Пострадянський політичний процес: схильність до неопатримоніалізму

Концепт «неопатримоніалізму», запропонований в кінці 60-х років ХХ ст. Гюнтером Ротом, розкриває сутність певної форми організації, в якій стосунки патримоніального типу (один з видів традиційного володарювання за типологією Макса Вебера) співіснують з політико-адміністративною системою, що формально ґрунтується на раціонально-легальних засадах [3]. Патримоніальний характер режиму виявляється у низці специфічних особливостей, проте головним є патримоніальне розуміння держави як приватної власності правителя і влади як функції його особистості. Дослідження політичного процесу на пострадянському просторі в категоріях неопатримоніалізму (як альтернатива теоріям модернізації, що переносять раціонально-легальні західні політичні моделі на «не-західні» країни) є вкрай актуальним та перспективним напрямом.

Власне, почати треба з визначення проблеми, яка стоїть перед пострадянськими режимами. Краще за інших її сформулював німецький соціолог та політичний філософ Клаус Оффе. На думку Оффе, перед пострадянськими країнами постає «дилема одночасності», яка полягає в необхідності проведення трьох ключових трансформацій не послідовно, як це було в Західній Європі, а одночасно, до того ж у значно коротші строки. Трансформації, про які йдеться, – це перехід від імперської розбудови до національних держав, від планової економіки до ринкової, а також від однопартійності до багатопартійності [1]. Провідний вітчизняний дослідник Олександр Фісун саме у незавершеності розбудови національної держави та раціонально-бюрократичної системи вбачає причину розвитку пострадянських режимів в напрямі неопатримоніалізму, а не демократії.

Серед основних характеристик неопатримоніальної моделі в країнах колишнього Радянського Союзу можна виділити три ключові. По-перше, це – формування класу «політичних підприємців», орієнтованих на отримання ренти: вони для вирішення своїх економічних задач використовують політичні можливості об’єднання влади та власності. По-друге, приватне використання державно-адміністративних ресурсів, в першу чергу силової та фіскальної функцій держави, з метою тиску на економічних та політичних конкурентів. По-третє, ключова роль патронажно-клієнтарних відносин та зв’язків в структуруванні політико-економічного процесу [2]. Окрім зазначених вище тенденцій, варто відмітити специфіку інституціональної будови політичної системи: в роботі «Why not parties in Russia?» Генрі Хейла викладено детальний аналіз процесу фактичного заміщення демократичних інститутів «субститутами», підконтрольними президенту і нерегламентованими Конституцією. Стосовно політичних партій на пострадянському просторі, то, на думку Дейла, їх немає – функції «квазіпартій» виконують «електоральні проекти» [4]. Саме викривлена сутність партій та представництва, а також лише номінальні функції парламенту не дозволяють більшості неопатримоніальних режимів зробити перший крок назустріч демократії. Більше того, повернення до президентсько-парламентської республіки в Україні та фактичне скорочення важелів впливу законодавчої (власне, як і судової) влади на виконавчу спричиняє рух у зовсім протилежному напрямі.

Література: 1.Оффе К. Дилемма одновременности: демократизация и рыночная экономика в Восточной Европе // Полис. – 2006, №2. – С. 56-72. 2.Фисун А. А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография. – Харьков: Константа, 2006. – 352 с. 3.Clapham С. Third World Politics. – Madison: University Press, 1985. – 456 p. 4.Hale H. Why not Parties in Russia?: Democracy, Federalism, and the State. – Cambridge university press, 2006. – 272 p.

Агамирьян Любовь

Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)