1. Амністія застосовується законом до громадян, засуджених судами України, незалежно від місця відбування ними покаран­ ня.

2. Стосовно засудженого, представленого до помилування орга­ном або установою виконання покарань, відповідне клопотання подається у порядку, встановленому законодавством.

3. Стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 Кримінального кодексу України ( 2341-14 ) може бути застосо-

496

ване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у поряд­ку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після від­буття засудженим установленої Кримінальним кодексом України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розгля­нути питання щодо можливості представлення його до умовно-до­строкового звільнення від відбування покарання або до заміни не­відбутої частини покарання більш м'яким.

4. Подання про звільнення від відбування покарання внаслідок психічної хвороби надсилається до суду начальником органу або установи виконання покарань. Разом з поданням до суду надсила­ються висновок спеціальної психіатричної експертної комісії й особова справа засудженого.

5. Подання про звільнення від відбування покарання внаслідок іншої тяжкої хвороби надсилається до суду начальником органу або установи виконання покарань. Одночасно з поданням до суду надсилаються висновок медичної або лікарсько-трудової експерт­ної комісії й особова справа засудженого. У поданні вказуються дані, які характеризують поведінку засудженого під час відбуван­ня покарання.

6. У разі визнання інвалідом першої або другої групи особи, за­судженої до громадських робіт або обмеження волі, орган чи уста­нова виконання покарань вносить подання до суду про його до­строкове звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилається висновок лікарсько-трудової експертної ко­місії.

7. У разі відмови суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покаран­ня більш м'яким повторне подання в цьому питанні щодо осіб, за­суджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може бути внесено не раніше як через один рік з дня винесення постанови про відмову, а щодо за­суджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених — не рані­ше як через шість місяців.

8. Особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбав­лення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'я­ким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про на­правлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

9. У разі встановлення вагітності у жінки, засудженої до гро­мадських чи виправних робіт, кримінально-виконавча інспекція

497

вносить до суду подання про її дострокове звільнення від відбуван­ня покарання з часу звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами.

10. Засуджені до обмеження волі або позбавлення волі жінки, які стали вагітними або народили дітей під час відбування пока­рання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, які мають сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з ними проживання, або які мають можливість самостійно забезпечити належні умови для ви­ховання дитини, можуть бути за поданням адміністрації установи виконання покарань і спостережної комісії звільнені судом від відбування покарання в межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, по­логами і до досягнення дитиною трирічного віку.

Залежно від поведінки засудженої після досягнення дитиною трирічного віку або в разі смерті дитини кримінально-виконавча інспекція вносить до судуподання про звільнення її від відбуван­ня покарання або заміну його більш м'яким покаранням чи на­правлення засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком.

1. Однією з підстав звільнення засуджених від відбування по­карання є амністія. В перекладі з латинської мови амністія озна­чає прощення, тобто звільнення винної особи від того покарання, яке за загальним правилом повинне бути застосоване за певну про­вину. Існування цього інституту зумовлене реалізацією принципу гуманізму в діяльності органів держави.

Закон України «Про застосування амністії в Україні» у ст. 1 ви­значає, що амністія — це повне або часткове звільнення від кримі­нальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Амністія оголошується законом про амніс­тію, який приймається відповідно до положень ст. 92 Конституції України, яка встановлює, що амністія оголошується виключно за­коном, вимог КК України, Закону «Про застосування амністії в Україні». Такий закон може бути прийнято не частіше одного разу протягом календарного року (тобто він може взагалі не прийма­тись), а видання актів про амністію відноситься до компетенції ви­щого законодавчого органу нашої держави — Верховної Ради України. В законі про амністію вказується: категорії осіб, які під­лягають звільненню за цією амністією; види покарань, від яких звільнюються засуджені; обсяг амністії, тобто її розповсюдження лише на покарання або ж і на кримінальну відповідальність; кате­горії осіб, до яких не застосовується амністія; органи, на які по­кладається виконання закону про амністію; та інші питання. За­кон підлягає публікації в офіційних виданнях Кабінету Міністрів та Верховної Ради України.

Законом може бути передбачене скорочення строків відбування покарань певних видів. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Особи, на яких поширю­ється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Якщо злочином було завдано шкоду, то звільнений на підставі закону про амністію повинен її відшкодувати, оскільки амністія не звільняє засуджено­го від цього обов'язку. Що стосується питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, то воно вирішується відповідно до положень КК України, виходячи із виду і терміну фактично відбутого засудженим покарання.

2. Теорія та практика правозастосування знає три види амніс­тії: повна амністія; часткова амністія; умовна амністія.

Повна амністія — це повне звільнення зазначених в законі осіб від кримінальної відповідальності або від відбування покарання. Цей вид амністії передбачає повне звільнення особи без будь-яких обмежень. Наприклад, звільнення від покарання ветеранів війни (звільнення від відбування покарання). В цьому випадку засудже­ний звільняється з установи виконання покарань але зазнає інших обмежень, які тягне за собою кримінальна відповідальність (на­приклад, обов'язок відшкодувати шкоду за цивільним позовом в кримінальній справі, судимість, т. ін.). Звільнення від криміналь­ної відповідальності ветеранів війни, справи яких перебувають у провадженні. Такі випадки передбачають звільнення засудженого від відповідальності взагалі, тобто від усіх негативних наслідків та обмежень, які тягне кримінальна відповідальність.

Часткова амністія — це часткове звільнення вказаних у законі категорій осіб від відбування призначеного судом покарання. При­кладом можуть бути випадки, коли закон про амністію скорочує засудженим невідбуту частину покарання. Цей вид амністії, як правило, застосовується до тих категорій осіб, до яких не може бути застосована повна амністія.

Умовна амністія — це поширення дії повної або часткової амніс­тії на ті діяння, які вчинені до певної дати після оголошення амніс­тії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передба­чених в законі про амністію. Оскільки за загальним правилом дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня на­брання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію, то вказаний вид амністії є винятковим. Застосовується він з метою припинення су­спільно-небезпечних групових проявів. Така амністія може бути оголошена, наприклад, для складання зброї бандитськими угрупу-ваннями, до певної дати після набрання чинності закономпро ам­ністію та передбачати їх звільнення від покарання.

498

499

3. Застосування амністії за жодних обставин не може бути за­стосовано до наступних категорій засуджених: до осіб, яким смерт­ну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; до осіб, що ма­ють дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; до осіб, яких засуджено за злочини проти основ національної безпеки України, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обстави­нах; до осіб, яких засуджено за вчинення тяжкого злочину, крім засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави, бан­дитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, і які відбу­ли менше половини призначеного вироком суду основного пока­рання.

Ці категорії засуджених не можуть бути звільнені за амністією ні за яких обставин. Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється. Нерідко за­кони про амністію називають ще й такі категорії осіб, до яких ам­ністія не застосовується: особи, які після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинили новий умисний злочин; які раніше звільнялися з місць позбавлення волі умовно-достроково і знову вчинили умисний злочин протягом невідбутої частини пока­рання; до яких протягом певного часу вже було застосовано амніс­тію або помилування та які знову вчинили умисний злочин та ін. Також амністія, як правило, не поширюється на осіб, до яких про­тягом останніх десяти років амністія чи помилування вже застосо­вувалась, і які після цього знову вчинили умисний злочин (неза­лежно від погашення чи зняття судимості і того, чи була така особа звільнена від відбування покарання на підставі амністії або кримі­нальну справу було закрито в порядку ст. 6 п. 4 КПК України). Ви­ключення становлять лише засуджені, що після застосування ам­ністії чи помилування (наприклад, у виді скорочення невідбутої частини покарання) продовжують відбувати покарання. Сутність цього положення полягає в тому, що амністія за своєю правовою природою є актом прощення (держава «прощає» злочинця) і вчи­нення нового злочину показує невиправдання виказаної довіри. Законодавець не конкретизує, що дане положення стосується лише амністії, котра оголошується відповідними законами України, а лише вказує на факт попереднього застосування амністії. Виходя­чи з цього, а також з правової природи амністії, при вирішенні пи­тання про те, чи застосовувалась до засудженого амністія протягом останніх десяти років, потрібно враховувати і застосування амніс­тії на підставі нормативно-правових актів інших держав.

Дещо по-іншому необхідно вирішувати питання щодо засудже­них, які мають попередні судимості. Зі змісту законів України «Про амністію», що видавалися останніми роками випливає (зо­крема з положення, що особами, котрі мають дві і більше судимос­тей за вчинення тяжких, особливо тяжких умисних злочинів ви-

знаються лише засуджені за КК України 1960 р. або 2001 р.), що яаїї застосування впливають лише судимості за КК України.

' Як правило, не підпадають під дію амністії особи, до яких за­стосовувалися умовне засудження, відстрочка виконання вироку чи відстрочка відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей у віці до трьох років (статті 45, 461 і 462 КК Укра­їни 1960 р.), чи до яких застосовувалося звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75, 79 і 104 КК України 2001 р.) і які під час іспитового строку чи відстрочки виконання вироку вчи­нили умисний злочин. Вказівка законодавця «які під час іспито­вого строку чи відстрочки виконання вироку вчинили умисний злочин» свідчить про те, що у подібних випадках приєднання по­карання на підставі ст. 71 КК України 2001 р. чи ст. 43 КК України 1960 р. до покарання за останньою судимістю не є обов'язковим. Для відмови у застосування амністії до вказаної категорії засудже­них достатнім є факт, що новий злочин ними було вчинено протя­гом іспитового строку. Це обумовлено тим, що на практиці дуже часто зустрічаються випадки, коли про вчинення під час іспитово­го строку нового злочину стало відомо вже після винесення поста­нови про звільнення засудженого від покарання (ч. 1 ст. 78 КК України), а Пленум Верховного Суду роз'яснив (постанова № 7 від 24.10.2003 р.), що суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умо­ви скасування цієї постанови в установленому порядку (тобто пра­вові наслідки попереднього засудження не завжди впливають на призначене покарання).

Водночас, дане положення стосується лише засуджених за умисний злочин. Злочини, вчинені під час іспитового строку з не­обережності, до уваги не беруться.

4. Зазвичай, амністія поширюється в першу чергу на засудже­них, які відносяться до так званої «пільгової категорії»: а) особи, яким на час вчинення злочину не виповнилося 18 років; б) не по­збавлені батьківських прав чоловіки та жінки, що мають дітей, яким не виповнилося 18 років на день набрання законом про ам­ністію чинності, або дітей-інвалідів незалежно від їхнього віку; в) вагітні на день набрання цим законом чинності жінки; г) чолові­ки та жінки, які на день набрання цим законом чинності досягли відповідно 55-річного та 50-річного віку; ґ) особи, які мають одно­го чи обох батьків, які досягли 70-річного віку на день набрання цим законом чинності; одного чи обох батьків, що визнані інвалі­дами першої групи до дня набрання цим законом чинності; д) вете­рани війни — учасники бойових дій, інваліди війни та учасники війни, які підпадають під дію Закону України «Про статус ветера­нів війни, гарантії їх соціального захисту»; є) особи, яких у вста­новленому порядку визнано інвалідами першої, другої чи третьої групи до набрання цим Законом чинності; особи, яких до набрання

500

501

цим законом чинності чи в період його виконання відповідно до рі­шення медичної комісії визнано хворими на активну форму тубер­кульозу (диспансерна категорія 1, 2, 3, 4), онкологічне захворю­вання (III,IVстадії за міжнародною класифікацією ТNМ), хворими на СНІД (III,IVклінічні стадії за класифікацією ВООЗ); є) учасни­ки ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілі від Чорнобильської катастрофи — особи, які підпадають під дію За­кону України «Про статус і соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та аналогічних законів інших держав — республік колишнього СРСР.

При цьому слід мати на увазі, що належність до пільгової кате­горії в обов'язковому порядку повинна бути підтверджена доку­ментально: оригіналом відповідного посвідчення чи паспорта, що зберігаються в особовій справі або довідками відповідних держав­них установ (наприклад, РАЦСу — про наявність дитини, викон­кому — за місцем проживання престарілих батьків, органу вну­трішніх справ — про перевірку відомостей). У разі подання відпо­відних копій документів родичами засудженого, вони повинні бути завірені або нотаріально, або органами, що мають повнова­ження на такі дії. У всіх випадках, коли подані документи є недо­статніми або їх достовірність викликає сумнів, застосування ам­ністії відкладається до остаточного вирішення питання. Звільнен­ня засуджених на підставі документів, які не відповідають встановленим вимогам, категорично забороняється.

5. Звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію проводиться не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію. Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію застосовується скорочення терміну пока­рання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення терміну покарання і про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування закону про амністію. Оскіль­ки КПК України не встановлює особливих правил вступу в закон­ну силу для постанов про застосування амністії, то дане рішення суду вступає в силу та виконується (тобто засуджений звільняєть­ся від відбування покарання) тільки після закінчення загального строку на її оскарження — п'ятнадцяти днів.

6. Помилування — це також акт прощення засудженого та звільнення його від покарання. Але він відрізняється від амністії цілою низкою ознак. Зокрема, помилування — це акт, який видає Президент України. Це означає, що Президент, як гарант прав і свобод людини, наділений правом прощення навіть самого небез­печного злочинця, реалізуючи таким чином соціальну спрямова­ність держави Україна. Є в цьому акті й елемент каяття засудже­ного, оскільки, подаючи клопотання про помилування, засудже­ний фактично визнає вину, розкається та приймає на себе моральну відповідальність за вчинений злочин, просить його вибачити.

502

Акт помилування носить індивідуальний характер, оскільки стосується конкретного засудженого на відміну від амністії, яка спрямована на невизначену кількість засуджених. Якщо видання амністії не залежить від засудженого, його бажання та волевияв­лення, то подання клопотання про помилування — це право засу­дженого і саме він є його ініціатором. Помилування, на відміну від амністії, не має обмежень щодо категорій засуджених, які можуть бути звільнені на підставі акта помилування. Помилування не може передбачати звільнення засудженого від кримінальної від­повідальності, амністія, навпаки, може передбачати таке звіль­нення. Але актом помилування може бути замінене одне покаран­ня на інше, більш м'яке, а також знята судимість. Особливістю помилування є також те, що клопотання про нього може бути по­дане лише після набрання вироком законної сили. Амністія мож­лива і на стадії слідства або дізнання та судового розгляду справи.

7. Помилування засуджених здійснюється у вигляді: заміни до­вічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк; пов­ного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або його невідбутої час­тини більш м'яким покаранням.

8. Право клопотати про помилування має особа: засуджена су­дом України, яка відбуває покарання або відбула основне покаран­ня в Україні; засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування по­милування; засуджена в Україні і передана для відбування пока­рання іноземній державі, якщо ця держава погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування.

Клопотання про помилування може бути подано особою з числа вищевказаних, а також її захисником, батьками, дружиною (чоло­віком), дітьми, законним представником, громадськими організа­ціями тощо.

9. Клопотання про помилування може бути подано після на­ брання вироком законної сили. У випадку розгляду кримінальної справи в касаційному порядку клопотання про помилування може бути подано після прийняття рішення Верховним Судом України.

10. Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) за­ суджено за вчинення умисних злочинів або до якої раніше застосо­ вувались помилування, амністія, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, звільнення від відбування покарання з випробуван­ ням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила Умисний злочин, може бути помилувана лише у виняткових ви­ падках.

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на Шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особ-

503

ливо тяжкі злочини, які не відбули половини призначеного їм строку покарання, можуть бути задоволені лише за наявності об­ставин, що потребують особливо гуманного ставлення.

Якщо особу засуджено до довічного позбавлення волі, клопо­тання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання.

11. Клопотання про помилування, що подає засуджена особа че­рез установу виконання покарань або інший орган, який виконує покарання, разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, ха­рактеристикою про поведінку і ставлення до праці із викладенням думки керівника цієї установи або органу виконання покарання по суті клопотання і, як правило, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, а також іншими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосування поми­лування, надсилається до Секретаріату Президента України.

У разі звернення засудженого, його захисника, батьків, дружи­ни (чоловіку), дітей, законних представників, громадських орга­нізацій тощо, до клопотання про помилування додаються копія вироку або ухвали чи постанови суду.

12. Підготовку матеріалів до розгляду клопотань про помилу­вання здійснює Служба з питань помилування Кабінету Президен­та України Секретаріату Президента України (далі — Служба).

Служба має право витребувати від суду, органів прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, установ та органів, які виконують по­карання, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого са­моврядування матеріали, необхідні для розгляду клопотань про помилування, їхню думку про доцільність застосування помилу­вання, а також доручати їм перевірку окремих питань.

13. У випадках, коли засуджений не перебуває під вартою, ви­конання вироку щодо нього може бути зупинено в установленому порядку до розгляду Службою клопотання про помилування.

14. Під час розгляду клопотання про помилування врахову­ються:

особа засудженого, його поведінка і ставлення до праці до засу­дження та в установах і органах виконання покарань, ступінь тяж­кості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, стан відшко­дування заподіяних злочином збитків та інші обставини;

думка керівника установи виконання покарань або іншого ор­гану, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських організацій, трудових колективів тощо про доцільність помилування.

15 Клопотання про помилування і підготовлені Службою мате­ріали попередньо розглядаються Комісією у питаннях помилуван­ня (далі — Комісія), яка утворюється при Президентові України. Комісія утворюється Президентом України у складі голови, двох

504

заступників голови і членів Комісії. Одним із заступників голови Комісії є за посадою Керівник Служби. Обов'язки секретаря Комі­сії виконує один із членів Комісії.

Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які склика­ються і проводяться головою Комісії, а за його відсутності — од­ним із заступників голови Комісії. Засідання Комісії є правомоч­ним за наявності більш як половини її складу. У засіданнях Комі­сії можуть брати участь народні депутати України.

16. Клопотання про помилування, що не підлягають задово­ ленню за обставин, передбачених Положенням про здійснення по­ милування, Служба доповідає Комісії і повідомляє заявників про результати розгляду таких клопотань. Пропозиції Комісії за ре­ зультатами попереднього розгляду клопотань про помилування оформляються протоколом, який підписують усі присутні на за­ сіданні члени Комісії.

За результатами попереднього розгляду клопотання про поми­лування і матеріалів, підготовлених Службою, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.

Про клопотання, підстав для задоволення яких Комісією не знайдено, Служба доповідає Президентові України.

17. Рішення Президента України про помилування засуджено­ го оформляється указом Президента України.

У разі відхилення Комісією клопотання про помилування по­вторне клопотання щодо особи, засудженої за особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, Службою може бути внесено на розгляд Комісії не раніш як через рік, а щодо особи, засудженої за інші злочини, — не раніш як через шість місяців із часу відхилення попереднього клопотання. По­вторне клопотання, що надійшло до закінчення цих строків, по­вертається заявникові з відповідним роз'ясненням.

18. Укази Президента України про помилування засуджених для виконання надсилаються:

щодо осіб, які відбувають покарання в установах виконання по­карань, — Державному департаменту України з питань виконання покарань;

щодо осіб, які не відбувають покарання або засуджені до інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також які звільня­ються від додаткових покарань, — відповідним судам;

щодо осіб, засуджених до тримання в дисциплінарному баталь­йоні військовослужбовців або до службових обмежень для військо­вослужбовців, — Міністерству оборони України.

Крім того, укази Президента України про помилування засу­джених надсилаються Міністерству внутрішніх справ України до відома та іншим державним органам для забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбули покарання. Органи, на які Положенням про здійснення помилування покладено виконання указів Прези-

505

дента України про помилування засуджених, про їх виконання по­відомляють Секретаріат Президента України.

Контроль за виконанням указів Президента України про поми­лування здійснюється Службою.

19. Звільнення засудженого проводиться у день надходження указу Президента про помилування у відповідний орган (установу) виконання покарань, а якщо документи одержані після закінчен­ня робочого дня — у першій половині наступного дня. Якщо звіль­нення на підставі акта помилування здійснюється від покарання у виді виправних або громадських робіт, позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю, кримінально-виконавча інспекція не пізніше наступного робочого дня після одержання указу про помилування направляє повідомлення влас­нику підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, де засуджений відбував покарання або працював, про припинення виконання громадських робіт чи відрахувань з його заробітної плати або зняття обмежень щодо права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Засудженому за його ви­могою може видаватися довідка про відбуття покарання або про звільнення від нього.

20. Призначаючи покарання, суд обов'язково вказує строк на протязі якого засуджений повинен його відбувати. Але покаран­ня — це не самоціль, воно призначається для досягнення певного позитивного ефекту, а саме для виправлення і ресоціалізації засу­джених, а також попередження вчинення нових злочинів як засу­дженими, так і іншими особами. Передбачається, що вказана мета буде досягнута за той строк, який визначив суд у своєму вироку. Однак позитивні зміни в свідомості та особистості засудженого мо­жуть статися раніш, ніж закінчиться строк покарання, і в такому випадку покарання втратить свої соціально-орієнтовані виправні та попереджувальні властивості та перетвориться на суто караль­ний вплив. Для уникнення таких ситуацій, закон передбачає мож­ливість дострокового звільнення від відбування покарання.

Дострокове звільнення від покарання — поняття родове та включає в себе цілий ряд видів такого звільнення. Наприклад, до дострокового звільнення можна віднести звільнення на підставі амністії, помилування, звільнення за хворобою, умовно-достроко­ве звільнення тощо.

21. Інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання врегульований нормами кількох галузей права, — кри­мінального права, кримінального процесу та кримінально-вико­навчого права. Кримінально-виконавче право регулює порядок та умови винесення установою (органом) виконання покарання по­дання до суду про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і став­ленням до праці довів своє виправлення. Обов'язковою умовою за­стосування умовно-дострокового звільнення від відбування пока­рання є відбуття засудженим певної, встановленої законом, части­ни строку покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяж­кий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покаран­ня у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона за­суджена до позбавлення волі; 3) не менше трьох чвертей строку по­карання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий зло­чин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільня­лася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-до­строкове звільнення від відбування покарання, протягом невідбу­тої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами про призначення покарання за сукупністю вироків та правилами складання покарань і зарахування строку поперед­нього ув'язнення.

22. Щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, вона може бути застосована, якщо засуджений став на шлях ви­правлення, а також після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання, призначеного су­дом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засу­джена до позбавлення волі; 3) не менше двох третин строку пока­рання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом не­відбутої частини покарання.

При цьому відповідно до ст. 82 КК України, більш м'яке пока­рання призначається у межах строків, установлених у Загальній частині КК України для даного виду покарання, і не повинно пере­вищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Тобто у випадку, коли невідбута частина покарання, наприклад, у

506

507

виді позбавлення волі, менше одного року, вона не може бути за­мінена обмеженням волі, бо мінімальна межа цього покарання складає один рік. Аналогічним чином не застосовується заохочу­вальна норма, передбачена ст. 82 КК України, і до засуджених, які відбувають покарання у виді, наприклад, обмеження волі, якщо невідбута частина строку покарання є більшою за два роки (макси­мальна межа виправних робіт — два роки).

Фактично особи, невідбута частина строку покарання у яких є меншою за мінімальний строк, установлений у Загальній частині КК України для того виду покарання, що може бути застосоване в порядку такої заміни, позбавлені можливості застосування заохо­чувальної норми, передбаченої ст. 82 КК України. Дещо інша си­туація має місце у тому випадку, коли невідбута частина строку покарання є більшою за максимальний строк, установлений у За­гальній частині КК України для того виду покарання, що може бути застосоване в порядку заміни. З одного боку — це є перешко­дою для застосування більш м'якого покарання, з іншого — на ад­міністрацію установи виконання покарань законом покладено обов'язок протягом місяця розглянути на засіданні відповідної ко­місії це питання після відбуття засудженим встановленої законом частини строку покарання.

У подібних випадках видається доцільним (при умові, що засу­джений став на шлях виправлення), не відмовляти у можливості заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (бо у цьому випадку повторний розгляд є можливим не раніше, ніж через шість місяців), а приймати рішення про відкладення остаточного вирішення даного питання до моменту, коли невідбу­та частина покарання буде дорівнювати максимальному строку, установленому у Загальній частині КК України для того виду по­карання, що може бути застосоване в порядку заміни.

23. За наявності підстав для застосування умовно-дострокового звільнення, орган або установа виконання покарань спільно зі спо­стережною комісією або службою у справах неповнолітніх зобов'я­зані в місячний термін розглянути питання щодо можливості пред­ставлення засудженого до умовно-дострокового звільнення від від­бування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким та надіслати подання до суду. Подання розглядаєть­ся та застосовується суддею районного (міського) суду за місцем відбуття покарання засудженим. Суд розглядає таке подання в де­сятиденний строк з моменту надходження його до суду без витре­бування судової справи з участю прокурора, представника органу (установи) виконання покарання, і, як правило, засудженого. При розгляді судом спільного подання органу (установи) виконання по­карань і служби у справах неповнолітніх, суд повідомляє їх про час і місце розгляду цього подання. Особу може бути умовно-до"

508

строково звільнено повністю або частково і від відбування додатко­вого покарання.

У разі відмови суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким повторне подання в цьому питанні щодо осіб, засу­джених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може бути внесено не раніше як через один рік з дня винесення постанови про відмову, а щодо засудже­них за інші злочини та неповнолітніх засуджених — не раніше як через шість місяців.

Постанова суду може бути оскаржена, у зв'язку з чим її вико­нання здійснюється тільки після закінчення семиденного строку, встановленого у ст. 407 КПК України (даний строк обчислюється за правилами, встановленими у ст. 97 КПК України з урахуванням святкових та вихідних днів).

24. До осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, встанов­ леними у ст. 81 КК України. У цьому випадку частина строку ново­ го покарання, яку необхідно відбути засудженому для застосуван­ ня умовно-дострокового звільнення, починає обчислюватись з мо­ менту вступу в законну силу постанови суду про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, тобто з моменту, коли засудже­ ний змінив свій юридичний статус (наприклад, почав відбувати не позбавлення, а обмеження волі).

Якщо особа, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить но­вий злочин, суд до покарання за знову вчинений злочин приєднує невідбуту частину більш м'якого покарання за правилами, вста­новленими КК України.

25. Особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлен­ ня волі у випадках, передбачених законом, можуть бути представ­ лені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Закон чітко встановлює момент, з якого починає обчислюватись термін, протягом якого особа даної категорії не може бути пред­ставлена до умовно-дострокового звільнення від відбування пока­рання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким — день винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі, а не день надходження в місця позбавлення волі чи день арешту. Тому у тих випадках, коли особа після вине­сення вказаної ухвали перебувала у розшуку протягом року чи більше або ухвала не виконувалась з інших причин, при надхо­дженні до місць позбавлення волі питання застосування до неї

509

умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини по­карання більш м'яким вирішується в загальному порядку.

26. Рішення про внесення подання про умовно-дострокове звіль­нення або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, приймається на засідання комісії. Очолює таку комісію начальник установи (органу) виконання покарань. Засідання комісій прово­дяться відкрито з метою здійснення виховного впливу на засудже­них. На засідання комісії запрошуються засуджені, питання про можливість подання до умовно-дострокового звільнення якого розглядається.

27. Наказом Державного департаменту України з питань вико­нання покарань від 08.12.2003 р. № 239 передбачено обов'язкову участь на всіх засіданнях адміністрації установ виконання пока­рань представників служб соціально-виховної та психологічної ро­боти зі спецконтингентом та по контролю за виконанням судових рішень регіональних управлінь (п. З.2.). Крім цього, відповідно до вказівки Державного департаменту України з питань виконання покарань матеріали на деякі категорії засуджених (зокрема, засу­джених за особливо тяжкі злочини, за бандитизм, розбій, злочини проти національної безпеки, умисне вбивство тощо) підлягають обов'язковому узгодженню в регіональному управлінні.

28. Однією з підстав звільнення від відбування покарання зако­нодавець називає хворобу засудженого. Якщо засуджений захворів хворобою, яка фактично перешкоджає здійсненню на нього ви­правного впливу, такий засуджений підлягає звільненню. Поясню­ється це тим, що за таких умов покарання не досягає мети, яка сто­їть перед покаранням та кримінально-виконавчим законодавством та не може виконати завдань виправлення та ресоціалізації.

Підставою для порушення питання про можливість звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою є факт захво­рювання засудженого на психічну або іншу тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Головною ознакою є те, що хвороба повинна перешкоджати засудженому відбувати покаран­ня. Мається на увазі, що стан захворювання таким чином змінює свідомість та поведінку засудженого, що він або перестає сприй­мати покарання як таке, або фактично втрачає свої антисуспільні риси.

29. Як вбачається зі змісту закону, існує два види звільнення засуджених від відбування покарання за хворобою: звільнення у зв'язку з захворюванням психічною хворобою; звільнення у зв'яз­ ку з захворюванням іншою тяжкою хворобою. Але для установ (органів) виконання покарань визначальною ознакою є винесення постанови судом про звільнення засудженого від відбування пока­ рання або відмову такого звільнення та застосування, наприклад, примусових заходів медичного характеру. Тобто, з точки зору кри­ мінально-виконавчого права, ця підстава звільнення лише тоді

дійсно стає підставою, коли є відповідна постанова суду, що всту­пила в законну силу. На наш погляд, точніше було б сформулюва­ти ЦЮ підставу як звільнення на підставі постанови суду про звіль­нення на підставі хвороби, що вступила в законну силу.

ЗО. Медичному обстеженню підлягають засуджені, які захворі­ли в місцях позбавлення волі, а також особи, які захворіли до за­судження і їх хвороби внаслідок прогресування набули характе­ру, зазначеного в Переліку захворювань, які є підставою для по­дання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшо­го відбування покарання (далі — Перелік). Медичне обстеження таких хворих засуджених здійснюють спеціальні лікарські комі­сії (далі — комісія) управлінь (відділів) Департаменту в Автоном­ній Республіці Крим, областях у складі начальника медичного від­ділу (відділення) — голова та чотирьох лікарів — члени комісії. Склад комісії затверджують начальники управлінь (відділів) Де­партаменту в Автономній Республіці Крим, областях. При потребі до роботи в комісіях залучаються відповідні лікарі — фахівці те­риторіальних органів Міністерства охорони здоров'я України.

Огляд хворого та розгляд матеріалів його медичного обстежен­ня здійснюються комісією після обов'язкового лікування і ретель­ного обстеження хворого в стаціонарних умовах лікувальних за­кладів кримінально-виконавчої системи. Матеріали на психічно-хворих осіб розглядаються за наявності акта психіатричного обстеження засудженого в стаціонарних умовах психіатричної лі­карні (відділення) кримінально-виконавчої системи. У винятко­вих випадках, коли стан здоров'я хворого вкрай тяжкий і етапу­вання його до лікарні неможливе, проведення медичного огляду може бути здійснено в медичній частині установи з обов'язковим залученням до складу спеціальної лікарської комісії фахівців між­обласної лікарні (за закріпленням) або територіальних органів

охорони здоров'я.

З урахуванням результатів проведеного лікування та остаточ­ного діагнозу комісія після медичного огляду засудженого складає висновок спеціальної лікарської комісії про медичний огляд засу­дженого щодо наявності захворювання, визначеного Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, Щодо наявності або відсутності в оглянутого захворювання, зазна­ченого в Переліку. Голова комісії висновок оголошує засуджено­му, який був оглянутий, про що в історії хвороби робиться відміт­ка, скріплена підписом оглянутого. Облік засуджених, які про­йшли медичний огляд комісії, проводиться у Журналі обліку засуджених, представлених до звільнення від подальшого відбут­тя покарання через хворобу. За наявності в засудженого захворю­вання, зазначеного в Переліку, висновок комісії додається до ма­теріалів для подання в суд. До таких захворювань віднесено:

510

511

1. Туберкульоз: 1.1. Прогресуючий двосторонній фіброзно-ка­вернозний туберкульоз легенів або хронічна тотальна емпієма плев­ри з бронхіальним свищем та явищами легенево-серцевої недостат­ності ІІ-ІІІ ступенів. Характеризується наявністю основної фіброз­ної каверни чи тотальної емпієми плеври з бронхіальним свищем і додатково сформованих фіброзних каверн у тій самій легені, де ло­калізується основний процес, або в протилежній. При цьому від­значаються осередки бронхогенної дисемінації в обох легенях, більш чи менш виражений фіброз (цироз), плевральні накладан­ня, вторинна емфізема, бронхоектази, пневмосклероз та інші про­яви хронічного легеневого процесу, поява нових осередків бронхо­генної дисемінації й утворення свіжих каверн на фоні адекватної антибактеріальної терапії. Такий процес являє собою кінцевий етап різних форм туберкульозу легень при його несприятливому перебігу і ускладнюється легенево-серцевою недостатністю ІІ-ІІІ ступенів, періодичними кровохарканнями або легеневими крово­течами з постійним виділенням з мокротиння мікобактерій тубер­кульозу. При діагностиці прогресуючого двостороннього фіброзно-кавернозного туберкульозу легенів або хронічної емпієми слід ура­ховувати наявність в анамнезі довготривалого туберкульозного процесу, що супроводжується періодичними загостреннями, стій­кою втратою працездатності. При рентгенографічних та томогра-фічних дослідженнях, які є обов'язковими, виявляються вираже­ні деструктивні і фіброзні зміни легеневої тканини. При цьому по­винно бути також клініко-лабораторне підтвердження наявності процесу та супровідних ускладнень. 1.2. Прогресуючий інфільтра­тивний туберкульоз легенів (казеозна пневмонія) з проявами леге­нево-серцевої недостатності IIIступеня. Характеризується наяв­ністю субтотального ураження однієї легені із швидким розвитком велетенських та численних каверн, тяжким станом хворого, вира­женими симптомами інтоксикації і легенево-серцевої недостат­ностіIIIступеня на фоні адекватної антибактеріальної терапії. При цьому мають місце осередки бронхогенної дисемінації в обох легенях, легеневі кровотечі (кровохаркання) з постійним виділен­ням з мокротинням мікобактерій туберкульозу. Для обґрунтуван­ня даного діагнозу обов'язково потрібно проводити рентгеногра­фічні дослідження легенів, а також клініко-лабораторне обстежен­ня. 1.3. Прогресуючий деструктивний туберкульоз хребта, великих кісток та суглобів, ускладнений амілоїдозом внутрішніх органів, двосторонній кавернозний туберкульоз нирок, ускладнений спе­цифічним процесом сечовивідних шляхів і розвитком хронічної ниркової недостатності в термінальній стадії, що супроводжується цілковитою і стійкою втратою працездатності. Характеризується великими порушеннями у місці враження та дистрофічними змі­нами всіх тканин і органів. Утворюються рубцеві спайки, рубцеві переродження суглобових сумок, які призводять до артрогенних

контрактур. При спондиліті часто мають місце туберкульозні аб­сцеси, спастичні паралічі, спинномозкові розлади. Діагностика кістково-суглобного туберкульозу ґрунтується на даних клінічно­го та біохімічного дослідження крові, проби Коха, туберкулінових проб; дослідження гною туберкульозного абсцесу, випоту з ураже­них суглобів шляхом посіву; цитодіагностики регіонарних лімфа­тичних вузлів і суглобного випоту; рентгенографії в двох проекці­ях (прямій та бічній). Діагностика прогресуючого туберкульозу сечової системи ґрунтується на даних клінічного аналізу сечі (ха­рактерні — піурія, протеїнурія, ізостенурія, циліндрурія), обов'яз­кової оглядової рентгенографії області нирок та сечового міхура, екскреторної урографії, цистоскопії з проведенням індігокарміно-вої проби і ретроградної пієлографії.

2. Інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ/СНІД): 2.1. ВІЛ-інфекція. Стадія вторинних захворювань, IIIБ: Прогресуюча втра­та маси тіла більше 10 %, незрозуміла (нічим не пояснювана) діа­рея або пропасниця більше 1 місяця, лейкоплакія, повторні або стійкі бактеріальні, грибкові, вірусні, протозойні ураження вну­трішніх органів (без дисемінації) або глибокі ураження шкіри та слизових оболонок, повторний або дисемінований оперізувальний лишай, локалізована саркома Капоші. 2.2. СНІД. Стадія вторин­них захворювань,IIIВ: Генералізовані бактеріальні, вірусні, гриб­кові, протозойні, паразитарні захворювання, пневмоцистна пнев­монія, кандидоз стравоходу, нетиповий мікобактеріоз, туберку­льоз, кахексія, дисемінована саркома Капоші, інфекційні ураження центральної нервової системи. 2.3. СНІД. Термінальна стадія,IV.

3. Лепра: 3.1. Лепроматозна погранична форма. 3.2. Туберкуло-їдна та недиференційована форми при наявності поширених проя­вів на шкірі, наявності мікобактерій зі скребка з носа.

4. Новоутворення: 4.1. Усі злоякісні новоутворення IV стадії за міжнародною класифікацією ТММ. Клінічний діагноз підтверджу­ється гістологічним дослідженням. 4.2. Злоякісні новоутворення лімфатичної та кровотворної тканини. Мієлопроліферативні пух­лини: а) гострий лейкоз (усі форми); б) хронічний мієлолейкоз з наростаючою кахексією, анемією, спленомегалією, геморагічним синдромом; в) хронічний еритромієлоз, термінальна стадія; г) ери­тремія, ускладнена крововиливами або тромбами судин головного мозку: д) хронічний лімфолейкоз, ускладнений анемією, тромбо­цитопенією та безперервно рецидивними інфекціями; є) хроніч­ний моноцитарний лейкоз, термінальна стадія з анемією та гемо­рагічним синдромом; ж) численна мієлома з остеодеструктивними процесами (патологічні переломи хребта і кісток нижніх кінці­вок); з) лімфогранулематоз,IVстадія (з морфологічним підтвер­дженням), з дифузним ураженням одного або більше екстралімфа-тичних органів, з ураженням лімфатичних вузлів.

512

513

5. Хвороби ендокринної системи: 5.1. Цукровий діабет, інсулі- нозалежний тип (доза інсуліну більше як 60 од. на добу), важкий перебіг з нахилом до кетоацидозу і наявністю вираженої макроан- гіопатії, ретинопатії, полінейропатії. 5.2. Синдром Іценка-Кушин- га та хвороба Іценка-Кушинга з різко вираженими ускладнення­ ми: патологічні переломи трубчастих кісток або хребта, атрофія м'язів; кардіоміопатія з недостатністю кровообігуIIIступеня; по­ рушення мозкового кровообігу з глибокими стійкими руховими порушеннями двох або більше кінцівок. 5.3. Гіпофізарна недостат­ ність (хвороба Сімондса) у стадії кахексії.

6. Психічні розлади: 6.1. Шизофренічні психози безперервні (проста, гебефренічна, кататонічна, параноїдна форми) та нападо- подібно-прогредієнтні форми з несприятливим перебігом. 6.2. Ма­ ніакально-депресивний психоз циркулярного типу з маніакаль­ ними та депресивними фазами, що часто змінюються, із зміша­ ним психотичним станом, безперервним перебігом захворювання. 6.3. Психотичні порушення внаслідок органічного ураження го­ ловного мозку: а) усі форми синильної деменції (простий тип; з галюцинаторно-маячними розладами; ранній пресинильний ва­ ріант синильної деменції; деменція як результат осередкової атрофії головного мозку при хворобі Альцгеймера та хворобі Піка); б) атеросклеротичне слабоумство (без психозу; з депресією, з галюцинаторно-маячними розладами; з явищами гострої сплу­ таності); в) корсаковський психоз (алкогольний, внаслідок сифі­ лісу мозку чи травми); г) органічне слабоумство (внаслідок енце­ фаліту, менінгоенцефаліту, сифілісу мозку, травми головного мозку). 6.4. Затяжні реактивні психози з прогредієнтним перебі­ гом із залученням соматичної ланки, що набувають характеру хро­ нічного психічного захворювання. 6.5. Хронічні психози різної етіології: а) симптоматичний психоз, зумовлений системною ін­ фекцією з прогредієнтним або рецидивним перебігом; б) затяжний або рецидивний інтоксикаційний психоз з наростаючими незво- ротними змінами психіки; в) інші пролонговані психози внаслідок соматичних захворювань із стійкою психотичною симптомати­ кою. 6.6. Розлади особистості (психопатії): патологічний розвиток особистості з паранояльним або параноїдним маревоутвореннями на відповідній конституційній основі (паранояльна психопатія) на ґрунті інших типологічних варіантів психопатій.

7.Хвороби нервової системи та органів чуття: 7.1. Судинні за­ хворювання головного та спинного мозку: емболії; геморагічні; ішемічні або змішані гострі порушення мозкового кровообігу; хронічна судинна енцефалопатіяIIIстадії; первинні (нетравма- тичні) субарахноїдальні крововиливи при встановленому діагно­ зі з вираженими стійкими явищами осередкового враження моз­ ку (геміплегії, параплегії, глибокі геміпарези, парапарези; пору­ шення орієнтації у просторі і часі, акінетикоригідний синдром).

7.2. Інфекційні, демієлінізуючі захворювання центральної нерво­вої системи, що супроводжуються органічним ураженням голов­ного та спинного мозку з глибокими стійкими порушеннями функ­цій (тяжкі паралічі; глибокі парези з розповсюдженими розлада­ми чутливості, розладами функцій тазових органів, трофічними порушеннями; виражений акінетикоригідний синдром) і прогре­суючим перебігом процесу: а) менінгіти вторинні гнійні; б) абсцеси головного мозку; в) спинальні епідуральні абсцеси та гранульоми нетуберкульозної етіології; г) нейросифіліс; д) ураження нервової системи при туберкульозі; є) розсіяний склероз; ж) лейкоенцефа-літ Шільдера. 7.3. Травматичні захворювання центральної нерво­вої системи з вираженими стійкими явищами осередкового вра­ження мозку (геміплегії, параплегії; глибокі геміпарези, парапа­рези). 7.4. Захворювання із швидко прогресуючим протіканням, вираженими стійкими розладами рухових, чутливих та вегетатив­но-трофічних функцій і неефективністю лікування: а) пухлини го­ловного мозку; б) краніоспинальні пухлини; в) пухлини спинного мозку; г) сирингобульбія; д) гепатоцеребральна дистрофія (гепато-лентикулярна дегенерація, хвороба Вільсона-Коновалова); є) цере-броспинальні атаксії; ж) бічний аміотрофічний склероз; з) міасте­нія; і) міотонія; к) паркінсонова хвороба; л) поліневрити хронічні. 7.5. Епілепсія: а) епілептичний психоз із затяжним перебігом, що набуває хронічного характеру та неефективністю лікування; б) з генералізацією та ускладненням пароксизмальних розладів з ви­раженими і наростаючими змінами психіки; в) епілептичне слабо­умство. 7.6. Повна сліпота, а також стан, коли на ґрунті стійких патологічних змін гострота зору ока, що краще бачить, не переви­щує 0,03 і вона не може бути коригована або коли поле зору обох очей концентрично звужене до 10 град.

8. Хвороби органів кровообігу: 8.1. Хвороби серця з недостат­ністю кровообігу IIIстадії: а) констриктивний перикардит, що не підлягає хірургічному лікуванню; б) набуті або природжені вади серця; в) бактеріальний ендокардит, затяжний перебіг; г) кардіо­міопатія (застійна, гіпертрофічна, обструктивна); д) ендоміокарді-альний фіброз; є) міокардитичний кардіосклероз; ж) ішемічна хвороба серця; з) порушення ритму серця. 8.2. Гіпертонічна хворо­баIIIстадії: а) з повторним гострим трансмуральним або великим вогнищевим інфарктом міокарда зі стійким порушенням ритму і прогресуючою недостатністю кровообігу; б) з недостатністю крово­обігуIIIстадії; в) з хронічною нирковою недостатністю в термі­нальній стадії. 8.3. Хвороби артерій з ураженням магістральних судин не менш як двох кінцівок у гангренозно-некротичній стадії: а) облітеруючий ендартеріїт; б) облітеруючий атеросклероз.

9. Хвороби органів дихання: хронічні неспецифічні захворю­вання легенів з дифузним пневмосклерозом, емфіземою легенів, хронічним легеневим серцем у стадії декомпенсації, дихальною

514

515

недостатністю IIIступеня або з амілоїдозом внутрішніх органів і хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії: а) хро­нічний обструктивний бронхіт; б) бронхіальна астма; в) бронхоек-татична хвороба; г) абсцес легені; д) емпієма плеври; є) пневмоко-ніози різної етіології; ж) ідіопатичний фіброзний альвеолі; з) сар-коїдоз; і) емфізема первинна.

10. Хвороби органів травлення: 10.1. Захворювання кишечни­ка та інших органів травлення з вираженим синдромом порушен­ня усмоктування в стадії кахексії. 10.2. Цирози печінки різної еті­ології в стадії декомпенсації з гіперспленізмом, портальною гіпер­тензією, печінково-клітинною недостатністю.

11. Хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в тер­мінальній стадії: а) хронічний гломерулонефрит; б) хронічний піє­лонефрит; в) гідронефроз; д) кістозна хвороба нирок.

12. Хвороби кістково-м'язової системи та сполучної тканини з невпинно прогресуючим генералізованим процесом при наявності хронічної ниркової недостатності в термінальній стадії чи недо­статності кровообігу IIIстадії, або стійким вогнищевим ураженням центральної нервової системи (геміплегії, параплегії; геміпарези, парапарези), або генералізованого ураження поперечної мускула­тури з дисфагією, дизартрією: 12.1. Ревматоїдний артрит. 12.2. Ге­морагічний васкуліт. 12.3. Анкілозивний спондилоартрит (хвороба Бехтерєва). 12.4. Системний червоний вовчак. 12.5. Дерматоміо­зит. 12.6. Вузликовий періартеріїт. 12.7. Системна склеродермія.

13. Хвороби обміну: подагра з подагричною нефропатією і хро­нічною нирковою недостатністю в термінальній стадії.

14. Анатомічні дефекти внаслідок захворювання чи травми в період останнього строку відбування покарання: висока ампутація верхніх або нижніх кінцівок, а також поєднання високих ампута­цій однієї верхньої і однієї нижньої кінцівок.

15. Променева хвороба: 15.1. Гостра променева хвороба: а) го­стра променева хвороба в період розпалу будь-якому ступені тяж­кості (І-ГУ); б) місцеві променеві ураження шкіри в період розпалу при тяжкості І-ІУ ступенів; в) наслідки гострої променевої хворо­би; г) астенічний синдром з підвищеним виснаженням та функціо­нальною недостатністю регуляторних систем, перш за все — нер­вової і судинної; д) ознаки органічного ураження нервової та су­динної систем з порушенням мозкового периферійного кровообігу; ж) нестабільність показників периферійної крові — виражений цитопенічний синдром з ознаками гіпоплазії кісткового мозку (кількість лейкоцитів менше як 3,0 х 10 в ступ. 9, кількість тром­боцитів менше як 1,5 х 10 в ступ. 12 в/л); з) глибокі трофічні, деге­неративні та склеротичні місцеві зміни, різні радіаційні виразки, больовий синдром; і) контрактури та ампутаційні дефекти; к) про­менева катаракта IIIстадії з гостротою зору на «кращому» оці 0,1-0,5. 15.2. Хронічна променева хвороба періоду формування ІІ-ІУ

ступенів тяжкості і подальший період (стадія прогресування). 15.3. Пізні променеві ефекти (злоякісні новоутворення кровотвор­ної та кісткової тканини, легенів, печінки).

При цьому, у разі виникнення таких захворювань, як СНІД, променева хвороба, лепра та інші, що потребують спеціальних і складних засобів обстеження, діагнози установлюються комісією з обов'язковим залученням фахівців відповідного профілю установ органів охорони здоров'я.

Факт захворювання засудженого на тяжку хворобу сам по собі не тягне обов'язкового звільнення від відбування покарання. Звільнення від відбування покарання через хворобу з місць по­збавлення волі може бути застосовано лише до тих засуджених, які захворіли під час відбування покарання, і ця хвороба пере­шкоджає відбуванню покарання, тобто у випадках, коли подаль­ше тримання в місцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи до інших тяжких наслідків. Тяжка фізична хвороба має бути також хроніч­ною. У разі тимчасової тяжкої фізичної хвороби засуджений по­мішується до лікувального закладу місць позбавлення волі, а піс­ля видужання продовжує відбувати покарання.

Законним приводом до розгляду питання про звільнення від відбування покарання засудженого, який захворів на хронічну тяжку хворобу, є подання адміністрації установи. До подання до­даються: завірена копія вироку щодо засудженого, розпоряджен­ня про виконання вироку, довідка про строк відбутого покарання, характеристика засудженого, історія його хвороби і висновок лі­карської комісії, відомості про минулу судимість, відшкодування збитків, заподіяних злочином, та інші відомості, необхідні для прийняття відповідного рішення. Подання ретельно вивчається начальником управління (відділу) Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях.

Подальший розгляд цього подання здійснює суд відповідно до ст. 408 КПК України. При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання за хворобою, суд враховує тяжкість вчине­ного злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Засуджений, щодо якого встановлено наявність підстав для по­дання до суду матеріалів про звільнення від подальшого відбуван­ня покарання з приводу тяжкої хвороби, залишається в лікарні до прийняття судом остаточного рішення. У разі прийняття рішення щодо звільнення засуджений звільняється безпосередньо з ліку­вального закладу, а якщо в суду є сумніви щодо правильності ви­сновку лікарської комісії, то засуджений, з урахуванням його ста­ну здоров'я, залишається в цій лікарні або направляється до іншо­го лікувального закладу кримінально-виконавчої системи, або повертається до установи, що направила його.

517

516

Якщо суд відмовив у звільненні засудженого від подальшого відбуття покарання через хворобу, і стан здоров'я засудженого по­гіршав, то на підставі відповідного висновку комісії подання про звільнення від відбуття покарання повторно надсилається до суду незалежно від часу з дня винесення судом рішення про відмову у звільненні засудженого.

31. Якщо особу, засуджену до громадських робіт або обмеження волі, було визнано інвалідом першої або другої групи, орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про його до­строкове звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилається висновок лікарсько-трудової експертної ко­місії. Якщо на психічну чи іншу тяжку хворобу захворів засудже­ний до виправних робіт або штрафу, суддя у всіх випадках вино­сить постанову про звільнення його від дальшого відбування по­карання.

32. Після винесення судом постанови про звільнення засудже­ного від відбування покарання за хворобою та набрання нею чин­ності, відповідні документи надсилаються до установи (органу) ви­конання покарань. Адміністрація установи (органу) проводить звільнення засудженого в день надходження документів, або, якщо документи надійшли після закінчення робочого дня, в на­ступний за цим день.

Слід звернути увагу, що за ст. 408 КПК України постанови суду з даного питання вступають в законну силу та виконуються лише після закінчення семиденного строку на їх оскарження, про що в обов'язковому порядку зазначається у самій постанові. Негайне звільнення засуджених у день винесення рішення суду або звіль­нення до закінчення строку оскарження діючим законодавством не передбачено з жодних причин. У тому випадку, коли засудже­ний помер до вступу постанови суду в законну силу, він відповідно до встановленої форми медичної звітності вважається таким, що помер в установі.

33. Слід мати на увазі, що звільнення засудженого за хворобою не носить безумовного характеру. Відповідно до ч. 4 ст. 84 КК України, у разі одужання психічнохворих (ч. 1 ст. 84 КК України), а також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчились строки давності або відсутні інші підстави для звіль­ нення від покарання.

Стаття 155. Правовий статус осіб, які відбули покарання

Особи, які відбули покарання, несуть обов'язки і користуються правами, встановленими для громадян України, з обмеженнями, що передбачені для осіб, які мають судимість. Такі обмеження мо­жуть бути передбачені тільки законом.

518

1. Дана стаття визначає особливості правового статусу осіб, які звільнені від відбування покарання у зв'язку з його відбуттям. Такі особи несуть обов'язки і користуються правами, встановлени­ ми для громадян України, з обмеженнями, що передбачені для осіб, які мають судимість.

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається у такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правови­ми обмеженнями. Саме тому у науковій літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи. Так, ч. З ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Вер­ховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не знята чи не погашена у встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена заборона на заняття посади прокурора, судді, вико­нання функцій адвоката тощо особами, які мають судимість.

2. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так і іншими особами. Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому такими, що не мають судимості, визнаються (ч. З та ч. 4 ст. 88 КК Украї­ ни): а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покаран­ ня; б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покаран­ ня; в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і кара­ ність яких виключена законом; г) особи, які були реабілітовані.

Потрібно враховувати, що згідно з п. 11 розділу II«Прикінце­вих та перехідних положень» КК 2001 р. правила щодо погашення і зняття судимості, встановлені КК 1960 р., поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за ви­нятком випадків, коли відповідно до його положень пом'якшується кримінальна відповідальність цих осіб, а також те, що КК 2001 р. як загальні норми про зняття та погашення судимості (ст. 88-91 КК України), так і положення про особливості застосування цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними вісім­надцятирічного віку (ст. 108 КК України).

У ст. 55 КК України 1960 р. строк погашення судимості вста­новлювався залежно від виду призначеного покарання або від строку фактично відбутого покарання, у той час як КК України 2001 р. — залежно не тільки від виду призначеного покарання (пункти 1-6 ст. 89 КК України), а й від ступеня тяжкості вчинено­го злочину (пункти 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків призначеного судом покарання у виді обмеження чи по­збавлення волі та фактично відбутого покарання.

Поряд із цим слід пам'ятати, що адміністрація установ і органів виконання покарань не наділена правом самостійної перекваліфі-

519

кації дій особи з КК України 1960 р. на КК України 2001 р., оскіль­ки це є виключним повноваженням суду. Тому у випадках, коли для з'ясування питання про погашення попередньої судимості не­обхідно чітко визначити кваліфікацію минулого злочину як за КК України 1960 р., так і за КК України 2001 р. з тим, щоб обрати оптимальний строк її погашення, що є неможливим без наявності вироку, органи та установи виконання покарань повинні або безу­мовно дотримуватись висновків суду, або, якщо таке рішення ви­кликає сумнів, звернутися до нього за уточненням.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК України, судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випад­ках, передбачених законами України. Аналіз норм КК України свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так: а) ре­цидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має су­димість за умисний злочин (ст. 34 КК України); б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч. 4 ст. 32 КК України); в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України); г) судимість, як правило, виключає засто­сування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-47 КК України); д) у багатьох статтях Особливої частини КК України судимість передбачається як квалі­фікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліган­ство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч. З ст. 296 КК України).

4. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК України 2001 р. особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвину­вальним вироком і до погашення або зняття судимості. Отже, су­димість поширюється на: а) строк відбування покарання; б) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбування покарання. Саме тому при вирішенні питання про по­гашення судимості правове значення має не тільки наявність ви­року суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й під­стави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк, протягом якого вона вважатиметься такою, що має судимість.

5. Погашення і зняття судимості є різними формами припинен­ня стану судимості. Воно можливе лише за наявності, передбаче­них ст. 55 КК України 1960 р. чи ст. 89, 108 КК України 2001 р., підстав і за умови, що особа протягом строку погашення судимості не вчинить нового злочину.

520

Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом, умов, головною з яких є невчинення особою протягом строку судимості, встановле­ного у ст. 89 КК України, нового злочину. Погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим доку­ментом.

6. Якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку по­гашення судимості знову вчинила злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК України перебіг цього строку переривається й останній обчислю­ється заново після фактичного відбуття покарання (основного й до­даткового) за новий злочин. У таких випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин.

7. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості за рішенням суду. Пленум Верховного Суду України (постанова № 12 від 26.12.2003 р.) роз'яснив, що дострокове зняття судимості від­повідно до ст. 91 чи ч. З ст. 108 КК України з повнолітньої особи, яка відбула покарання у виді обмеження або позбавлення волі, та з особи, що вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин у віці до 18 років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, мож­ливе тільки після закінчення не менше ніж половини строку пога­шення судимості, передбаченого ст. 89 КК України, і лише за умо­ви, що судом буде встановлено, що ця особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. У тако­му випадку суддя виносить мотивовану постанову про дострокове зняття судимості з дотриманням порядку, встановленого ст. 414

КПК України.

Зняття судимості є правом, а не обов'язком суду. Тому, якщо з урахуванням обставин справи суд дійде висновку, що особа не до­вела свого виправлення, він вправі відмовити у достроковому знят­ті судимості. Повторне клопотання може бути порушено не раніше ніж через рік з дня відмовлення (ч. 6 ст. 414 КПК України). Про­тягом семи діб з дня оголошення постанови суду із зазначених пи­тань прокурор чи засуджений має право подати апеляції до апеля­ційного суду (ч. 5 ст. 414 КПК України).

В судовому порядку можливе зняття лише непогашеної суди­мості. Якщо буде встановлено, що вона вже погашена, то клопо­тання про її зняття залишається без розгляду, про що суддя вино­сить мотивовану постанову.

З метою забезпечення правильного вирішення клопотання про дострокове зняття судимості суди вправі відповідно до ч. 2 ст. 414 КПК України витребувати необхідні документи. Ними, зокрема, можуть бути: характеристики з місця проживання, роботи чи з ор­ганів, що здійснюють нагляд за особою, яка має судимість; копії вироків, судимість за якими не знята і не погашена; документи, що свідчать про підстави і час фактичного звільнення від покаран­ня; дані про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

521

8. Відповідно до ч. 1 ст. 414 КПК України клопотання про до­строкове зняття судимості може бути подано як особою, яка від­була покарання, так і колективом підприємства, установи чи орга­нізації. В останньому випадку суд має перевірити правильність оформлення клопотання і повноваження представника колективу. У разі надходження до суду клопотання про дострокове зняття су­димості суддя повинен перевірити повноту одержаних матеріалів і наявність підстав для їх розгляду в судовому засіданні. За наяв­ності достатніх підстав суддя призначає справу про дострокове зняття судимості до розгляду та визначає перелік документів, які необхідно додатково витребувати, і коло осіб, що підлягають ви­клику в судове засідання. Якщо подані матеріали не містять до­статніх даних і підстав для розгляду цієї справи й одержати їх у ході судового засідання неможливо, суддя мотивованою постано­вою залишає клопотання без розгляду.

Клопотання розглядається суддею районного (міського) суду за місцем постійного проживання особи, щодо якої воно порушене, за її участю, а в разі звернення з клопотанням колективу підпри­ємства, установи, організації — також за участю їх представника. У судовому засіданні бере участь прокурор, неявка якого не зупи­няє розгляд, і може брати участь захисник, якщо його повнова­ження підтверджені відповідно до вимог ст. 44 КПК України.