5. Зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи без­пеки, здійснюється з додержанням вимог, передбачених цим Ко­дексом і законодавством України.

1. До числа основних прав осіб, які відбувають покарання, за­коном віднесено право засуджених на особисту безпеку. При цьому у нормах ст. 10 КВК України гарантується особиста безпека засу­дженого незалежно від того, від кого виходить загроза його безпеці (від інших засуджених, персоналу та ін.).

2. За загальним значенням безпека — це стан, коли кому-не-будь чи чому-небудь ніщо не загрожує, а з юридичної точки зору безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів особи. Безпека — це гарантія, необхідна умова життєдіяльності особи, що дозволяє їй зберігати та збільшувати духовні та матеріальні цінності; це відсутність небезпек та загроз. Суть безпеки полягає у постійному існуванні загрози і перманентна необхідність управ­ління нею.

У літературі визначається, що інститут юридичної безпеки включає у себе дві проблеми: по-перше, юридичного захисту жит­тєво важливих інтересів особи; по-друге, захищеності життєво важливих інтересів особи від загроз, які виникають у сфері юри­дичних правовідносин (в тому числі й у сфері кримінально-вико­навчих правовідносин). Тому забезпечення особистої безпеки засу­джених і відбувається у двох напрямках: перший — закріплення цього права в законодавстві; другий — визначення порядку його реалізації.

3. Порядок забезпечення права засуджених на особисту безпеку врегульований у ст. 89 Правил внутрішнього розпорядку установ

47

виконання покарань. За цією статтею у разі виникнення небезпе­ки життю і здоров'ю засудженого, до якого згідно із законом у зв'язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рі­шення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудже­ного з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи (про порядок переведення дивись коментар до ст. 93 КВК України), за мотивованою постановою начальника установи, до­зволяється тримати його в окремій камері ПКТ (ОК), ДІЗО та кар­цері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення не­безпеки, остаточного розв'язання конфлікту або отримання наря­ду на переведення але не більше ЗО діб.

4. Порядок переводу засуджених до іншої установи виконання покарань регламентований Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі. Відповідно до цього нормативно-правового акта, рішення про пе­реведення особи до іншої установи приймається Апеляційною ко­місією, створеною в Державному департаменті України з питань виконання покарань на підставі відповідних документів, які по­даються адміністрацією установи виконання покарань, де утриму­ється засуджений, через регіональне управління Департаменту. Дана категорія засуджених переводиться до іншої установи після надходження персонального наряду Державного департаменту України з питань виконання покарань, який готується управлін­ням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п'яти робочих днів з моменту запиту та в установленому порядку надсилаються його ініціатору.

При вирішенні питання про необхідність переведення засудже­ного до іншої установи для отримання персонального наряду до Департаменту надсилається мотивований висновок, затверджений начальником територіального органу управління Департаменту або особою, яка виконує його обов'язки. До висновку додаються матеріали, зібрані в ході перевірки обставин, що загрожують жит­тю і здоров'ю засудженого.

Визначення установи для подальшого відбування покарання особами, узятими під захист, здійснюється управліннями органі­зації оперативної роботи, охорони, нагляду і безпеки, з керівни­цтва діяльністю слідчих ізоляторів за участю управління по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту.

5. Відповідно до закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», право на за­хист та забезпечення безпеки мають: працівники суду, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний працівник, ревізор, аудитор, пра­цівник податкової адміністрації, усі учасники кримінального про-

48

цесу (відповідно до глави З КПК України ними є: обвинувачений, підозрюваний, захисник, потерпілий, цивільний позивач та відпо­відач, їх представники та ін.) без винятку; члени сім'ї вказаних осіб та їх близькі родичі.

За ст. 52-1 КПК України особи, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, у разі наявності реальної загрози їх життю, здо­ров'ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Пра­во на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав ма­ють: 1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припи­ненні і розкритті злочину чи сприяла цьому; 2) потерпілий або_ його представник у кримінальній справі; 3) підозрюваний, обви­нувачений, захисники і законні представники; 4) цивільний пози­вач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшко­дування шкоди, завданої злочином; 5) свідок; 6) експерт, спеціа­ліст, перекладач і понятий; 7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6, якщо шляхом погроз або інших проти­правних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

За Інструкцією про порядок здійснення заходів щодо забезпе­чення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­стві, в установах кримінально-виконавчої системи, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.04.2005 р. № 61, забезпечення безпеки осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, здій­снюється адміністрацією цих установ.

Засуджені, щодо яких застосовані заходи безпеки, під час ізо­ляції на загальних підставах користуються всіма правами, перед­баченими КВК України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

6. Підставою для застосування заходів забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю і здоров'ю. Приводами для застосування заходів забезпечення безпеки можуть бути: а) заяви осіб, які є учасниками кримінального судочинства; б) заяви близь­ких родичів або членів сімей осіб, які беруть участь у кримінально­му судочинстві; в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю і здоров'ю зазначених осіб. Рішення про застосування заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, приймається тим органом ді­знання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких зна­ходяться кримінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судо­вому розгляді яких брали або беруть участь зазначені особи.

Якщо стосовно засудженого прийнято рішення про застосуван­ня заходів щодо забезпечення його безпеки, адміністрація устано-

49

ви виконання покарань з урахуванням вимог режиму тримання негайно переводить такого засудженого у безпечне місце та вживає інших заходів щодо усунення небезпеки: а) визначає персональне спальне місце, відділення чи структурну дільницю для відбування покарання; б) проводить зміну його робочого місця; в) переводить на ізольоване тримання; г) вирішує питання про переведення до іншої установи. Засуджений, у разі виникнення небезпеки його життю і здоров'ю, має право звернутися із заявою до будь-якої по­садової особи органу чи установи виконання покарань, а зазначена посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо за­безпечення його особистої безпеки.

При отриманні заяви або повідомлення про загрозу життю і здо­ров'ю засудженого працівник установи виконання покарань не­гайно доповідає про це начальнику установи або особі, яка виконує його обов'язки, а у разі їх відсутності — черговому помічнику на­чальника установи. Отримавши таку інформацію, зазначені поса­дові особи вживають заходи щодо ізоляції засудженого, життю і здоров'ю якого загрожує небезпека, та негайно доручають відпо­відним працівникам служб нагляду і безпеки чи оперативної робо­ти у строк не більше трьох діб здійснити перевірку заяви чи повідом­лення. При цьому з'ясовуються джерела загрози та складаються списки конкретних осіб, від яких вона може надходити. У разі на­явності в заяві чи повідомленні про загрозу безпеці особи відомос­тей про злочин, у порядку, визначеному кримінально-процесуаль­ним законодавством, приймається рішення про порушення чи від­мову у порушенні кримінальної справи.

Якщо у ході перевірки буде встановлено, що життю і здоров'ю засудженого, який бере участь у кримінальному судочинстві, за­грожує небезпека, але рішення про вжиття заходів щодо забезпе­чення його безпеки органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких знаходиться чи знаходилась кримі­нальна справа, не приймалось, начальник установи звертається з Клопотанням до них щодо прийняття такого рішення. У разі не­можливості забезпечення адміністрацією установи безпеки засу­дженого, який бере або брав участь у кримінальному судочинстві, у встановленому порядку вирішується питання про переведення його до іншої установи.

7. Про вжиті заходи безпеки та результати проведеної роботи органом чи установою виконання покарань інформується відпо­відний орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд, які ініціювали здійснення таких заходів. Засуджені, стосовно яких здійснюються заходи щодо забезпечення їх безпеки, мають право на подання письмових заяв щодо скасування здійснюваних заходів.

У разі відмови особи, яка бере участь у кримінальному судочин­стві, від захисту, заходи щодо забезпечення безпеки не проводять-

ся, але якщо в адміністрації установи є відомості про наявність реальної загрози та настання непередбачуваних наслідків, відпо­відне клопотання про застосування заходів щодо забезпечення без­пеки цієї особи надсилається до органу дізнання, слідчого, проку­рора або суду, у провадженні яких перебуває чи перебувала кримі­нальна справа.

У разі неможливості захисту особи, яка бере чи брала участь у кримінальному судочинстві, у межах кримінально-виконавчої системи начальником органу чи установи виконання покарань надсилається клопотання до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, у провадженні яких перебуває чи перебувала криміналь­на справа, про вирішення питання щодо здійснення відповідних оперативних заходів для забезпечення безпеки осіб, узятих під за­хист. При переведенні засудженого, стосовно якого застосовані оперативні заходи для забезпечення його безпеки, до іншої устано­ви його первинні документи надсилаються через фельд'єгерську службу особисто начальнику установи за місцем дальшого відбу­вання покарання та зберігаються виключно у нього.

При надходженні інформації про загрозу житлу чи майну осо­би, яка має право на забезпечення безпеки, начальником установи або особою, яка виконує його обов'язки, інформуються відповідні територіальні органи внутрішніх справ.

8. У разі усунення загрози життю і здоров'ю особи, стосовно якої вживалися заходи щодо забезпечення її особистої безпеки, або отримання її письмової відмови від захисту начальником уста­ нови надсилається відповідне клопотання про скасування таких заходів дооргану дізнання, слідчого, прокурора або суду, які при­ ймали рішення щодо захисту.

9. Несвоєчасне вжиття або невжиття персоналом органів і уста­ нов кримінально-виконавчої системи достатніх заходів щодо за­ безпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судо­ чинстві, тягне за собою дисциплінарну або кримінальну відпові­ дальність згідно із законодавством.

Розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які їх здійснюють, тягне за собою дисциплінарну відповідальність, а у випадках, коли розголошення таких відомостей спричинило тяж­кі наслідки, — кримінальну відповідальність згідно із законодав­ством.

10. Контроль за забезпеченням безпеки осіб, які беруть чи бра­ ли участь у кримінальному судочинстві, здійснюється Державним департаментом України з питань виконання покарань.

50

51

Глава З

ОРГАНИ І УСТАНОВИ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ

Стаття 11. Види органів і установ виконання покарань

1. Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція.

2. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримі­нально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі — виховні колонії).

3. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримі­нально-виконавчі установи відкритого типу (далі — виправні цен­три) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі — ви­правні колонії).

4. Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, се­реднього і максимального рівнів безпеки.

5. Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умо­вами тримання.

6. У межах, визначених цим Кодексом та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінар­ний батальйон.

7. Територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії організовуються і ліквідуються Державним департамен­том України з питань виконання покарань, а військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон — Міністерством оборо­ни України.

1. Діяльність, спрямована на виконання кримінальних пока­рань посідає значне місце в справі реалізації державної криміналь­ної політики. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому у кожній державі створена система органів, на які покладено виключно виконання покарань.

2. Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством. Згідно зі ст. 51 КК України існують на­ступні види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для вій­ськовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі;

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається певний орган (установа) держави, сукупність яких складає кримі­нально-виконавчу систему нашої держави. Загалом система — це множинність елементів, які знаходяться у відносинах та зв'язках між собою та утворюють певну єдність та цілісність.

3. Відповідно до ст. 11 КВК України кримінально-виконавчу сис­тему України складають органи та установи виконання Покарань. Таким чином, кримінально-виконавчу систему можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяль­ність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та знаходяться у відносинах субординації між собою.

Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець перш за все відносить такі ор­ганізації, які здійснюють, переважно, управлінські та адміністра­тивно-господарські функції. Очолює кримінально-виконавчу сис­тему Державний департамент України з питань виконання пока­рань.

4. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державну кримі­нально-виконавчу службу України», центральний орган виконав­чої влади з питань виконання покарань (яким нині є Державний департамент України з питань виконання покарань) утворюється, реорганізується та ліквідується Президентом України за подан­ням Прем'єр-міністра України. Центральний орган виконавчої владиз питань виконання покарань реалізує єдину державну по­літику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, ко­ординує та контролює діяльність Державної кримінально-вико­навчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служ­би України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдоскона­лення, і вносить їх на розгляд відповідно Президенту України чи Кабінету Міністрів України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань є державним замовником з оборон­ного замовлення та на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг за державні кошти для задоволення потреб національної безпеки.

Керівництво Державною кримінально-виконавчою службою України та діяльністю центрального органу виконавчої влади з пи­тань виконання покарань здійснює керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, який несе персо-

52

53

нальну відповідальність за виконання завдань Державної кримі­нально-виконавчої служби України.

Керівника центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань призначає на посаду Президент України за по­данням Прем'єр-міністра України та припиняє його повноважен­ня на цій посаді. Керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань має заступників, які призначаються на посади та звільняються з цих посад у встановленому порядку.

5. Для забезпечення виконання завдань Державної криміналь­но-виконавчої служби України центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань утворюються територіальні органи управління — управління (відділи) в Автономній Республі­ці Крим, областях, місті Києві та Київській області, місті Севасто­полі.

Територіальні органи управління здійснюють керівництво опе­ративно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпо­рядкованих їм органів і установ та виконують функції, передбачені положеннями про територіальні органи управління. Положення про територіальні органи управління затверджуються централь­ним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

6. Державна кримінально-виконавча служба України відповід­но до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств уста­нов виконання покарань, інших підприємств, установ і організа­цій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України. Але необхідно звернути увагу на те, що зі змісту КВК України витікає, що установами ви­конання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.

7. Загальна чисельність персоналу Державної кримінально-ви­конавчої служби України, що утримується за рахунок Державного бюджету України, визначається відповідно до закону. Гранична чисельність працівників центрального апарату центрального орга­ну виконавчої влади з питань виконання покарань та його терито­ріальних органів управління визначається Кабінетом Міністрів України.

Структура, штати територіальних органів управління, підрозді­лів кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання пока­рань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних за­кладів, закладів охорони здоров'я та положення про них затверджу­ються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

54

До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеці­алісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-ви­конавчій службі України (далі — працівники кримінально-вико­навчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здо­ров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Дер­жавній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до ста­жу державної служби відповідно до закону.

На службу до Державної кримінально-виконавчої служби Укра­їни приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, ділови­ми та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності ви­значаються нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести мі­сяців. Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше засу­джувалися за вчинення злочину.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служ­би регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціаліс­тів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України «Про державну службу», а віднесення посад цих спеціалістів до відпо­відних категорій посад державних службовців проводиться Кабі­нетом Міністрів України.

Особи рядового і начальницького складу та працівники кримі­нально-виконавчої служби не можуть бути членами політичних партій. Вони можуть бути лише членами громадських організацій, статутні положення яких не суперечать засадам діяльності Дер­жавної кримінально-виконавчої служби України, і можуть брати участь у їх роботі у вільний від виконання службових обов'язків час. Організація особами рядового і начальницького складу та пра­цівниками кримінально-виконавчої служби страйків та участь у їх проведенні забороняються.

Закон «Про загальну структуру і чисельність кримінально-ви­конавчої системи України» від 2 березня 2000 р. визначає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33 % від кіль­кості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога розповсюджується на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та лікувально-

55

трудові профілакторії. Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5 % від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. У ст. 5 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлюється, що штатна чисельність персоналу уста­нов виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-вико­навчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною про­тягом року незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в за­значеній інспекції.

8. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань, його територіальні органи управління, установи виконан­ня покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охоро­ни здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші під­приємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.

9. Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та кон­фіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Також окремо законо­давець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засудже­них військовослужбовців.

10. Свою діяльність органи та установи виконання покарань ор­ ганізовують відповідно до закону та принципів кримінально-вико­ навчого права. Ст. 2 «Про Державну кримінально-виконавчу служ­ бу України» додатково називає основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби: 1) законність; 2) по­ вага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; 3) гума­ нізм; 4) позапартійність; 5) єдиноначальність; 6) колегіальність при розробці важливих рішень; 7) взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями грома­ дян, благодійними і релігійними організаціями; 8) відкритість для демократичного цивільного контролю.

Кримінально-виконавчій системі України притаманна єдність, її побудовано за принципами субординації та підпорядкованості, відповідність діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадськості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої системи.

11. Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяльність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконав­чого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення

56

та ресоціалізації засудженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та установам законом.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби Украї­ни проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та гро­мадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за со­бою відповідальність згідно із законом.

Стаття 12. Державна виконавча служба

Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених цим Кодексом та законами України.

1. Відповідно до ст. З Закону України «Про державну виконав­ чу службу», органами державної виконавчої служби є: Департа­ мент державної виконавчої служби; державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастопо­ ля; державна виконавча служба у районах, містах (містах обласно­ го значення), районах у містах.

Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політи­ки у сфері примусового виконання рішень судів.

Державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя організовують виконання законів та здійснюють керівництво державною виконавчою службою у ра­йонах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

2.Виконання рішень, перелік яких встановлено у даній статті, покладається на державних виконавців, якими є: заступник ди­ ректора Департаменту державної виконавчої служби, начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусо­ вого виконання рішень Департаменту державної виконавчої служ­ би, начальники відділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, об­ ластей, міст Києва і Севастополя, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці відді­ лів примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, начальник, заступник начальника, головний державний викона­ вець, старший державний виконавець, державний виконавець

57

державної виконавчої служби у районі, місті (місті обласного зна­чення), районі у місті.

3. Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, перед­ баченому законом.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Де­партамент державної виконавчої служби та державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Се­вастополя.

4. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження, при ор­ганах державної виконавчої служби можуть утворюватися вико­навчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби.

5. Інші органи, установи, організації і посадові особи здійсню­ють виконавчі дії у випадках, прямо передбачених законом, на ви­могу чи за дорученням державного виконавця.

Стаття 13. Кримінально-виконавча інспекція

1. Кримінально-виконавча інспекція виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт.

2. Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за по­ведінкою осіб, звільнених від відбування покарання звипробу­ванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років,

3. Кримінально-виконавча інспекція встановлює періодич­ ність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від від­ бування покарання з випробуванням.

1. Кримінально-виконавча інспекція — це орган виконавчої влади, підпорядкований Державному департаменту України з пи­тань виконання покарань, який відповідно до законодавства здій­снює діяльність з виконання кримінальних покарань у виді по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю, громадських робіт, виправних робіт. Крім цього, кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведін­кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жі­нок, які мають дітей віком до трьох років.

2. Кримінально-виконавчі інспекції створюються відповідними управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань. У своїй діяльності кримінально-ви­конавчі інспекції керуються Конституцією України, іншими зако­нами та наказами Департаменту. Положення про кримінально-ви­конавчу інспекцію затверджується центральним органом вико­навчої влади з питань виконання покарань. Органи інспекції для виконання покладених на них функцій використовують гербову печатку та штамп.

3. Відповідно до наказу Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 21 листопада 2001 р. № 212, до складу кримінально-виконавчої інспекції та її органів входять: 1) управ­ління кримінально-виконавчими інспекціями Державного депар­таменту України з питань виконання покарань (структурний під­розділ центрального апарату; 2) відділи (відділення, групи) кримі­нально-виконавчої інспекції управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в областях, м. Києві, Київській області та Севастополі (друга керівна ланка — структурні підрозділи обласних управлінь); 3) міські міжрайонні і районні відділи (відділення) кримінально-виконавчої інспекції (безпосередні виконавці покарань, що розташовуються в районах міста). Будь-яку кримінально-виконавчу інспекцію очолює на­чальник. Кількість персоналу інспекції визначається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.

4. Законодавець називає кримінально-виконавчу інспекцію се­ред органів виконання покарань, оскільки цей орган фактично здійснює організуючу та розпорядчу функції в сфері покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також здійснює контрольні функції щодо осіб, засуджених до таких покарань.

5. У ч. 2 ст. 13 визначено, що кримінально-виконавча інспекція встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засудже­них до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням. Це, як вказує Верховний Суд України у абзаці 3 п. 9 Постанови від 10 грудня 2004 р. № 18 «Про внесення змін до Постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призна­чення судами кримінальних покарань», означає, що поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення цього питання віднесено до компетенції кри­мінально-виконавчої інспекції.

6. Окрім вищевказаних функцій на кримінально-виконавчу ін­спекцію покладено обов'язок забезпечення формування у встанов­леному порядку оперативно-довідкового і дактилоскопічного облі­ку осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням

58

59

волі. За Інструкцією про порядок формування, ведення та вико­ристання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в ор­ганах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-вико­навчої системи, затвердженою спільним наказом Міністерства вну­трішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 23.08.2002 р. № 823/188 (зареєстро­ваний в Міністерстві юстиції України 09.09. 2002 р. за № 738/7026), кримінально-виконавчі інспекції направляють до Департаменту інформаційних технологій при МВС України, управлінь (відділів) оперативної інформації при ГУМВС України в Автономній Респуб­ліці Крим та при управліннях МВС України в областях наступні документи та матеріали на засуджених: а) до виправних робіт, гро­мадських робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням — сповіщення для управління (відділу) оперативної ін­формації (далі — УОІ-ВОІ) за териториальністю; б) до обмеження волі, засуджених судами областей або Автономної Республіки Крим, які направлені відбувати покарання в їх межах, — спові­щення для УОІ-ВОІ за териториальністю; в) до обмеження волі, до виправних робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням, які прибули для відбування покарання з інших облас­тей, — облікові документи в одному примірнику для УОІ-ВОІ за териториальністю, а також сповіщення для УОІ-ВОІ за місцем за­судження. При одержанні рішення суду про зміну призначеного покарання, а також при звільненні засудженого від подальшого відбування покарання направляється повідомлення (списки) в од­ному примірнику в УОІ-ВОІ за територіальністю.

Стаття 14. Військові частини, гауптвахти

1. Військові частини, гауптвахти виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовос­лужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засудженихвійськовослужбовців, звіль­нених від відбування покарання з випробуванням.

1. Заст. 1 Статуту гарнізонної та вартової служби, затверджено­го Законом України від 24 березня 1999 р., військова частина пред­ставляє собою структурну одиницю гарнізону, розташовану по­стійно чи тимчасово в населеному пункті (пунктах) або поза ним (ними). До змісту цього поняття віднесено військові частини, шта­би, організації, установи та військово-навчальні заклади Зброй­них Сил України, а також військові частини Державної прикор­донної служби України, Служби безпеки України, внутрішніх

60

військ Міністерства внутрішніх справ України, військ Цивільної оборони України та інших військових формувань, утворених від­повідно до законів України.

2. Відповідно до додатку № 12 до вищевказаного Статуту, для тримання військовослужбовців, які відбувають покарання у виді арешту, обладнується спеціальне приміщення — гауптвахта.

Стаття 15. Арештні доми

1. Арештні доми виконують покарання у виді арешту.

1. В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також неповнолітні, яким на момент постановлення вироку виповнило­ся шістнадцять років і які засуджені за злочини невеликої тяж­кості.

1. Арештні доми — це вид установ виконання покарань, в яких засуджені відбувають покарання у виді арешту. Відповідно до роз­ділу 19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання по­карань, особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах за місцем засудження.

2. Вимоги до створення та внутрішньої і просторової організації арештних домів встановлюються законодавством та таким відом­чим нормативно-правовим актом, як Правила внутрішнього роз­порядку установ виконання покарань.

Стаття 16. Виправні центри

Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяж­кості, а також засуджених, якимданий вид покарання призначе­но відповідно до статей 82, 389 Кримінального кодексу України (2341-14).

1. Місцями відбування покарання у виді обмеження волі є ви­правні центри, що представляють собою кримінально-виконавчі установи відкритого типу.

2. Правову основу діяльності виправного центру складають КВК України, Правила внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, інші нормативно-правові акти, а також Ін­струкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затверджена наказом Державного депар­таменту України з питань виконання покарань 16.02.2005 № 27 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 березня 2005 р. за №290/10570).

61

3. Завданнями виправних центрів є:

• організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудже­ними з метою їх виправлення і ресоціалізації;

• запобігання вчиненню засудженими нових злочинів;

• забезпечення правопорядку і законності, безпеки засудже­них, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебува­ють на їх території;

• залучення засуджених до суспільно корисної праці з ураху­ванням їх стану здоров'я, загального і професійного рівнів;

• забезпечення охорони здоров'я засуджених;

• здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до законодавства.

4. Слід звернути увагу, що, оскільки обмеження волі відповідно до ст. 69 та 82 КК України може бути призначене і за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, виправні центри виконують покарання також і відносно засуджених цієї категорії.

Стаття 17. Дисциплінарний батальйон

Дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді триман­ня в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбов­ців строкової служби.

1. Направлення в дисциплінарний батальйон є покаранням за вчинений злочин і має на меті виправлення засуджених у дусі чес­ного ставлення до праці та військової служби, суворого додержан­ня ними Конституції та законів України, точного виконання Вій­ськової присяги і військових статутів та запобігання вчиненню нових злочинів.

2. Організація і діяльність дисциплінарних батальйонів визна­чається Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.

3. Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є військовою частиною, яку утримують за окремим штатом. Органі­заційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону ви­значає Міністр оборони України.

4. Контроль за діяльністю дисциплінарного батальйону, додер­жанням у ньому вимог військових статутів та вказаного Положен­ня здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України.

Стаття 18. Виправні колонії