), зокрема у виді: штрафу; позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обій­ мати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослуж­ бовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Також у КВК України врегульовані питання здійснення контролю за поведін­ кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням.

3. Звертає на себе увагу те, що у ч. 1 ст. 1 вживається поняття «виконання покарання», а не «виконання вироку». Ці поняття не є тотожними. Виконання вироку — це стадія кримінального про­ цесу, для якої характерною є діяльність суду по зверненню вироку до виконання та судовий контроль за виконанням покарання. Ви­ конання покарання — це діяльність уповноважених державою ор­ ганів, що здійснюється відповідно до приписів вироку. Це правова діяльність. У її ході реалізуються встановлені кримінальним за­ коном та вказані у вироку суду певні обмеження, що випливають з виду покарання.

  1. Кримінально-виконавче законодавство регламентує виконан­ня та відбування кримінального покарання, призначеного судом. Термін «виконання покарання» звернутий відповідно до органів та установ виконання покарань, які у своїй діяльності зобов'язані ре­алізовувати увесь комплекс правообмежень, передбачених кон­кретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засу­дженим прав та виконання ними покладених обов'язків. Термін «відбування покарання» звернутий до засуджених, які повинні на підставі вироку суду, відповідно до приписів, встановлених кримі­нально-виконавчим законодавством, виконувати обов'язки, утри­муватись від заборонених дій, здійснювати права тощо.

  2. Мета у загальному розумінні — це усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Виходячи з цього, мета кримінально-ви-

конавчого законодавства — це те, чого прагне досягти держава, встановлюючи певну регламентацію порядку та умов відбування та виконання кримінальних покарань.

Законодавець визнає за мету кримінально-виконавчого законо­давства захист інтересів-особи, суспільства та держави, тобто за­хист інтересів особи, суспільства та держави є кінцевою метою, можливість досягнення якої не обумовлена жодною іншою ціллю. Захист — це дія за значенням «захищати», це охорона, заступни­цтво, підтримка, відстоювання, стеження за недоторканністю будь-чого, зокрема інтересів особи, суспільства, держави. Законні інтереси — це закріплені в правових нормах конкретної дії праг­нення особи, суспільства та держави до володіння тими чи іншими

благами.

Кримінально-виконавче законодавство повинно таким чином регулювати порядок і умови виконання та відбування криміналь­них покарань, щоб через це у кінцевому результаті досягалось за­безпечення захисту інтересів особи, суспільства і держави, або ін­шими словами, була забезпечена недоторканність та непоруш­ність, а у потрібних випадках — відстоювання та поновлення закріплених в правових нормах конкретної дії (зокрема, Консти­туції України) прагнень особи, суспільства та держави до володін­ня тими чи іншими благами.

6. Визначаючи мету «захисту інтересів особи, суспільства і дер­жави» як мету кримінально-виконавчого законодавства, законо­давець тим самим намагається впровадити у вітчизняне законо­давство концепцію «соціального захисту», що була основою ВТК РРФСР (1924 р.) і ВТК УРСР (1925 р.). та означає введення у дію засобів безпеки, що повинні застосовуватися до окремих індивідів, виключно в силу і відповідно до їх особистісної небезпеки. За цією концепцією раціональна політика у сфері виконання покарань по­винна бути зорієнтована на індивідуальний підхід до особи з від­хиленнями у поведінці, керуватися при досягненні своїх завдань головним чином міркуваннями про ефективність тих чи інших за­собів виправлення та ресоціалізації відносно особи, яка є її об'єк­том, або групи осіб, до якої вона належить.

7. Висунення цілі завжди пов'язане з підбором необхідних засо­бів її досягнення. Засоби — це предмети, способи дії, поведінки, соціальні інститути, шляхи, за допомогою яких досягається певна мета; сукупність елементів в діяльності, спрямованої на осмислен­ня, покладання та реалізацію мети.

Із тексту ч. 1 ст. 1 КВК випливає, що кримінально-виконавче законодавство України є засобом досягнення мети захисту інтере­сів особи, суспільства і держави. У цьому контексті слова «шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, за­побігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або тако-

б

7

му, що принижує гідність, поводженню з засудженими» означають не що інше, як те, що виправлення, ресоціалізація й запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню з засудженими виступають засобами досягнення мети захисту інтересів особи, суспільства і держави.

8. Виправлення засуджених — це одна з цілей покарання, що припускає усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого з'являється схильність до правомір­ної поведінки і головне — засуджений під час і після відбування покарання не вчиняє нових злочинів, тобто спостерігається відсут­ність злочинних посягань на законні інтереси особи, суспільства та держави.

Аналогічним чином забезпечує досягнення мети регулювання кримінально-виконавчого законодавства і ресоціалізація, що є продовженням процесу виправлення та є процесом, спрямованим на відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у від­повідність із загальновизнаними суспільними правилами та юри­дичними нормами. Ресоціалізація — це єдиний процес відновлен­ня та розвитку соціально корисних зв'язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого.

Створення умов для запобігання вчиненню нових злочинів са­мим засудженим відбувається через такий вплив покарання на за­судженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочи­ни. Даний результат, безумовно, може бути досягнутий при вико­нанні покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчи­нити нове злочинне посягання на права та законні інтереси особи, суспільства та держави.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами полягає в та­кому впливі покарання під час його виконання-відбування, який забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб і звернений насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Більшість громадян не вчиняють злочинів не під загрозою пока­рання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, прин­ципів, релігійних настанов та переконань. Досягнення подібного запобігання забезпечується як самим оприлюдненням законів та призначеним покаранням, так і процесом його виконання-відбу­вання. Найчастіше це відлякує, застерігає схильних до вчинення злочинів; страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочинного посягання. Причому біль­шою мірою такий вплив справляє невідворотність виконання-від­бування покарання, а не його суворість.

Такий засіб досягнення мети регулювання процесу виконання-відбування покарань як запобігання тортурам та нелюдському або

8

такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, відо­бражає намір українського законодавця привести процес виконан­ня-відбування покарання у відповідність до міжнародних стандар­тів поводження з ув'язненими, забезпечити неухильне дотриман­ня прав і основних свобод людини, визначених у Конвенції про захист прав і основних свобод людини, до якої Україна приєдна­лась у 1997 р., та Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. Запобігання тортурам та нелюдському або та­кому, що принижує гідність, поводженню із засудженими в першу чергу забезпечує захист їх інтересів, а також врешті-решт, інтере­сів суспільства та держави через дотримання гуманних положень ст. 28 Конституції України.

9. Поставлені цілі реалізуються через вирішення конкретних за­дач, що стоять перед кримінально-виконавчим законодавством України, та перелічені у ч. 2 ст. 1 КВК України. Задачі — це визна­чений, запланований для виконання обсяг роботи; це також цілі, але не кінцеві, а так звані «проміжні». Шляхом реалізації поставле­них задач врешті-решт забезпечується досягнення кінцевої мети.

Задачі, що стоять перед кримінально-виконавчим законодав­ством, можна умовно поділити на загальні та індивідуальні. До за­гальних задач, визначених у ст. 1 КВК України, відносяться: ви­значення принципів виконання кримінальних покарань, правово­го статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впли­ву з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та по­рядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням криміналь­них покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регла­ментація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними тощо.

Більш індивідуальні задачі сформульовані у ряді норм КВК України, що регулюють конкретні правовідносини або окремі пра­вові інститути, наприклад, режим в установах виконання пока­рань, виховна робота з засудженими, самодіяльні організації за­суджених до позбавлення волі та ін.

Вирішення даних задач забезпечується соціально-економічною базою та всім правовим механізмом держави, конкретною діяль­ністю правоохоронних та інших державних органів, самих органів та установ виконання покарань, а також участю громадських фор­мувань, трудових колективів та окремих громадян. Вирішити більшість вказаних задач лише зусиллями правоохоронних орга­нів, установ та органів виконання покарань неможливо, оскільки вони потребують комплексного вирішення.

9

Стаття 2. Кримінально-виконавче законодавство України Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних між­народних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

  1. Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому розумінні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та засто­сування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

  2. Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законо­давства, у тому числі й кримінально-виконавчого, є Конституція України. Наприклад, ст.92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяль­ність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголо­шується амністія. Згідно зі ст.106 Конституції України до компе­тенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом IIКонституції України в повній мірі розпо­всюджуються і на засуджених. Зокрема, ч.З ст.63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені за­коном і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст.64 Конституції України у 1998 р. Конституційний Суд України ви­знав неконституційними норми Закону України «Про вибори на­родних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі на час перебування в цих місцях.

  3. Основним законом, що регламентує порядок і умови вико­нання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-ви­конавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести: Закон України від 2 березня 2000 р. «Про за­гальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України»; Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адмі­ністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адапта­цію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбав­лення волі на певний строк»; Закон України від 30 липня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення» та ін.

4. Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України. Зокрема, на підставі Указів Прези-

10

дента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98, від 12 березня 1999 р. № 248/99, від 12 червня 2000 р. № 786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу вико­навчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну по­літику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Пре­зидента України від 31 липня 1998 р. № 827/98 було затверджене Положення про Державний департамент України з питань вико­нання покарань, Указом Президента України від 19 липня 2005 року № 1118/2005 було затверджене Положення про здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. № 139/94 було затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

5. Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюються також і постановами Кабінету Міністрів України. На­приклад, постановою від 20 червня 2000 р. № 986 затверджена Про­грама зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. № 429 затверджені По­ложення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 берез­ня 1999 р. № 286 визначена структура центрального апарату Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань та гранична чисельність працівників центрального апарату тощо.

6. Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кри­мінально-виконавчої системи відображена'у чисельній низці відом­чих нормативно-правових актів. Умовно їх можна розділити на

три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України

з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. № 275, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2003 р. за № 1277/8598. Вони, базуючись і роз­виваючи положення КВК України, більш чітко регламентують умови виконання кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засудженими продуктів харчування, пред­метів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеро­лей; листування засуджених, направлення грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, матеріаль­но-побутового забезпечення та медичного обслуговування засу­джених; особливості зміни умов тримання засуджених до позбав-

11

лення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Прави­ла внутрішнього розпорядку установ виконання покарань вста­новлюють також особливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання уста­нов виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

— Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переве­ дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до по­ збавлення волі, Положення про Апеляційну комісію з питань роз­ поділу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, які затверджені наказом від 16 грудня 2003 р. № 261, зареєстровані в Міністерстві юстиції України за № 1270/8591 від 30.12.2003 р.;

— Інструкцію про порядок подання до Адміністрації Президен­та України матеріалів за клопотаннями про помилування засудже-

12

них та виконання указів Президента України з питання помилу­вання, яка затверджена наказом від 12 червня 2002 р. № 137;

червня 2000 р. № 127;

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших відомств. Це, на­приклад:

— Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, яка затверджена наказом Державного департа­ менту України з питань виконання покарань та Міністерства вну­ трішніх справ України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560, зареєстро­ вана в Міністерстві юстиції України 09.01.2004 р. за № 16/8615, і яка регулює виконання покарання у виді позбавлення права обі­ ймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведін­ кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;.

13

— Положення про навчальний центр при установі виконання покарань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки

України та Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань від 12 березня 2004 р. № 153/32;

— наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з пи­тань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слід­чих ізоляторах та установах виконання покарань Державного де­партаменту України з питань виконання покарань», зареєстрова­ний в Міністерстві юстиції України 9 березня 2000 р. за № 143/4364, яким затверджені Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання по­карань, Інструкція з проведення диспансеризації хворих, які пе­ребувають в установах виконання покарань, Типові правила вну­трішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні, Пе­релік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положення про лікарсько-трудову комісію та низка інших норма­тивно-правових актів щодо санітарно-протиепідемічного і ліку­вально-профілактичного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

— наказ Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністер­ства праці та соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. № 250/1562/342 «Про порядок взаємодії органів і установ вико­нання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та цен­трів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому праце­влаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

7. У статті, що коментується, встановлюється також, що кримі­нально-виконавче законодавство України складається і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України. У даному випадку, згідно з Законом Укра­їни «Про міжнародні договори України», йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідом­чий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвен­ція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Ст.9 Закону вказує, що ратифікації підля­гають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'яз-

14

ків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані. Ст.19 Закону вста­новлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо не міжнародним до­говором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнарод­ного договору.

Стаття 3. Дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі